«Порятунок лише у боротьбі». Як незламний Мігель захищав Маріуполь, - ФОТО

Ігор Пліска, позивний Мігель, захищав Маріуполь, потрапив у полон і не зламався.

Музикант, веселун, гуморист. Результативний боєць, безкомпромісний патріот. Все це поєднується в одній людині, корінному маріупольці Ігорі Плісці.

Військова кісточка та погляд через нотний стан

Ігор Пліска народився у Маріуполі у 1984 році. Закінчив ЗОШ №56. Потім ПТУ №1. Навчався у музичній школі, тричі кидав та тричі повертався до навчання.

«Повернутись мотивувала вчителька. Вона завжди говорила, що в мені щось є. Давала повірити у себе», - розповідає він.

Навчившись гри на віолончелі та гітарі, юнак почав сприймати світ за допомогою нот. 

Його життя було далеким від ситого і комфортного. Чоловік згадує, що мав період кримінальної романтики. «Бійки район на район я не застав, але вирішення питань на дискотеках і за нею, банальний гоп-стоп – це було», - каже він. 

Старший брат був Ігореві як батько, який розлучився з матір'ю, але не кинув виховувати синів. «Мій батько – військовий льотчик. Спортсмен, парашутист. Дуже пишаюся ним», - каже Ігор. З юних років він вивчав безліч літератури, пов'язаної з військовою тематикою. «Це мене завжди цікавило і хвилювало. З дитинства є у мене «військова кісточка», – розповідає він.

2003 року Ігор Пліска пішов на термінову службу, яка проходила у Криму. «Там я закохався в авіацію ще більше, а строкова служба зробила більш серйозним та дисциплінованим. Після демобілізації з вуличними розборками я зав'язав», - каже чоловік. 

У цивільному житті Ігор змінив багато професій: працював на СТО, на будівництві, у службі морської безпеки, а от металургійних комбінатів тримався подалі. «Я ненавидів заводи. Але як кажуть, не зарікайся. Ось і опинився на Азовсталі 2022 року», - з посмішкою розмірковує маріуполець.

Перший бойовий досвід

У 2015 році Ігор потрапив в результаті мобілізації до роти охорони маріупольського військкомату. До роти разом із ним прийшли цікаві люди, патріоти не на словах, а у справі. Це було цінне спілкування.

 «Я зрозумів, що країну потрібно і можна змінювати. Якщо є голова на плечах і руки ростуть із потрібного місця», - упевнений чоловік.

У  2018 році Ігор потрапив на фронт. Він стояв у  чергуванні біля військовій прокуратурі, як раптом надійшов наказ терміново їхати на передову для посилення 53 бригади. Сумніву не було, хоча в цей час у Ігоря народилася дочка. 

О 16:00 закінчувалася зміна, а о 6:00 наступного дня вже було призначено виїзд. Так він потрапив під Луганськ. Саме там з’явився і його позивний  - Мігель. "Борода і волосся під панамою ріднили мене зовнішньо з американськими найманцями", - посміхається маріуполець.

Ігор пробув на передовій два тижні і за цей час навчився поводитися з кулеметом ДШК 1951 року випуску та одного разу спалив позицію ворогів, за що був нагороджений грамотою від командування бригади, а пізніше медаллю від Президента. Пізніше був на навчаннях як командир БМП, але недовчився через дисциплінарні розбіжності з командуванням. Однак, як один із найкращих у роті військкомату, після повернення з АТО, продовжував заступати на охорону військової прокуратури.

«Завтра війна? Ні, не чув»

23 лютого 2022 року Ігорю зателефонувала одна з колег, яка була пов'язана із «секреткою», і запитала, чи він не збирається випадково евакуюватися. Чоловік щиро здивувався питанню. «Завтра війна? Ні, я не чув», - відповів він. Трохи згодом ще один знайомий прикордонник з Бердянська розповів про скупчення російського флоту біля наших берегів. 24 лютого було оголошено спільну тривогу по всьому маріупольському гарнізону.

 «Валіза була вже зібрана. Я поцілував дружину та дочку і вирушив на війну», - розповідає Ігор Пліска. Його у складі 35 осіб із автоматом та чотирма магазинами призначили охороняти базу «Азова». Спочатку контролювали периметр, патрулювали територію та чергували на КП. Однак на початку березня надійшла пропозиція посилити передові позиції. Ігор ніколи не був з боязких, тож погодився. 

«5 співробітників ТЦК та 5 ТРОшників пішли на позиції. Дивно, що ті, хто найбільше бив себе в груди і кричав про готовність, залишилися на місці. А від кого не чекав – виступили добровольцями», – каже він.

Перша спостережна позиція Ігоря була на вулиці Терасній, на Лівому березі. Маріуполь уже горів. Потрібно було повідомляти про переміщення опонентів від Східного до Виноградної.

Перше бойове зіткнення, в якому Ігор взяв участь, сталося 9 - 10 березня в районі покинутого табору «Орлятко». «Нас усіх врятував ТРОшник «Жасмин». Він помітив ворожу групу та відкрив вогонь через закрите вікно. Зав'язався бій із застосуванням ручних гранат, росіяни відступили», - каже Ігор.

Біль та гордість

Згадувати всі перипетії протистояння у Маріуполі з погляду спогадів конкретного бійця – справа дуже важка. Ми впираємося в суб'єктивізм, який буде сповнений сторінками особистих фактів, емоцій, переживань. Біль, гордість, слава, психологічна та фізична травматизація - ось те, що назавжди викарбувалося всередині кожного воїна.

Ігор розповідає про результативні рейди зі знищення живої сили та техніки противника, але й не приховує таких неприємних фактів, як «френдлі фаєр» (помилковий огонь по своїх), малодушність і тактичні помилки командирів.

"Є те, що назавжди залишиться на моїй совісті", - говорить він. 

Група Ігоря працювала у Лівобережному районі. Раптом, з білого мікроавтобуса без розпізнавальних знаків, що проїжджав повз, почали стріляти. Вогнем у відповідь машина і ті, хто були всередині, були знищені. Однак, як виявилося пізніше, це були морські піхотинці 36-ої бригади. «Ми діяли правильно, але результат – без коментарів», – каже Ігор.

Група Ігоря змінила кілька старших. Хтось дизертував, хтось був поранений. Перед відступом на завод Мігель керував діями людей сам. Труднощі,  втрати побратимів гуртували бійців. За найскромнішими підрахунками,його команда знищила близько 100 російських піхотинців, кілька БТРів та танків армії РФ. 

«Ми клали їх пачками. Були ситуації, коли перебували з росіянами в сусідніх під'їздах і чули через підвал, як вони вимагають евакуацію для купи своїх 300-х і 200-х», - ділиться Ігор. 

Злагоджені дії захисників Маріуполя дозволяли спалювати БМП із десантом, робити вдалі засідки у дворах та окроплювати кров'ю ворогів кожен метр міста. Відбиваючи черговий штурм, на вулиці Азовстальській  Ігор продірявив  із РПГ вежу танка Т-72. Побачивши дірку на місці навідника і задимлення, а потім пожежу, відчув полегшення. Наступним пострілом побратим підпалив екіпаж. «Пам'ятаю, як ми відходили під «феєрверк» детонації БК, а в рацію кричали «Слава Україні!» – каже він. Але все має власну ціну. Мігель отримав кілька контузій, осколкові поранення рук, а відлуння психологічних наслідків буде відгукуватися ще дуже довго.

«Я не знав, що ми воюємо в оточенні. А може, не хотів знати. Від цього було легко та спокійно», - каже Мігель.

 Лише 20 квітня, із практично знищеного технікуму, який став позицією «Бронза», група Мігеля із втратами відійшла до заводу. 

«Тільки там я зрозумів, що ситуація безвихідна, а нас в «Азовсталі» 2,5 тисяч людей, хоча я думав, що набагато менше, не більше 500», - розповідає Ігор. 

Сутички на заводі та вихід у полон

Відпочивши, Ігор знову почав виходити на позиції. Заступав на позицію під назвою «Вест». Він каже, що здивований, як мало людей намагалася щось робити у круговій обороні. Багато хто вважав за краще відсиджуватися в бункерах. Однак, були й ті, хто робив рейди в глибокий тил противника. З деякими з них Мігель побачився тільки в полоні.

В одному з боїв маріуполець отримав чергове поранення. Прикриваючи групу побратимів, отримав кульове у стегно. Поранення виявилося наскрізним. Під вогнем Мігеля евакуювали углиб комбінату, де перев'язали. У «Залізяку», госпіталь на «Азовсталі», він відмовився йти. 

«10 діб рана підживала сама, а потім я знову почав працювати», - розповідає Мігель. 

З 10 травня 2022 року і до наказу на здачу в полон він знову виконував свій обов'язок із автоматом у руках. У цей час росіяни продовжували рівняти позиції з наземної, корабельної артилерії та авіації та заходити штурмовими групами. 14-15 травня, за день до початку здачі в полон,  Ігор відбивав чергову атаку ворога. «Накидали їм ВОГів та «стілковки». Вони ретирувалися», - посміхається Мігель.

 Із заводу він вийшов одним із останніх, лише 20 травня.

«Ми отримали наказ знищити зброю. Скидали каски та броніки та спалювали все це разом із раціями», - розповідає Ігор. 

У полон виходили групами по 10 людей через прохідні Коксохіма.

 «Нас зустрів чоловік, який представився генералом ЗСУ. Він подякував за службу. ГУРівець у балаклаві теж сказав «Дякую» і ми вийшли колоною», - згадує Мігель. На мосту захисників «Азовсталі» обшукали та забрали всі незаховані речі та цінності. В автобусах, коли полонених везли до колонії у Оленівці, Ігор вперше та востаннє побачив представників Червоного хреста.

Тихий опір

21 травня близько 16:00, після обшуку з роздяганням та присіданням, Ігор опинився у бараці 3-4 у виправній колонії. 

«Я чекав найгіршого. Моє уявлення про полон було сформоване книгами та фільмами. 5 діб я спав на бетонній підлозі та захворів, але все одно був радий, що тут хоча б є стіни, а не яма», - каже він. Спочатку Ігоря порадувало те, що є видимість дисципліни: був обраний завгосп і всі прохання доносилися адміністрації колонії. Проте це виявилося лише ілюзією порядку. 

«Я побачив щурництво всередині барака, як військові забули, що вони - військові і опустилися до рівня тварин, по три рази ставали в чергу до їдальні. То був треш. Я зрозумів, що треба міняти щось», - каже Мігель.

Чоловік вирішив знайти та згуртувати навколо себе порядних людей, у морально-етичних якостях яких він не сумнівався. Так було легше триматися та організовувати так званий «тихий опір». «Створення ментально здорової атмосфери – це стало основою. Мені хотілося донести людям, що ми не звірі, що ми воїни і повинні триматися разом і поводитися відповідно навіть у статусі військовополонених», - розповідає Ігор Пліска. Невеликий, але згуртований колектив розсудливих людей може витримати практично будь-які випробування як на війні, так і в неволі. Мігель разом з іншими був етапований до колонії № 4 р. Горлівки, де продовжив збирати коло тих, хто зберігає адекватність.

«Дуже тонкий момент у тому, щоб виконувати вимоги адміністрації, не втрачаючи себе. Не принижуватися, підкоряючись режиму. Задача кожного у полоні - зберегти своє здоров'я та гідність. Не принижуватись, викрикуючи за цигарки  «Путін – президент світу», але і не чинити спротив там, де це не має сенсу. Наприклад, якщо треба вивчити текст російської пісні – то треба вивчити, інакше влетить всьому бараку», - ділиться Ігор. Він каже, що можна було на 30% знизити кількість знущань росіян, просто дотримуючись простих правил дисципліни.

«Все обговорювалося з хлопцями всередині бараку. Як саме жити і як діяти у будь-якій ситуації. На що ми можемо вплинути, а на що -  ні. Наприклад, загін забігає швидко у їдальню і швидко їсть, а на виході все одно отримує побиття палками… Ми не шукали людяності, ми шукали хоча б логіки», – розповідає Ігор. Допомагало триматися згуртовано малою групою людей, які поважали, поділяли ідеї та цінності один одного, а розуміння того, що у будь-якому випадку відбудеться обмін – підсилювало  оптимізм. Ми звільнимось, а вони (співробітники колоній і в'язниць т.зв. «ДНР» і РФ, – прим. редакції) – ніколи», – каже Мігель. 

Навіть перебуваючи в СІЗО Бійська (Алтайський край), де всіх полонених двічі на день б'ють палицями та шокерами, Ігор знав, що він не самотній. Що в сусідніх камерах є такі ж незламні хлопці, які незабаром будуть вдома, як і він.

Розслаблена пружина

Мігель каже, дводенний шлях в Україну був одним із найскладніших періодів його полону. 

«Це було повне фізичне та психічне виснаження. Заважали навіть більше не стяжки на руках та скотч на очах, а внутрішні сумніви. За деякими зовнішніми ознаками я здогадався, що нас везуть на обмін, але знаючи наших ворогів, доводилося щохвилини переконувати себе в цьому», - розповідає Ігор. Сумніви залишалися до кінця і спокійно видихнути вдалося лише в автобусі під час обміну, коли він побачив представника з прав людини РФ Москалькову.

«Тоді мене прорвало. Усі почали скаржитися на утримання в ІК Горлівки, а я розповідав про Бійськ. Цієї хвилини, коли я сиджу на м'якому кріслі, громадян України жорстоко б'ють і вони стоять в камерах по 16 годин. Я говорив про це, а Москалькова робила шоковане обличчя. Актриса», - згадує Мігель.

Він каже, що особливо вражений людьми, які зустрічали колону обміняних бійців із національними прапорами дорогою з Чернігівського шпиталю.

 «Вони стояли на узбіччях, уночі, втомившись після свого трудового дня. Їм було байдуже, чи побачимо ми їхні обличчя на швидкості 70 км/год із вікна чи ні – вони стояли. Але ми бачили і відчували їхнє тепло та підтримку», - каже він.

На даний момент Ігор Пліска проходить психологічну реабілітацію, консультується з фахівцями в галузі роботи з ПТСР та депресивними станами. 

«На війні і в полоні я діяв за принципом сержанта: «Дивися на мене, роби як я». Я розумів, що запасу міцності вистачить ще на 5 років. Зараз, на волі ця внутрішня пружина починає розслаблятися і знайти емоційний баланс дуже складно. Її потрібно розслабляти трохи, щоб вона не лопнула», - ділиться він.

Після виходу з полону Ігор дізнався, що його старший брат загинув на війні. Його тіло передали під час обміну загиблими. 

Мігель каже, що поки що не впевнений у тому, чи варто продовжувати службу надалі. «Якщо я повернуся і продовжу бути добрим солдатом, я не впевнений, чи зможу бути добрим громадянином після цього», - пояснює він. Маріуполець упевнений, що тільки вбивши байдужість у собі, можна перемогти такого ворога, як Росія.

«Хочу, щоб ніхто не вважав, що «моя хата з краю», бо ракета може прилетіти до кожної хати. Не обов'язково всім тримати в руках автомат. Але важливою є будь-яка підтримка тих, хто зараз жертвує найважливішим, перебуваючи на позиціях. Важливо все від передачі свого досвіду молодим бійцям до консервованих огірків у окопи. Разом ми переможемо!» – впевнений він.

P.S. Мігель ніколи не мав татуювань. Але перебуваючи на реабілітації він набив фразу латиною, яка є його життєвим девізом: «Unam in armis salutem» - «Порятунок лише у боротьбі».

Розповідь записав Олександр ГУДІЛІН

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube