Його звільнили з полону, але він помер менше ніж за місяць. Історія захисника Маріуполя Валерія Зеленського

Він захищав Маріуполь, потрапив у полон. Обіцяв повернутися — і повернувся, але вже на свободі помер через численні травми, які залишили на його тілі російськи кати. Лікарі не змогли його врятувати.

Історію військовослужбовця 53 окремої механізованої бригади Валерія Зеленського розповіло Суспільне. Донбас (повний текст за посиланням).

Валерія Зеленського повернули до України з полону у межах обміну "1000 на 1000" 25 травня 2025 року. Менш як за місяць, 16 червня, його серце зупинилось — організм 57-річного чоловіка не витримав тортур. Розповідає донька захисника Валерія.

"Він був дуже сильним"

Згадуючи своє дитинство, він казав: "Дітки, ми ніколи у житті не поїдемо в Росію". Так вийшло, що мій батько був переселенцем всюди. Народився він в Україні. Потім вони дуже багато де моталися і він розповідає мені: "Уявляєш, коли тут я навчився писати ручкою, я приїжджаю на територію сучасної Росії — і мені дають перо. Звісно, у мене там падає рівень успішності, наді мною сміються однокласники і таке інше". І це призвело до того, що у нього кожен день закінчувався бійкою.

Але він не став "хлопчиком для биття", а почав себе захищати. Лідерські якості батька, який на той момент був ще дитиною, набули ясних рис — він пішов у спорт. І так сталося, що це переросло у великий спорт. Це те, що його тримало. Це те, що давало йому якийсь ритм і дисципліну по життю.

Він був сильним зовні. Він був дуже сильним духовно. І як у всіх супергероїв у нього була Ахіллесова п'ята. І ця Ахіллесова п'ята це — була його сім'я. Це єдине, що було у нього слабкого. Його ніщо не могло зламати.

Коли він приїхав у Сіверськодонецьк, як він мені розповідав, він дуже надихнувся містом. Воно було дуже зеленим, воно тільки-тільки розбудовувалося. Батько вчився на хіміка-технолога. Там він зустрів мою маму. І дуже цікаво, що мама була хімік-органік, а він хімік-неорганік. І він її чекав, коли вона поверне до нього голову. Ходив за нею два роки.

Він одразу впізнав, що вона його доля. Це страшенно романтично, тому що все життя, яке вони провели разом — це дуже романтичне життя. Це життя двох половинок і це те, що надихає всю нашу сім'ю.

В університеті вони зустрілися, потім з'явились діти. З часом він трохи попрацював на "Азоті" й у нього з'явилася можливість влаштуватися у розшук. У тоді ще міліцію, яка потім стала поліцією. Він перейшов туди, працював "опером" шість років. Як каже мама, що це була мрія всього його дитинства.

Валерій Зеленський разом з дружиною АР Крим травень 2006 рік

Потім він пішов з міліції, намагався якось влаштувати власний бізнес. Але треба розуміти, що він був дуже порядною людиною, він ніколи нікого не обдурить і таке інше. І треба розуміти, що буває з такими людьми. У нього було три банкрутства. І це моменти політичні, коли він мав допомогти.

Наша кішка Соня його обожнювала. Прокидалася завжди з ним, спала між ними, будь-яка батькова можливість бути вдома — і вона вже сиділа на ньому. Це було кохання його життя, її життя. Вона ричала, гарчала на двері, вона його кусала — не пускала у їхню останню зустріч, вона ніби відчувала. Так вона його любила.

Валерій Зеленський разом з кішкою Сонею Сіверськодонецьк Луганська область

Служба у 53-й бригаді

Через деякий час пішов в армію звичайним солдатом. З часом він став старшиною, і це було не межа, знаючи його потенціал, він міг дійти далі. Його поважали абсолютно всі.

Весь він в тій фотографії, яка була на плакатах по всьому місту Сіверськодонецьк. Тоді робили рекламу для 53-ї бригади та вибирали найбільш харизматичне обличчя. І наш батько потрапив туди. Боже, як ми ним пишалися. Просто всі з нашої сім'ї зробили фотографію з цими постерами, тому що, такий він там гарний, він дуже стриманий, дуже мужній.

Валерій Зеленський біля плакату 53 бригади Сіверськодонецьк Луганська область 2021 рік

На початку повномасштабного вторгнення його підрозділ — це була допомога для хлопців, які стояли у Маріуполі. Вони провозили зброю і таке інше, вони їх готували. І вони здогадувалися, що щось відбувається. Бачили, що багато зброї, але самі озброєні вони не були. У них не було ні касок, ні бронежилетів, ні елементарних автоматів, у них нічого не було.

