Чому люди стають священиками? Питання, на яке ми не знали відповіді, поки не запитали отця Уара, який мріяв стати кочегаром

Родина Перетятько багато років служила у храмі Петра Могили Православної церкви України в Маріуполі. Більше того, вони власними руками створювали цей храм. В Маріуполі цю церкву знали всі безхатьки міста. Кожного дня зранку тут роздавали безкоштовні обіди (борщ, кашу, чай) всім, хто попросить, і щодня біля воріт церкви вишукувалась довжелезна черга людей, які втратили роботу, дім, пенсіонерів з мінімальною пенсією. 

Едуард Перетятько та його син Роман робили це тому, що переконані: церква має допомагати. Тож, вони годували всіх, хто потребував допомоги там, у Маріуполі, вони продовжують це робити і зараз, коли російські загарбники змусили їх покинути Маріуполь. Церковна громада храму Петра Могили заснувала свій вулик у Дніпрі, і сьогодні виповнюється два роки їхньої діяльності.

За цей час  - тисячі врятованих життів. Тисячі врятованих душ.

Із вдячністю за їхнє служіння, ми вирішили нагадати вам історію цієї незвичайної родини. Ми записали її у 2020 році і зараз дуже радимо прочитати її знову.

Чому люди стають священиками?

Чому прокурорами – зрозуміло. Суддями – теж. Тут династичність має практичну цінність, тому що навички, як треба правильно працювати в цій сфері, передаються від батьків дітям, і ця спадкоємність є запорукою збереження Системи.

Чому люди поколіннями йдуть працювати в металургію теж ясно. Коли ти живеш у Маріуполі, найчастіше вибір у тебе невеликий. Заводи дають робочі місця та стабільний рівень доходу. Заводи годували цілі покоління маріупольських сімей. І це стало таким «спільним місцем»: завод означає стабільність. А стабільність – це місцеве “божество”, яке за роки радянської влади та сумбурні часи Перебудови лише зміцнювалося, відтісняючи на задвірки нікому не потрібні динаміку та розвиток.

А ось чому люди йдуть у священики? Для багатьох людей на сході України такий вибір життєвого шляху не зрозумілий. Народ у нас тут здебільшого не побожний. Релігійність обмежується походами до церкви на Великдень та Різдво, та ще й перепостом картинок у вайбері із зображенням лику святих. Тому заява дитини у світській сім'ї «Я хочу стати священиком» сприймається як удар, як катастрофа.

Чому ж люди все-таки обирають цей шлях, а потім передають свою професію з покоління до покоління?

Отець Уар (у світі Едуард Перетятько), настоятель храму Петра Могили у Маріуполі, сам заснував династію священиків.

Його батько був шахтарем, а потім родина переїхала на Урал, почала працювати в колгоспі в Шадрінську.

Священиками були далекі родичі, дідусі. Але вони не вплинули на релігійне виховання хлопчика.

“Віруючою була моя мама. Вона була членом Компартії. І, звісно, їй доводилося приховувати свою релігійність. Такі були часи. Церква була в гоніннях, – згадує отець Уар. - Мама з 7 років почала розповідати мені про Бога. А потім моїм вихованням зайнялася прабабуся Єфросинія. Батьки багато працювали і я був повністю на ній.

Ось вона, полячка за національністю, була глибоко побожною жінкою. Вона щодня молилася і вранці, і ввечері. Робила це у мене на очах. І я, маленький хлопчик, поглинав цю релігійність. Але, звичайно, тоді я навіть не думав про те, щоб стати священиком. Я хотів стати кочегаром”.

У 70-х роках усі хлопчики мріяли підкорити Космос. А Едік Перетятько вже тоді думав нестандартно.

“Мені здавалося, що всі місця там, де навчають на космонавтів, уже зайняті, а кочегар – така чудова професія. У нашій школі працював кочегар. У нього в підвальчику були гарні рослини, було затишно. Я любив дивитись, як кочегар підкидає вугілля в топку. Ставало тепло, і так було приємно там погрітися...”

Кочегаром Едуард Перетятько, звичайно, не став, а пішов служити до армії, і після армії його запросили вступити до Маріупольської школи міліції, яку він успішно закінчив, потім ще одну – у Донецьку, після чого почав працювати у Приморському райвідділі міліції у Маріуполі.

- Здається, міліція - це таке місце, де немає Бога.

- Ну, що ви, зовсім ні. Дуже багато хто приходить до Бога після служби в армії чи поліції. Там, де людина потрапляє в екстремальні ситуації, де в страху за себе та своїх близьких звертається до Бога по допомогу, там навіть невіруючі звертаються до віри. Часто дають обітниці “ось якщо виживу, Господи, то обіцяю...” А потім дотримуються своєї обіцянки.

У мене було не так. Я прийшов до міліції, коли там ще працювали професіонали, коли були люди, які реально намагалися боротися зі злочинністю. А потім почалися 90-ті, і я зрозумів, що все, у що я вірив, закінчилося. Залишилися лише гроші, а єдиною метою моїх колег стало заробити. Як, яким шляхом – не має значення.

І я звільнився. Став шукати себе, своє місце у житті.

Був у мене один дуже важливий, я сказав би, поворотний момент. 1986 року зі своїм однокласником я поїхав на екскурсію до Санкт-Петербурга. Прийшли ми з ним до одного храму, обгородженого грубими дерев'яними дошками. Там було дуже багато людей. Вони йшли і йшли, і важко було пробратися до церкви. Коли ми таки увійшли всередину, мій однокласник одразу пішов шукати свою ікону – Сергія Радонезького і почав молитися. Я був вражений. Ми дружили багато років, і я не знав, що він віруючий. А потім ми вийшли з храму та пішли шукати житло для ночівлі. Дивимося, а з заднього боку церкви зупинилася чорна обкомівська «Волга», з неї вийшов водій із ломиком і став відривати дошку у паркані. Віддер, відігнув, і з машини вийшов його шеф і став пролазити в щілину, що утворилася в паркані. Ось так із чорного ходу радянський функціонер пішов помолитися до церкви, і так само, помолившись, вибирався назад. І тоді я зрозумів, наскільки ж усе просякнуте брехнею в цій системі, і як насправді важлива віра, якщо навіть заборони, загроза втратити роботу і взагалі всього в житті не зупиняють людину на шляху до Бога.

Ця історія з минулого зіграла свою роль, коли Едуард Перетятько стояв на роздоріжжі життя.

Спочатку він вирушив у місто дитинства Шадрінськ, де поговорив зі священиками місцевої церкви, яких добре знав. За їх настановою подався до Ногінська. Це місто у Підмосков'ї. Не багато хто знає, що там знаходилося одразу два православні храми Київського патріархату. В одному з них працювала православна школа, було кілька постійно діючих їдалень, де безкоштовно годували всіх знедолених та жебраків, діяло духовне училище. Туди Едуард Перетятько і вступив до навчання.

У 1997 році його висвятили, він прийняв ім'я Уар, а через місяць московські попи разом із нарядом ОМОНу налетіли на храм, трощили все, хапали людей.

“Нас укрили наші ж парафіяни. У них у будинках теж стали проводитися обшуки. Ми ховалися на вулиці. На нас були гоніння, наче ми якісь злочинці. І після цього я повернувся до України”.

Спочатку отець Уар відкрив дві парафії на Дніпропетровщині, а потім з матінкою вони попросилися додому, до Маріуполя, тут у дружини були батьки, і було де жити.

- Скажіть, а ваша матінка як взагалі до ваших поневірянь поставилася?

– Ми з Мариною познайомилися, коли я у школі міліції навчався. І дуже скоро побралися. Моя рідня називала її декабристкою, тому що вона завжди і в усьому мене підтримувала, і йшла за мною всюди. І на Урал, і в Ногінськ, і до Нікополя. І зараз вона мені у всьому допомагає.

У Маріуполі нам теж несолодко довелося. Ніхто тут не хотів побачити церкву Київського патріархату. У міськраді за Хотлубеї нам не виділяли землі, не давали приміщення.

Спочатку нам виділили кут афганці у своєму клубі, і ми там за шторкою вели службу. Громада церковна вже була, а церкви ще не було.

Зрештою єпархії вдалося через Донецьку біржу купити стару, напівзруйновану будівлю на проспекті Нахімова.

Ось тут, де ми з вами зараз розмовляємо, були руїни, випалено вогнем. Кута будівлі не було, вікна вибиті.

Але навіть таку будівлю нам не хотіли віддавати. І намагалися перешкодити. Добре, що в міськраді пізно дізналися про купівлю нами будівлі, коли угода була повністю оформлена, і нічого вдіяти вже не змогли. Натомість розпочалася нова епопея – ми не могли розпочати реконструкцію. Один архітектор, парафіянин нашої церкви, безплатно зробив дуже складний проект реконструкції цієї будівлі. Але у міськраді нам не давали добро на початок робіт. Я й досі зберігаю ці відписки. "Ми не дозволяємо реконструкцію, тому що місту не потрібна церква в цьому місці", - так нам відповідали.

І лише 2005 року, коли на виборах переміг Ющенко, нам дозволили розпочати роботи.

Сьогодні храм Петра Могили ПЦУ занесено до Книги рекордів України як єдиний храм, розписаний унікальним розписом у стилі Петриківки. Реконструкція активізувалась після того, як до процесу включилися маріупольські волонтери. Це їхніми зусиллями (а також зусиллями сотень маріупольців, які зробили добровільні внески) на стінах храму з'явився унікальний розпис, а на подвір'ї – кована фігура Архістратига Михаїла.

З недавніх пір у цьому храмі служать два батюшки - отець Уар та його син, отець Роман.

- Ви свого сина спеціально готували до цієї стежки?

- Так. Я хотів, щоб Роман став священиком. З 7 років він при церкві – вівтарником був, паламарем. Він міг пропустити службу, тільки коли хворів.

У школі однокласники знали, що Роман Перетятько – син священика. Нічим іншим, крім цього, він від решти хлопчаків не відрізнявся. Хіба що у великі церковні свята пропускав школу - служив у храмі.

“Насправді, незважаючи на моє виховання, я не хотів ставати священиком. Разом із сестрою Мариною я закінчив художню школу у Маріуполі, добре малюю. Мені завжди подобалися чіткі лінії будівель, геометрія. Я хотів стати архітектором. І в 11 класі вперся - поступатиму на архітектурний факультет. Батько “взяв” мене хитрістю”, - розповідав Роман.

Батько Уар, бачучи наполегливість сина, не став сперечатися, а запропонував укласти договір. “Я сказав йому: Вчися в семінарії, а потім, якщо після цього ти не захочеш ставати священиком, я оплачу будь-яке твоє навчання, яке ти вибереш”.

Так Роман Перетятько став слухачем Київської духовної академії. І вже на першому курсі зустрів свою майбутню матінку.

Анастасія родом із Чернігова, у Києві навчалася на юриста. Вона цілком спокійно сприйняла те, що її молодий чоловік - священик, а вона має стати матінкою, якщо вона прийме його пропозицію руки і серця. У сім'ї Анастасії теж схвально поставилися до цього.

“Ми зустрілися, одружилися. Все так чудово складалося, що я вирішив – це Божий промисел”, – згадує отець Роман.

Вже після першого курсу семінарії він більше не думав про кар'єру архітектора. Він присвятив себе служінню Богу та людям.

“Бути священиком – це не професія, і навіть не покликання. Це спосіб життя. Розумієте, ось сталевар відпрацював зміну, прийшов додому і відпочиває. Він уже просто людина, яка повернулася до сім'ї після важкої роботи. А священик не може повернутись з роботи. Він священик – завжди. І вдень, і вночі, у будні, і у свята. Моя сім'я, мої діти організують свято, і я хочу бути з ними – але тут дзвінок, треба на відспівування. І я кидаю сімейні справи та йду служити. Тому що це моє життя”.

У отця Романа, як і у його батька Едуарда, двоє дітей – дівчинка та хлопчик. Синові Іллі 8 років. І він уже служить вівтарником у храмі Петра Могили.

“Сподіваюся, він продовжить нашу династію. Домовлюся з ним так, як мій батько домовлявся зі мною. А там як Бог розпорядиться...”

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube