Історія наймолодщого воїна Маріуполя, який потрапив на фронт зі студентської лави

Маріуполець Олексій Новіков - наймолодший учасник російсько-української війни. У січні 2022 року хлопцеві лише виповнилося 18 років, а 24 лютого 2022 року він добровольцем пішов до Маріупольської територіальної оборони. Потрапив у полон.

Раніше ми розмовляли з його мамою, Ольгою Новіковою, про те, як вона боролася за сина.

Сьогодні – розмова з самим Олексієм після звільнення з російської буцегарці.

Політика як усвідомлений вибір

До повномасштабного вторгнення РФ Олексій Новіков навчався за спеціальністю «Політологія» в МДУ. Це був усвідомлений вибір молодої людини. 

«Я зрозумів, що хочу щось зробити для українського народу. Хочу зробити життя людей кращим. Ніяк інакше це зробити не можна, окрім як своїми руками», - розповідає Олексій. 

Його цікавила історія, лінгвістика, а ще він займався спортом. Після закінчення навчання він планував відслужити контракт в армії, а може й кілька, бо той, хто не воював на своїй землі, не має права вирішувати її долю. Однак життя розпорядилося інакше. Зі студентської лави Олексій попрямував прямо на фронт.

«Доброволець? А мама дозволяє?»

Олексій Новіков згадує, що 23 лютого подивився трансляцію глави Кремля і одразу зрозумів, що повномасштабна війна буде неминучою. Вірити в це не хотілося. «Дурість якась. Це ж самогубство для Путіна», – думав молодий політолог. Але наступного дня прокинувся під звуки канонади.

«Ми з приятелем ще раніше хотіли вступити до організації «Права молоді», щоб мати можливість ходити на військові вишколи. Але довелося це прискорити. Стали зідзвонюватися з однокурсниками та координувати свої спільні дії», - розповідає Олексій. Проте зрештою до війська пішов записуватись він один. Хтось був зайнятий евакуацією своїх рідних, хтось просто зник чи виїхав.

«Я зі своєю мамою був на засіданні Штабу оборони міста та зрозумів, що варіантів у мене два - або до «Азова» або до ТРО. Я вибрав друге», - каже він.

25 лютого 2022 року Олексій приїхав на Азовстальську, 150, де знаходився штаб Тероборони,  записуватись у 109 бригаду. Але його просто не хотіли брати через вік.

«Ти точно подумав? А мама взагалі знає, куди ти йдеш?» - такі запитання Олексію ставили у призовному пункті. Але все ж таки оформили хлопця як повноцінного бійця ТРО комендантського взводу.

«Мій функціонал був невеликий. Принеси, подай. Розвантажуй, завантажуй. Передай комусь щось», – чесно розповідає Олексій. Однак хлопець побував на позиціях у ТЦ «Примор'я» і на власні очі побачив, як армія РФ знищує його рідне місто. 

«Вони били спочатку по приватному сектору. Потім потрапили в шиномонтажку поруч. Там поранило на моїх очах її господаря, який допомагав ЗСУ», - каже Олексій.

Наступним місцем несення служби була прокуратура у Приморському районі. Там нарешті з'явився зв'язок, і він повідомив матері та друзям, що живий. 

«Інформаційну блокаду для мене було знято. Я з'ясував загальну картину новин у країні та головне -  дізнався, що мати виїхала з Маріуполя», - каже він.

Поруч із особистими добрими новинами до Олексія прийшло повне усвідомлення того, що підкріплення не прийде і з оточення вже не вирватися.

14 квітня група, в якій він був, вирушила до Лівого берега на переправу до «Азовсталі». Спочатку йшли організовано, колоною, але постійні обстріли змішали лави. Група розділилася на дві частини. Олексій прибився до тієї, яка рухалася Приморським бульваром і зупинилася в готелі «Чайка». Там надали допомогу пораненим.

«Офіцер, який нами керував, сказав, що не знає, що далі робити, що немає зв'язку. І тоді я вирішив виходити із міста сам», - розповідає Олексій.

Самотній рейд

План Олексія був простий і здавався надійним. За легендою – він звичайний студент, який допомагав у місті цивільному, а мати його виїхала раніше і він їде до неї до Запоріжжя. Хлопець вирішив рухатися до Покровського чи через Бердянськ. Згодом зрозумів, що з Бердянська без фільтрації не вибратися і обрав інший маршрут. Він пішов через Мелекіно в обхід ворожих блокпостів.

Дорогою Олексій зупинявся у надійних людей на відпочинок, де прав та змінював одяг, але навіть їм не казав, що брав участь у бойових діях.

«Мені не хотілося підставляти цивільних, ставити їх під загрозу», – каже він.

Хлопець рухався до району Великої Новосілки. Там проходила лінія фронту і скупчення ворогів було більшим. На шостий день самотнього рейду маріупольця затримали в районі Малоянісолі.

«Ти, випадково, не з ТРО?»

23 квітня на одному з блокпостів Олексія зупинили озброєні сепаратисти. Юнак почав брехати, що він іде до сусіднього села і там у нього має жити бабуся, але він не впевнений у цьому. Відповідь бойовикам не сподобалася і вони влаштували допит із обшуком та роздяганням. Шукали гематоми від носіння бронежилета. Фото у студентському, де в Олексія поголений український оселедець, ще більше розжарило ситуацію.

«Здивувало також їх і те, що у моєму рюкзаку все було акуратно складено та підготовлено до тривалого переходу. Вони взагалі дивувалися, що люди вміють думати», – розповідає маріуполець. Бойовики вирішили запитати людей, які проїжджають повз, чи знають вони уявну бабусю Олексія. Звичайно, відповідь була негативною. Стало очевидним, що Олексія вже не пропустять.

«Приїхав їх якийсь командир. Він провів більш жорсткий огляд, потім приставив автомат до моєї голови і запитав: Ти, випадково, не з ТРО?» - розповідає хлопець.

Тоді брехати далі не було сенсу, інакше стало б дуже боляче. Особу захисника Маріуполя було розкрито. Коли Олексія везли на допит у перший підвал, у бойовиків виникла підозра, що він розвідник, засланий до їхнього тилу. 

«Тоді я не розумів, що таке полон і навіть розповів більше, ніж треба. Наприклад, зізнався, що я націоналіст», - каже Олексій.

Підвали, допити, рекет

Перше місце, де тримали ТРОшника, був простий сирий і темний підвал із купою порнографічних журналів та відром для випорожнень у Малоянісолі. Періодично до нього приїжджали слідчі РФ, били, погрожували застрелити, бо не вірили, що молодий хлопець наважився на цей рейд поодинці. "У тебе б просто не вистачило яєць!" - кричали вони. Але коли з'ясували скільки грошей приходило полоненому за участь в обороні Маріуполя, опустилися до банального рекету.

«Вони сказали, що якщо вийде переказати гроші з моєї карти – то Женевські конвенції на мене поширяться. Потім записали зі мною відео та надіслали матері. Але не для того, щоб повідомити, що я живий, а щоб вимагати 5 тисяч доларів. У разі відмови – наступне відео було б відео моєї кари», - каже Олексій. Однак інцидент набув розголосу. Маріуполець залишився живим і його перевели до комендатури у селищі Кременівка.

Наступне місце утримання, Донецьку гаупвахту, яка розташовувалася в колишній резиденції Юлії Тимошенко, Олексій Новіков називає найжахливішим місцем у світі.

«Прийомки особливо не було. Пара затріщин – не береться до уваги. Але забрали абсолютно всі речі, навіть «Новий завіт» та шкарпетки», - каже він. У камері було 30 осіб у повній антисанітарії. Лише зрідка когось викликали на допит. Полонені постійно перебували в умовах повної інформаційної ізоляції, без абсолютного розуміння про своє майбутнє. Дні тривали як тижні.

«Через голод у людей їхав дах. Розмови велися лише про їжу. Не дивно, тому що годували запарним пюре, схожим на пластик, та обмивками каструль у рівень мізинця, яких називали супом. Бували дні, коли не було хліба. Від річкової води всі страждали на діарею», - розповідає хлопець.

Тижнями не виводили з камер на прогулянку. Відчуття застою та покинутості пригнічувало Олексія. На піку розпачу здавалося, що будь-яке переміщення хоч кудись, навіть у РФ на СІЗО, було б за радість.

Із Донецька Олексія етапували на Оленівку. На так званій  «прийомці» Олексій просидів навпочіпки кілька годин, від чого затекла шия та ноги. Інспектори били його палицями, але особливо діставалося військовослужбовцям з корабля «Донбас». 

Правда,  щодо провізії Оленівка багато в чому вигравала у гаупвахти.

«Щоб ви розуміли, полонені з Оленівки дивувалися з того, що ми такі худі та бліді», - посміхається Олексій. Після 24 днів був новий етап. На цей раз перед ТРОшником відчинилися ворота зони Горлівки.

«Тут я повною мірою відчув, що таке справжня «прийомка», – каже Олексій. 

Інспектора вишукували артилеристів і снайперів, але на всіх без винятку чекав коридор з палиць. Багато хто втрачав свідомість кілька разів. Через молодий вік та хворобливий вигляд хлопця били менше за інших, але гематоми по всьому тілу довго давалися взнаки. 

Після лазневих процедур весь одяг відібрали. Довелося замотуватись у простирадлі та ходити в такому вигляді без взуття кілька днів.

Після побоїв у людей опухали ноги, загострювалися хронічні захворювання, а поранених били у пошкоджені місця. У Горлівці особливо любили практикувати масові покарання.

«Якщо барак погано вивчить пісню або хтось у строю озиратиметься на всі боки – могли посадити всіх навпочіпки і змусити ходити гуськом чи співати до хрипоти пісні», - каже Олексій. З плюсів він зазначає наявність медичної частини та порівняно нормальні обсяги їжі. У період посилок, «невелика винагорода» адміністрації допомагала пом'якшити режим утримання. 

Як і інші полонені, Олексій розповідає про жорстокість ростовського сцезназу, який калічив полонених на вході до їдальні. За те, що хтось продовжив їсти після команди - десятку полонених поставили на карачки і змусили лакати з відер, як собак.

«На 9 травня всі три зміни спецназу влаштували нам «вітання зі святом». Ні одна людина не пішла без побоїв. Я отримав двічі палицями в живіт, а когось забили ногами та електрошокерами», - згадує Олексій Новіков.

Гумор, віра та дозвілля за ґратами

«Були речі, які допомагали триматись. Звичайно, якщо зациклюватись на всьому цьому – буде погано. Ми намагалися те, що відбувається з нами, сприймати з посмішкою», - каже Олексій. Найбільш емоційно стійкими виявилися ті, хто багато читав та обговорював прочитане на імпровізованих літературних та поетичних вечорах. Восени 2022 року була пропозиція організовувати у бараку дні лекцій. Цей формат був успішним. Одна людина взяла на себе відповідальність читати лекції на тему історії України та світу. Інші підхопили це, і наступні виступи були присвячені туризму, рибалці, веденню бізнесу та іншого. У російських буцегарнях знаходилися фахівці у різних сферах, які були готові ділитися своїми знаннями, на свій страх та ризик отримати зайвий раз фізичне покарання.

«Це були напівлегальні чи нелегальні речі, які «хитали режим», але ми все одно робили це», - каже Олексій. Згадує він і уроки англійської, які допомагали розвивати пам'ять і мотивували ставати розумнішими з кожним днем.

Були й пісенні вечори, на яких Олексій виконував соло.

«Це почалося взагалі спонтанно. Хлопці сказали, що нібито чули, що я знаю напам'ять одну пісню. Це була "Gansta Paradise". Я зачитав і всім сподобалось», - каже він. Олексій співав українською, англійською, французькою та німецькою мовами, за це його всі поважали та любили. Музика надихала та дарувала позитивні емоції. Звичайно, все це було теж під забороною.

«Особисто мені допомагала триматись віра. Я прийшов до Бога під час повномасштабної війни. Добре, що у Горлівці була організована легальна молитовна кімната, і туди ходили люди з різних бараків. Там я відчув благодать, тепло та затишок на душі серед інших християн та ікон. Там я переосмислив життя і вніс до нього багато змін. Я зрозумів, що ходжу під Богом і всі випробування мені потрібні», - розповідає Олексій.

Незрозумілий день та незвичайне місце

Несподівано для всіх, Олексія як і більшу частину полонених, які перебували у Горлівці, перевезли до колонії у Торезі. “Це був дуже незрозумілий день. Ходили різні чутки. Ми їхали та готувались до гіршого. Але я мав гарне передчуття, і воно виправдалося», - розповідає маріуполець.

Олексій Новіков був дуже здивованим, що у Торезі полонених не били в перший день. 

«Колонія в Торезі запам'яталася мені як досить непогане місце. Але деякі неадекватні зміни спецназу на чергуванні змушували нас бігати в їдальню в скрученому положенні, видавати незрозумілі звуки нібито моторів і гавкаючих собак. Загалом, там били менше, ніж скрізь», - розповідає Олексій. Він зазначає, що деякі співробітники медичної частини, незважаючи на проросійську пропаганду та маленьку зарплату, ставилися до полонених з великою ніжністю і навіть самі купували ліки. Виділялася цим одна лікарка, ім'я яку зі зрозумілих причин не можна називати.

«Мені дуже запам'яталася її фраза: «Головне, щоб ви всі були здорові». Ця проста людська емпатія дуже цінується у неволі. Напевно, розповідати, що у ворога може бути людське обличчя – дуже непопулярна думка, але й демонізувати теж не треба», - розповідає екс-військовополонений.

 Олексій упевнений, що це приклад того, що на окупованих територіях є люди, які вважають себе українцями і чекають на звільнення.

«Прощавай, немита Росія»

За тиждень до обміну Олексія поклали у медичну частину. У нього почали гнити ноги та руки. Стан здоров'я ставав гіршим і гіршим. 

«Я думав, що повернення додому доведеться чекати не в бараці», – каже Олексій. Відчуття не обдурили. 

Влітку 2024 року семерих людей із колонії викликали до штабу і поставили запитання, чи не хоче хтось відмовитися від обміну та вступити до російського добробату. Усі сказали, що ні.

«Я розумів, що швидше за все це не просто. Але полон навчив довіряти лише тому, що бачиш. Ми чули і думали багато про що, багато в чому розчарувалися. Але, на щастя, це був той випадок, коли надія виправдалася», - розповідає Олексій.

За два дні йому сказали, що збиратися немає часу. З барака Олексій вибіг у шльопанцях та змінній формі. Його обшукали та завели до приміщення, де уточнили дані та зробили фотографії.

«Ніхто нічого не казав, щоб було зрозуміло, що це обмін. Перед етапом таких процедур немає», - каже про свої емоції Олексій. Він згадує відчуття невідомості, як очікування вимотує, але почуття того, що ти нарешті їдеш додому п'яніло.

На прощання спецназівці полякали його електрошокерами і почали брехати про те, що за кілька тижнів усіх обміняних знову мобілізують. Усіх завантажили в автозаки та повезли до аеропорту Таганрога.

«Обмін це чи ні, сумніви з'явилися й у мене дорогою. Але краще взагалі не думати. Будь як буде. З нами Бог», – розповідає Олексій.

В аеропорту натягли шапки на очі, зав'язали руки перед собою та завезли трапом. Пересувалися у положенні «креветки». Шлях до Білорусі був дуже виснажливим. Маріуполець каже, що до кінця польоту був у напівнесвідомому стані. Хотілося спати, але не виходило. Чотири години у зігнутому положенні автобусами везли на кордон із Чернігівською областю, де й відбувся обмін.

«До нас зайшли білоруські волонтери та представники спецслужб. Вони привітали з поверненням додому та побажали більше ніколи не повертатися до війни. Роздали подарункові набори із їжею від пана Лукашенка. Їжа була смачна, але цей момент був дивний. Я зберіг його», – повідомляє Олексій.

Найрадіснішим моментом було знову побачити українські прапори, форму та символ волі – тризуб.

 «Напевно, це може зрозуміти лише той, хто довгий час був цього позбавлений. Це почуття, що тебе зустрічають наші прикордонники та військовослужбовці. Розуміння, що ти можеш на повні груди вдихнути і на весь голос відповісти на вітання: «Героям слава!» - розповідає Олексій. Він дивується з того, що не розплакався як чекав від себе. Роки неволі привчили тримати всі емоції під контролем і тепер їх важко проявляти.

Перші кроки на українській землі затвердили маріупольця у його рішенні, яке було з першого дня повномасштабної війни з РФ. Олексій Новіков повністю відмовився від російської.

«Ми переступили через тонку червону лінію. Я сказав собі: «Прощавай, немита Росія». Я не хочу, щоб мова мене хоч трохи поєднувала з цими людьми і цією країною», - впевнено каже він.

Олександр Гуділін

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube