Пенсіонер із ЗСУ. Як турнік та м'язи врятували життя В'ячеславу Булгакову, - ФОТО

Маріупольцю В'ячеславу Булгакову 58 років. Його мобілізували до ЗСУ більше 3  років тому, коли він дивом залишився живим під час евакуації з Маріуполя. Величезну частину свого життя В'ячеслав присвятив спорту, і це дозволяє йому бути у добрій формі та нести службу нарівні з молодими. 

Докер зі стажем

В'ячеслав Булгаков народився у Маріуполі у 1966 році. Майже все життя пропрацював на виробництвах, що вимагають великої фізичної сили. Він має 30-річний стаж такелажника у Маріупольському торговому порту і є інструктором з ОФП з 1988 року, а з 1990-го почав тренувати у дисциплінах з важкої атлетики. Пристрасть до спорту та адреналін у нього в крові. 

«У мене з дитинства було багато «поганої енергії». Я не був особливо дисциплінованим, але вся активність витрачалась на спортивні змагання. Я невисокого зросту, і спочатку основна мотивація займатися спортом була вміти постояти за себе», - каже він.

В'ячеслав пам'ятає час "крутих 90-х", коли проблеми було прийнято вирішувати кулаками на вулиці, а не суперечками в Інтернеті. Він каже, що в ті часи, живучі в таких місцях, як Маріуполь, було важливо мати гарну фізичну форму. Це було запорукою виживання. Як з'ясувалося, роки мало що змінили щодо цього.

Почалося доросле життя. Тяжка робота заміняла тренування. На зал не залишалася, ні часу, ні сил.

Збройний конфлікт, що почався, на Донбасі спровокував часткову зупинку порту. З 2014 року у В'ячеслава поменшало роботи і стало більше часу. Тому він став приділяти більше часу спорту.

«Один мій товариш по 90-х роках, який раніше виступав у важкій атлетиці, якось зустрів мене і запитав: «Скільки жмеш?» При вазі 80 кг я жав 140 від грудей і мені було 50 років. Він запросив мене до зали», - розповідає В'ячеслав.

Так почалася нова сторінка у його житті.

Ветеранський спорт

У залі, серед близьких по духу людей, В'ячеславу сподобалося. Він активно втягнувся у тренувальний процес та був запрошений на чемпіонат України.

«У молодості я уникав змагань. Завжди думав, що є хлопці крутіші за мене. Але тут узяв та й поїхав», - розповідає маріуполець. Як виявилося, поїхав не дарма. Виконав норматив майстра спорту та став одним із найкращих на змаганні. Далі спортивна діяльність захопила В'ячеслава цілком. Він став дедалі частіше брати участь у турнірах і став чемпіоном України серед ветеранів у своїй вазі та чемпіоном Маріуполя з жиму штанги.

«Я більше тренувався та більше відпочивав. За 78 кг своєї ваги жав 150 кг, а це дуже непогано», - скромно каже В'ячеслав.

Крім класичних дисциплін, маріуполець організовував та брав участь у змаганнях з підйому гантелей, тяги штанги на біцепс, турнірах з ножового бою та завжди любив будь-які контактні види спорту.

«Я навіть згадав молодість і виступав у змаганнях ветеранів із самбо. Керівництво порту підтримувало мене завжди і купувало дороге екіпірування», - згадує В'ячеслав. У лютому 2022 року він почав готуватися до турніру з дзюдо, але турнір не відбувся. Російська Федерація зважилася на повномасштабну агресію проти України.

Як хороша спортивна форма рятує життя

«24 лютого 2022 року я мав виходити на роботу. Тоді вже я був пенсіонером та працював тренером. Власниця зали зателефонувала мені і сказала, що на роботу вже не треба. Пізніше до цієї зали прилетіла ракета, і там все згоріло з усім моїм обладнанням», - каже В'ячеслав.

Маріуполець завжди займав активну громадянську позицію та був непримиренним патріотом. Тому йому одразу почали надходити пропозиції з різних військових частин.

«Я сказав твердо, що поки не вивезу свою дружину Таню з міста, не знатиму, що вона в безпеці, ні про яку армію не може бути й мови. До того ж вона на той момент була нездоровою», - розповідає В'ячеслав.

А далі, за його словами, почався «пекельний місяць» без їжі, електрики та зв'язку. Маріупольці виживали у блокаді під обстрілами російської артилерії.

«Бої дедалі ближче наближалися до мого зачарованого будинку. Навколо будівлі горіли, а він залишався цілим. Тільки один раз мінометна міна потрапила до прибудови шахти ліфта», - розповідає В'ячеслав.

Він згадує той страшний період. Готували коржики на багатті на подвір'ї, а спали під купою теплих ковдр. Дружина В'ячеслава Тетяна не хотіла спускатися в підвал, тому що він був сповнений переляканих людей.

«За дровами та водою постійно ходили разом. Коли потрапляли під обстріл – падали, і я лягав на неї. Думав, якщо вже потрапить уламок, то хай краще вб'є одразу нас двох. Я не хотів жити без неї, як і вона без мене. Якби з нас залишився хтось один – він був просто приречений», - каже він.

Лінія фронту дедалі ближче наближалася до Приморського району і треба було вирішуватися на радикальні дії.

«Одного дня ми випадково побачили молодого хлопця з мамою. Вони несли сумки з речами і пішки йшли з міста. Ми попросилися з ними і «без нічого» висунуся в дорогу», - каже В'ячеслав. Пройти потрібно було 3 км містом і 5 км трасою. Але це був тільки початок шляху.

В'ячеслав свій вихід із Маріуполя називає «епопеєю».

«Є така людина, Олексій Симонов. Він вів за собою маріупольців як Мойсей. Він був на зв'язку із волонтерами в Україні», - розповідає В'ячеслав. Разом вони мали пройти 40 км пішки, побоюючись бути убитими росіянами і ночувати в полі.

На своєму шляху також довелося долати перешкоду у вигляді зруйнованого мосту, але їм щастило.

Мабуть, найбільше пощастило під час проходження блок-поста в окупованому Мангуші, де росіяни та сепаратисти ретельно вивчали кожного чоловіка, «пробиваючи» соціальні мережі.

«Я не зміг навіть «підчистити» свій Фейсбук, бо телефон давно сів. А там були фотографії із символікою «Правого сектора» та Цивільного корпусу «Азов». Перевірка для мене могла закінчитися трагічно. Свою подорож я так би й закінчив», - каже В'ячеслав. У кращому разі на нього чекав би полон, у гіршому - смерть

Поки він стояв у черзі, в голові дозрів план.

«Я виглядав як дід: сива борода, брудний одяг. Побачив на модулі росіян турнік, помітив, що вони спортивні хлопці та попросився зробити підхід. На мене подивилися з глузуванням, ніби "що ти дід придумав", але дозволили. Я застрибнув на турнік і зробив передній вис секунд на 10. Ті, хто в темі, знають, що це складна фізична вправа. Росіяни були шоковані і почали розмовляти зі мною», - каже В'ячеслав.

Тоді маріуполець просто «заговорив» окупантам зуби, почав розповідати про свої спортивні досягнення, давати поради для збільшення м'язової маси та сили.

«Вони мене слухали та кивали. Практично по-дружньому побажали мені щасливого шляху і не стали перевіряти», - посміхається В'ячеслав і додає, що завжди знав те, що хороша спортивна форма рятує життя.

У результаті пройшовши ще через кілька ворожих блокпостів, вони дісталися автобусів маріупольських капеланів та заїхали на вільну територію України. Із Запоріжжя маріупольські переселенці роз'їхалися хто куди. В'ячеслав та Тетяна перебралися до Львова, потім пожили у Тернополі та зупинилися на Закарпатті. Проте Карпатськими горами В'ячеславу довелося недовго. Його мобілізували до ЗСУ.

Віковий, але спортивний

«Мені дали повістку у військкоматі Рахова. Я прийшов туди, там записали мої дані та сказали, що не впевнені, чи зателефонують мені взагалі. Наче я вже сильно «дорослий». Але незабаром зателефонували. Так я потрапив до 65-ї бригади», - розповідає В'ячеслав. Він каже, що, незважаючи на те, що бригада була знову створена, вона добре зарекомендувала себе в боях на Запорізькому напрямку і стала по-справжньому бойовим формуванням.

В'ячеслав, як добрий спортсмен, став і добрим військовослужбовцем. Він каже, що у будь-яке «затишшя» намагався тренуватися.

"Не скрізь є зала, але турнік можна знайти всюди", - зауважує він. Маріуполець швидко набрав фізичну форму і вже практично може робити «вихід на дві руки» у броніжелеті, що під силу далеко не кожному молодому атлету.

«Завжди змагаюся із молодими. Граємо в «драбинку» (підтягування по черзі зі збільшенням на один раз, - прим. ред). Краще за мене в підтягуванні поки не зустрів нікого. Був один хлопець, із яким ми змагалися на рівних, але він, на жаль, загинув», - каже В'ячеслав.

Маріуполець розповідає, що, незважаючи на всю високотехнологічність сучасної війни, часом на фронті зустрічаються моменти рукопашних сутичок.

«Була нагода, коли наш боєць хотів взяти «орка» живцем. Схопив його і притис до краю окопу. Однак той витяг пістолет і вистрілив йому прямо в обличчя. На честь загиблого героя ми назвали позицію, але якби він знав основи єдиноборств та контролював руки противника – залишився б живим», - упевнений В'ячеслав. Тому маріуполець тренує не лише молодих хлопців, а й сам почав вивчати ізраїльське прикладне бойове мистецтво Крав Мага та став інструктором з нього.

«Доводиться часом застосовувати прийоми і проти своїх, тих, хто не поважає старших і погано поводиться. Або тих, хто ображає котиків та собачок. Ті теж отримують від мене «велике привітання», - посміхається В'ячеслав.

Якось маріупольця хотіли перевести до штурмового підрозділу. Він з лишком виконав усі фізичні нормативи, проте все ж таки забракували через вік.

«Зір і слух уже не такі гострі, як раніше. Наприклад, у нічній варті доводиться більше покладатися на молодших хлопців, ніж на мене. Я здебільшого прикриваю тил», - каже він.

Також людям старшого віку важче постійно перебувати у бронежилеті, чого потребує оперативна обстановка на фронті. «Мій особистий рекорд – 8 днів поспіль. Навіть із моєю підготовкою це було важко», - зізнається він. 2022 і 2023 В'ячеслав повністю провів «на нулі». Зараз перевівся на охорону стратегічних об'єктів, але навіть тут часом має проблеми із серцем.

Попри випробування, війну,  В'ячеслав каже, що задоволений життям, адже «все йде у своєму струмені».

«Надалі служитиму і тренуватимуся. А всіх, кого зустрічаю на своєму шляху – долучатиму до спорту. Тому так і живемо: з вірою та терпінням», - каже В'ячеслав.