Коли наступ почався, їм сказали, що потрібні добровольці, які підуть у штурм. Із сорока, вісім сказали: "Ми йдемо". Батько був один з восьми. Він був сапером і мав мінувати міст. Йому сказали: "Взагалі не хвилюйтеся, там Нацполіція, там вас чекають, все буде добре". Він приїхав. І там дійсно їх чекали. І на вигляд все було добре, всі ж російською розмовляють. Але виявилося, що вони розмовляли вже не зі своїми.

Взагалі це дивовижно, що їх взяли у полон, а не вбили на місці. Він мені сказав: "Розумієш, моє прізвище таке, що мене там почали на понт брати, автоматом погрожувати". А він каже: "Я хлопець дорослий, ти або вбиваєш, або оформлюєш". Його оформили.

39 місяців полону

Коли він вже був у полоні, ми не одразу це дізналися. Мій чоловік про це сказав через декілька днів, він дуже боявся нам це сказати, тому що на той момент ми сиділи у підвалі. У нас навіть зв'язок не завжди був. І це було ударом в під дих.

Три роки ми шукали будь-яку інформацію. Перша інформація була від мого чоловіка. Через який час мене знайшов хлопець у Facebook, написав: "Батько ваш у полоні, він був зі мною, і він дуже просив передати, що з ним все добре". Більше нічого, ніякої інформації.

Через якийсь час ми отримали листа від нього. Коли мама прочитала, каже: "Вони його завербували, він якийсь проросійський". Я кажу: "Мама, ти забула, що він у нас тонкий психолог, у цьому листі — читаємо поміж рядків".

Донька Валерія Зеленського Валерія, Київ. Кадр з відео Суспільне Донбас

Ми зрозуміли, його лист не дійшов би до нас, якщо він не був би "проросійським". Там не те, що "нехай живе Росія", — ні, не в такому сенсі. Але в тому сенсі, що "завдяки моїм катам" та умовно кажучи "зі мною все добре, я тримаюся, нас годують, таке інше, поцілуй всіх від мене". І він думав, що ми перебуваємо у Сіверськодонецьку.

Коли він вже був у полоні, там він згадував кожен день наші дні народження і розповідав хлопцям. І один з хлопців, який повернувся, він каже: "Ми вивчили ваші дні народження, тому що він кожен день їх повторював. Ми завжди знали, коли в кого день народження". Він молився три рази на день. Він вставав о 4:00 ночі, молився, о 6:00 годині він омивався холодною водою, льодяною.

Обіцяли, що ось він є у списках. У всіх можливих списках він є, але чомусь його викреслюють, і взагалі не хочуть його обмінювати. Декілька разів обмінювали інших Зеленських. Теж був Зеленський, але хтось інший. Для них Зеленський — це як лялька вуду. І тому хлопці повертаються, розповідають, що там такий час були тортури, такий час у батька були тортури кожен день.

Напередодні йому у сні прийшла мама і сказала: "Рідненький, не спізнись на автобус о 11:20". Вони виїхали о 11:28. І хлопці йому казали: "А твоя дружина більше нічого не казала?". Тому що це просто унікально. Коли він був у полоні, він читав книжку "Лікар Живаго". Те ж саме робила мама тут. Це унікальний зв'язок людей.

23 дні на свободі із коханою та родиною

Його звільнили 25 травня 2025 року. Спочатку через координаційний центр смс прийшла. Потім через "Дію" повідомили. Я навіть скриншоти робила, бо я повірити не могла. Не віриш в це. І написано: "Очікуйте на дзвінок". У нас такий мандраж був. Ми всі плакали від щастя, бо нарешті найстрашніший сон у нашому житті закінчився. Нам стільки хотілося йому сказати, щоб він не хвилювався, бо ми знаємо, що, він дуже хвилювався за нас.

Коли батько мені зателефонував і почув, що я говорю українською... А у нас з чоловіком це була дуже різка позиція: ми вирішили, ми не будемо розмовляти російською — мовою катів нашого батька. Тож батько каже: "Боже, доня, як мені приємно, що ти розмовляєш солов'їною. Я дуже хочу вивчити мову".

Перше, що він сказав: я нікого не здав. Для нього слово честі — це було просто вище всього. Він нікого не здав. Він нікого не підставив. Він нічого не розповів. Він був ладний витерпіти абсолютно все, але він нікого не підставить. Він ніколи не продасть Україну.

Валерій Зеленський в Україні після звільнення з полону, травень, 2025 рік. Офіс Президента

Він дуже зрадів тому, що у нього є онук. Бо він мріяв про онука все життя. У нього дві доньки, від першої доньки двоє онучок. Тобто: ляльки, сукні. Каже: "Коли я пограюся дитячою залізницею? Я хочу, щоб у мене була така можливість. Коли?". І нарешті у нього була така можливість. Це дуже надихнуло нас. Ми зрозуміли, що все не дарма. Ми кажемо: "Все буде. Будь ласка, тільки тримайся, тільки вилікуйся".

Він дуже намагався, він проходив всі медогляди, він звітував: "Я все лікарям розповідаю". У нього питали щодо суїцидальних схильностей, і він казав: "У мене три онуки, дві онучки, один онук. Мені є для чого жити. Мене чекають діти, мене чекає світ, у мене є ціле життя, яке я маю прожити".

Валерій Зеленський разом з родиною, Київ, 2025 рік. Фото з особистого архіву родини Зеленських

Коли хлопці повертаються з полону, їм кажуть: "Почекайте два тижні. Перший тиждень у вас адреналін, а потім якісь хвороби вилазять".

І треба розуміти, що таке три роки полону. Перший рік був найскладніший, тому що він був з ДНРівцями, а це такі, трохи "відбиті" люди. Вагнерівці були й оця вся суміш, і катування були не просто жорстокими, а нелюдськими. Але він витримав. Він витримав ще два роки. І він мені казав: "Доня, я витримав, тому що у мене є кіокушинкай. У мене є дисципліна і я "набитий". Мої м'язи мене захистили".

Але він повернувся вже без м'язів, тому що пройшло надто багато часу. Треба розуміти, що хлопці там буквально на грані життя і смерті. Він каже: "Три людини померли від катувань серед нас". Каже: "А коли мені було дуже кепсько, я розумів, що можливо все, я просив Бога: будь ласка, дай побачити очі коханої". Це страшно звучить, тому що він повернувся побачити очі коханої.

У нас був день, коли ми побачилися. Його відпустили з карантину, і у нас був один щасливий день, коли ми відчували, що наша сім'я знову разом.

"Він більше не відчуває тих тортур"

У медичному висновку розписано, скільки видів тортур у нього було. Були застосовані практично всі. У нього було декілька травм, не працювало плече, не працювала рука. Наслідком всіх тих тортур стало те, що організм просто настільки знесилений, що він згорів буквально за тиждень.

Після того, як ми поїхали, після тої суботи разом, він звернувся до лікарів. У п'ятницю вже ліг під крапельницю, у суботу його перевели у реанімацію, тому що він був у дуже важкому стані. Мама була з ним до останнього.

Валерій Зеленський разом з родиною, Київ, 2025 рік. Фото з особистого архіву родини Зеленських

Ми трималися за кожні маленькі успіхи та зрушення. От він повернувся дуже голодним і казав: "А коли я зможу випити гранатовий сік? Так хочеться шашлику. Привезіть мені, будь ласка, все: особливо шоколад, м'ясо, сир". Але йому всього цього було не можна.

Він просив і я зробила сирники, але він навіть не зміг їх з'їсти. І мама каже: "Віддай іншим, тому що вони пропадуть". Він каже: "Я не можу, це мої сирники, я маю їх з'їсти".

Але він не з'їв абсолютно нічого. З того часу, як він повернувся, він так і не поїв. Ми думали, проблема тільки в підшлунковій. Лікарі почали лікувати підшлункову, робили діаліз, багато чого робили. Коли він вже тиждень був у реанімації, це дуже сильно позначилося на його зовнішньому вигляді, людина була настільки виснажена, що стала взагалі привидом себе.

У момент операції лікарі сказали: "Ми думали там справа в підшлунковій, але насправді всі органи вже розпадалися". Некроз був не тільки в підшлунковій. Це те, що ти не побачиш зором, це те, що аналізи не покажуть. Він тримався просто на силі духа. Тебе розриває від двох почуттів. Перше почуття — це невичерпний біль, за те, що твоєї улюбленої людини більше немає. Її просто затортурили. І є радість від того, що він більше не відчуває тих тортур.

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube