Чому заводчанин з Маріуполя пішов у ТРО та як вижив у полоні

Є відома фраза: світ змінюється, і ми разом з ним. Але інколи він змінюється занадто швидко. Зранку 24 лютого 2022 року В'ячеслав Горбань пішов у першу зміну на завод «Азовсталь», а вже в обід був вдягнутий у форму ЗСУ та тримав в руках зброю.

Як і чому відбувалась ця трансформація, а ще про виживання у  російському полоні,  маріуполец розповів в ексклюзивному інтерв'ю 0629 com.ua

Спочатку їздив у Крим – потім на блок-пости до ЗСУ

В'ячеслав Горбаню зараз 52 роки. Народився та виріс у Маріуполі. Після школи одразу пішов на працювати на металургійний комбінат «Азовсталь» та зробив там кар’єру від простого робочого до інженера. Остання його посада – керівник сектора та ведучий інженер-програміст.

В'ячеславодружений та має двійню: сина та доньку.Своє життя він називає самим звичайним: улюблена робота, улюблена сім'я та улюблене місто. Навіть період АТО він називає «ламповим», хоча ті події змінили його світогляд.

«Депутати бились десь далеко у Києві. Політика мені була не цікава. Кожного літа я їздив з друзями в Крим. Але раптом все змінилось весною 2014 ого», - розповідає він.

В'ячеслав  з жахом дізнався, що у військовослужбовців, які захищають Маріуполь, проблеми з продуктами.

«Замість Криму я став їздити на блок-пости, розмовляти та допомагати бійцям», - згадує В'ячеслав. Він завів активну сторінку у Фейсбуці, де зв’язався з іншими волонтерами міста та долучився до організації «Новий Маріуполь».

«Туди приходило багато молоді. Організовувалися патріотичні заходи. Виникла потреба їх охороняти від "нездорових елементів". Так з’явилась Самооборона яка плавно переросла у Територіальну оборону», - говорить мужчина.

З ТрО В'ячеслав підписав контракту далекому 2016 році та став резервістом. Тоді почалася активна співпраця з військкоматами та постійні тренування.

 Фарби згущалися

«Так, у активності та роботі з добрими та світлими людьми поряд ми дожили до 2022 року. Фарби згущалися, насувалась гроза, але ніхто не хотів на це звертати увагу. Наш мер та президент постійно всіх заспокоювали», - каже В'ячеслав Горбань.

Ранок 24 лютого для нього розпочався звичайно: підйом на роботу, кава, прохідна. Але поки він займався буденними справами, війна вже робила свою справу. Страшна війна, на яку, думав В'ячеслав, ніколи не попаде.

«У мене з собою був борщ у банці на обід. Але мені зателефонували з військомата, сказали, що треба збиратися у військо. Борщ так і залишився у холодильнику, а я пішов на війну», - згадує він.

Коли йшов на місце збору ТрО зустрів одного товариша, який у свою чергу запросив сусіда. Отже до школи-інтернату, де був штаб ТрО, вони прийшли втрьох.

«Взагалі людей у ТрО прийшло не так вже і мало. Збирались чоловіки. Я зустрів своїх друзів з Лівого берега», - розказує В'ячеслав.

На місці В'ячеслав разом з іншими отримав зброю та форму. Він був призначений на охорону та оборону військового шпиталю, що у Кальміуському району. Але там він пробув недовго. 12 березня В'ячеслава перевели в інше місце – до заводу «Азовсталь», де треба було облаштувати бункер для поранених.

«Ми заїхали на завод, коли все ще було більш-менш тихо. Забили бункер з їжею. Здавалось, там можна було тримати оборону рік. Але з кожним днем ставало все гірше і гірше», - говорить чоловік.

Поранених привозили та приносили у великій кількості. В'ячеслав зустрічав їх та допомагав при транспортуванні. Обстріли посилювалися кожного дня. Ворожі ударні БПЛА постійно нависали над бункером, який вже був неодноразово пошкоджений снарядами.

Перше поранення В'ячеслав отримав у квітні. Уламок з ВОГу, який скинув БПЛА, влучив йому у ногу.

«Їжі ставало все менше, а поранених - більше. Але персонал шпиталю разом к Олександром Решитко робив все можливе та неможливе. Хлопці з оркестру бігали під обстрілами за провізією. Всі отримували пів стакана каші та зовсім мало води», - розповідає він.

Друге поранення боєць ТРО отримав на початку травня. Авіабомба вдарила поряд з В'ячеславом та його засипало уламками бетону, з під яких вдалось вибратися тільки завдяки силі волі.

Шанс залишитися живим

В'ячеслав Горбань каже, що становище у його бункері було жахливим, але у інших ще гіршим. Деякі укриття були завалені, та люди згоріли в них живцем.

«Ми би всі там загинули, це точно. Тому новину про вихід у полон я сприйняв як шанс залишитися живим», - каже маріуполец.

Він пригадує обіцянки росіян з приводу «почесного полону, доброго ставлення та можливості ходити в душ» але ще тоді дуже не сподівався на всі ці речі, бо розумів, що ворог обмане.

На перший день з «Азовсталі» винесли важко поранених. В'ячеслав Горбань вийшов на другий день.

«Спочатку була колонія у місті Оленівка. Там не били, бо охороняла нас Росгвардія, але нормально не годували. Води не було. Її привозили якісь волонтери», -говорить В'ячеслав про перші дні полону.

На Оленівці він пробув 10 днів, апотім потрапив на етап.

«Назвали прізвище і сказали збиратися. Всі думали, що це обмін. Давали мені номера телефонів, поздоровляли, плакали. Олександр Решитко обняв мене, сказав, що разом ми пройшли важкий путь, та побажав мені натхнення», - говорить В'ячеслав про свій виїзд з Оленівки. Але, як стало відомо, це була дорога зовсім не додому.

 Із зав’язаними очима та руками полонених привезли в Таганрог, де була «гаряча прийомка».

«Після того як нас побили, кинули у якусь маленьку клітку. Я подумав, що нас привезли рабами у Чечню, бо чув лише у темряві голоси з кавказьким акцентом», - каже він.

У Таганрозі два рази в день виводили з камери та били. В'ячеслав говорить, що ще у перший день зламали три ребра, тому пересуватися було боляче.

Вікно його камери виходило на двір для прогулянок. Істи давали дуже кислу капусту.

«Дагестанці коли били тих, хто з Маріуполя, питали: «Як ми в очі сусідам дивитися будемо?» Типу на совість давили», - посміюється чоловік.

«Інколи чули, що людей виводять з камер і кудись везуть. Хлопці казали,  що це на обмін, а ми якісь «програні». Я говорив, щоб вони не засмучувались, бо везуть не зрозуміло куди і там може бути ще гірше», - ділиться спогадами чоловік.

Все ж таки В'ячеслава теж перевезли в інше місце. Цебула колонія строгого режиму в Кам'янець-Шахтинську.

Там теж були побиття, а інколи інспектора забігали у барак, та окремо били лише маріупольців, звинувачуючи у «зраді».

Останнім місцем перебування у полоні для В'ячеслава було Курське СІЗО. Там також били, але стало зрозуміло, що готують до обміну, бо стали заповнювати документи як військовополоненого та краще годувати.

«Мені не "шили" справ. На допитах я відповідав односкладними реченнями та притримувався легенди, що я мобілізований заводчанин»,- розповідає він.

Повернення в свій батальйон

21 жовтня 2022 року В'ячеслава визвали з камери. Нічого не говорячи переодягли, зав’язали очі та руки і повезли у Крим. Там партію полонених доповнили іншими, привезли у військову частину та нагодували військовим сухпайком.

Маріуполец каже, що тоді був вже впевнений, що він їде додому. Обмін відбувся на кордоні Запорізької області.

«Перші кроки по рідній землі, перші слова та сльози рідних. Це те, що ніколи не забудеться», - каже він.

В'ячеслав пробув три тижні на лікуванні у Дніпрі, відгуляв відпуску 1 місяць, та вже у грудні повернувся у рідний 107-ий батальйон ТРО.

«Сказав одразу, що бігати активно не зможу але можу бути зв’язківцем. Так за два роки став сержантом та був командиром взводу», - розповідає боєць.

Батальйон пройшов складний шлях та був на дуже важливих та небезпечних напрямках. В'ячеслав говорить, що втратив багатьох друзів, але і знайшов справжніх побратимів.

Звільнився із ЗСУ маріуполець лише у березні цього року та одразу знайшов цивільну роботу з облаштування сонячних батарей у Хмільницьку, де купив квартиру.

«Військова частина зі мною поступила по-людськи, дружина підтримала, а син зараз служить. Вже майор!», - хвалиться В'ячеслав.

На його думку, він добре адаптується до цивільного життя, але спочатку були труднощі зі сном та підвищення тривожності. Але зараз життя приходить до ладу. В'ячеслав має позитивний настрій, як  і завжди.

«Що ти собі уявляєш – то з тобою і станеться. Я завжди собі казав, що я зможу витримати все, впораюсь з чим завгодно», - впевнений він. Так і сталося.

Розмовляв Олександр Гуділін