Житло – єдине, що змушує людей повертатись у Маріуполь. Як Вадим Пікуз намагається вирішувати найболючішу проблему

Депутат та заступник голови Маріупольського району Вадим Пікуз залишався в Маріуполі майже до кінця березня. Щоб бути корисним, він доєднався до зведеного загону поліції Донецької області і рятував людей. А після виїзду з міста допомагав організовувати евакуаційні рейси з Маріуполя до Запоріжжя. Зараз Вадим Пікуз переїхав до столиці та намагається допомагати землякам розв’язувати найгостріше питання — з житлом. Зокрема він розповів 0629 про проєкт для переселенців з Маріупольського району, який хотів би реалізувати на Кіровоградщині.

Перші дні хаосу 

Вадим згадує, що у лютому 2022 року, коли все почалося, районні депутати зібралися на нараду, щоб розподілити, хто чим буде займатися. Але вже 25-26 лютого все так змінилося, що працювати за чіткою координацією не виходило: чимось окремо займалися військові, чимось - міська влада, чимось - районна. 

«Скажу чесно, був хаос: вся Україна у вогні, зв'язок зникає, координуватися складно. Ми намагалися максимально об’єднуватися, щоб виконувати конкретні завдання, але почалися сильні обстріли, - розповідає пан Вадим. - А вже 27 лютого я добровільно доєднався до складу зведеного загону Національної поліції Донецької області. Ми намагалися підтримувати правопорядок та займалися гуманітарними питаннями: вода, перевезення людей до сховищ та лікарень, інколи розбирали завали та деблокували людей».

 Чоловік каже, що вже тоді в місті починалося мародерство, крадіжки, бо люди були розгублені і не розуміли, що робити. Тому, в першу чергу, поліція мала підтримувати правопорядок, а потім - допомагати в гуманітарних питаннях. 

«Велика подяка нашим підприємцям - і маленьким, і великому та середньому бізнесу. Ті, у кого були склади, казали: відкривайте та роздавайте людям, але щоб без бійок та руйнувань, - згадує пан Вадим. - Великі магазини також відкривали двері, роздавали їжу. Ми слідкували, щоб не було алкоголю, бо, усі ж розуміють, що «заливати біль» у такій ситуації, коли треба постійно бути обережним та напоготові, небезпечно. Тому ми розбивали пляшки, утилізували алкогольні напої». 

Коли магазинів, що працюють, майже не залишалося, розповідає Вадим Пікуз, купити щось можна було тільки у «Дзеркальному» на проспекті Будівельників. Його теж доводилося охороняти, слідкувати, щоб не пограбували.

До 14 - 15 березня він ще працював, але після прильоту він повністю згорів. А під іншим «Дзеркальним», що на ринку, було величезне бомбосховище. Люди там жили доволі довго, бо трималися на запасах продуктів, що зберігалися на складі. 

Трагедія у драмтеатрі 

Коли росіяни скинули бомбу на драмтеатр, група поліціянтів, в якій був Вадим, опинилася неподалік. Тому вони допомагали пораненими, яких доводилося витягати з-під завалів, надавали першу медичну допомогу, розвозили їх по бомбосховищах. Він бачив весь той жах на власні очі.

«Хочу з вдячністю згадати маріупольських працівників ДСНС, які до останнього намагалися тушити пожежі та витягати людей, навіть коли влучили в їхню частину. Працювали, поки не закінчилися пальне і всі машини не згоріли в попіл, - каже чоловік.  - А ще — патрульній поліції Маріуполя, яка майже у повному складі залишилася у місті, навіть дівчата та жінки. Ми ж просто екстрено реагували на події, як от в драмтеатрі. Я чітко пам'ятаю два вибухи: один потужний, від авіаційної бомби, інший - трохи тихіший, то прилетіло поруч. У нашого побратима в драмтеатрі були родичі: як тільки ми почули вибух, одразу «полетіли» туди. Їх, на щастя, тоді знайшли цілими».  

Вадиму запам'яталися волонтери, котрі відповідали у драмтеатрі за буржуйки, на яких готували їжу - дівчатам та хлопцям було по 15-16 років. І коли у театр прилетіло, ці діти відчайдушно витягали поранених, виводили бабусь з-під завалів, де ще навіть пил не осів. 

«Для мене це був шок - прояв героїзму у такому юному віці, - каже пан Вадим. -  А загиблих там було багато... Ми рахували, людей загалом на той момент там було десь 800 -1000 осіб. Волонтери та поліція до цього завозили у драмтеатр мам з дітьми з пологового, розселяли, я пам'ятаю, на другий поверх. І жертв могло бути ще більше: багатьох врятувало те, що за день до цього люди почали виїжджати з міста. 

Люди з відчаю викидалися з вікон 

Дружина Вадима евакуювалася з міста 6 березня: він каже, що йому ніхто не вірив, коли їй вдалося виїхати по Запорізькій трасі. Тоді він відчув полегшення, бо коли поряд хтось з рідних, доводиться постійно думати про їхню безпеку. 

«Сам я одразу вирішив нікуди не їхати, бо, по-перше, це моє рідне місто, яке я дуже люблю, а по-друге, завжди старався максимально робити щось корисне, - згадує чоловік. - Ну, як й усі, думав: тиждень-два-три, і все закінчиться. Як у 2014-15... Але коли почали нормально «сипати», вирішив залишатися та працювати». 

З перших днів березня ті, хто об’єдналися для допомоги, визначилися, у чому найбільша потреба, та почали діяти. По-перше, організували підвезення води - люди знали, коли та куди приїде цистерна. 

«Десь до 14 березня воду централізовано возили точно. Склади відкривали, людям дозволяли набирати собі їжу. Продукти розвозили по великих бомбосховищах. Але я виїхав 20 березня, і, скоріше за все, найстрашнішого я не бачив, - каже пан Вадим. - Так, були величезні проблеми з ліками, аптеки грабували, щоб потім продавати ліки. Третя лікарня вже була зруйнована, там залишалось дуже мало лікарів, але вони до останнього допомагали людям. Я пам'ятаю після одного прильоту ми перевозили поранених  до лікарні на 17 мікрорайоні, потрапили під обстріл, і снайпер поранив медсестру, яка приймала наших поранених. Тоді вона вже казала: не везіть до нас, тут немає, чим лікувати».

Вадим каже про страшне: забирати тіла загиблих з вулиць перестали тоді, коли це було вже неможливо. По-перше, не було людей і машин, щоб це робити. А по-друге, це було нереально робити через обстріли та величезну кількість загиблих. 

«Я бачив, як люди просто падали з вікон навіть без пожеж чи руйнувань. З відчаю та через те, що психіка не витримувала. Дивитися на таке та зберегти розум - не кожен зможе, - розповідає чоловік. -  Ми бачили дівчину, років 25, яка бігала у весільній сукні по вулицях. Бачили голих людей, які пересувалися містом. Психіка не витримувала...»

І каже, що пам'ятає як на початку повномасштабного вторгнення евакуаційні потяги йшли з Маріуполя напівпорожні. Та й на автівках кілька перших днів можна було виїхати з міста та району. 

«Але, мабуть, спрацювала віра у те, що ми впораємось і все це швидко закінчиться. Влада зі свого боку теж заспокоювала  людей. Можливо, все це й стало причиною фатальної помилки, яка вартувала тисяч життів, - каже пан Вадим. - Я завжди кажу: ми всі дорослі люди, бачили, що таке війна, яка почалася 2014-го року. Здорова адекватна людина має приймати рішення самостійно. Але, звісно, евакуація закладів для літніх людей, лікарень, дитячих закладів - це справа держави та влади. Ймовірно, мало б бути рішення про вивезення таких людей раніше. Якби такі заходи були зроблені вчасно, це врятувало б багато життів». 

У Маріуполі Вадим Пікуз тричі ледве не загинув. Згадує, в одній з поїздок гупнуло буквально в метрі, потім біля машини впав авіаційний снаряд, 17 чи 18 березня прилетіло біля «Дзеркального», коли екіпаж був там. 

«У нас вже закінчувався транспорт та паливо, ми усвідомлювали, що кільце навколо міста звужується. То був такий вибір - або залишатися на Азовсталі, або пробувати виїхати», - каже Вадим Пікуз.

Врятував дитячий крем та гострий язик 

Колеги, які вже стали друзями, посиділи, поговорили й вирішили ризикнути виїхати. Звісно, вже у цивільному, з родичами. Трьома машинами рухалися через Мангуш на Бердянськ. І за 6 годин доїхали до Запоріжжя. 

«Нас майже не перевіряли, хіба що на Бердянську і перед Василівкою, де стояли чеченці, - згадує чоловік. -  Звісно, я не мав говорити, що є депутатом. В мене була інша історія, я казав, що є ведучим свят та заходів, і якщо треба, то можна «вбити» запит в гугл і побачити мої фото саме за цією справою. Вони бачили, що в мене «гострий язик», тому версія не викликала сумнівів. Особливо, якщо враховувати, що й в них не було зв'язку та інтернету, щоб більш детально щось перевіряти».

На блокпосту біля Бердянська чоловіків все ж змушували піднімати футболки, перевіряли татуювання та сліди від зброї. Але здогадуючись про ймовірність проходження такої перевірки, усі вони ще в Маріуполі змащували плечі дитячим кремом, тому слідів від зброї теж не знайшли. 

«Звісно, якби відбувалася повноцінна фільтрація, навряд чи все обійшлося так легко, - зізнається Вадим, -  Я боявся, що хтось все ж упізнає мене, бо в районі мене знали, як депутата. На одному з блокпостів мене навіть ледь не впізнав колишній Даішник, з тих, хто зрадив ще у 2014 році, але я викрутився: мовляв, просто обличчя таке, усім на когось схожий». 

Допомога в евакуації 

Спочатку Вадим поїхав до дружини у Дніпро, де два тижні приходив до тями. Вона, зізнається чоловік, навіть не наважувалася з ним розмовляти, бо бачила його очі. Казала, що страшно з такою людиною про щось говорити. 

«А потім ми переїхали до Запоріжжя, бо там розгортався рух з евакуації людей з Маріуполя: відправляли бусики з волонтерами прямо у місто, - розповідає Вадим. - Усі разом шукали ці автобуси, водіїв, паливо, прокладали маршрути. Там відчувалася неймовірна єдність: хтось пропонував паливо з Дніпра, хтось віддавав своє авто, хтось зголошувався бути водієм. Хочу подякувати водіям, цим безстрашним людям, котрі, ризикуючи життям, рятували тисячі маріупольців. Понад п'ятдесят з них потрапили у полон. Сто днів сиділи в Оленівці, хоча не робили нічого, окрім порятунку цивільних людей. Здається, десь в липні випустили всіх, хтось з них виїхав закордон - до Європи, відновлюється після того, що довелося пережити». 

Житлове питання — найгостріше 

Зараз Вадим Пікуз живе в Києві, каже, що включився у роботу з допомоги переселенцям. На разі, шукають варіанти, як можна забезпечити людей житлом, поки для маріупольців не працює програма компенсації за зруйноване житло. 

«Поки я був у Запоріжжі перші пів року, бачив, як ВПО селили безплатно у пансіонати, санаторії. Але зараз людей вже просять шукати інше житло, бо знаходитися там постійно неможливо, - каже депутат. -  І ми з колегами почали думати щодо проєкту з будівництва повноцінних модульних будинків (не плутати з вагончиками), від 40 квадратних метрів, які б мешканці Маріупольського району могли б отримувати разом з земельною ділянкою, ремонтом, меблями для комфортного проживання. На разі, вже відбувся діалог з громадою на Кіровоградщини щодо розміщення такого містечка». 

Повернення до Маріуполя, зізнається пан Вадим, болюче питання. Бо вже зараз можна констатувати, що люди, в яких уціліло житло, їдуть навіть в окупацію. 

«Вони дістаються дому великим колом, проходять усі приниження Шереметєва тощо. Але питання - нема де жити - це те, від чого залежать такі рішення, - каже чоловік. - Хтось залишається там, хтось примудряється продати житло хоч за якісь кошти та виїжджає за кордон». 

Звісно, у разі деокупації міста, перед Україною постане й багато складних питань щодо тих людей, які зараз потрапляють до Маріуполя з росії. Скоріше за все, більшість у такому випадку виїде, але з тими, хто залишиться, треба буде теж щось робити. 

«Депортувати, адоптувати, позбавляти нерухомості, яку вони придбали незаконним шляхом. У спеціальних служб буде багато роботи, - каже депутат. -  Поки, думаю, складно казати про якийсь чіткий механізм. Сам я хотів би повернутися в Маріуполь, але реальність така, що багато років піде на відновлення навіть з того стану, як зараз, не кажучи вже про те, що може залишитися після деокупації». 

А вже через 10 років, розмірковує пан Вадим, туди схоче повернутися не більше 10-20%. Мало хто матиме бажання зокрема жити на братському кладовищі зі страшними спогадами. І, можливо, думати про усі ці процеси варто вже зараз. 

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube