"Ніхто не острів": митцям вдалося створити аудіовізуальну мапу Маріуполя

Свій досвід перебування в оточеному Маріуполі місцевий музикант Suren відтворив у проєкті «Ніхто не острів», який він створив разом з іншими українськими митцями. Через звуки та відео вони хотіли зафіксувати та відрефлексовувати воєнну реальність, поговорити про близькість і неможливість доторку, про кордони і взаємозв’язки, про те, що ніхто не має залишатися наодинці і все впливає на всіх, а ми можемо це відчувати та згадувати.

Про це пише видання «Громада Схід» 

КРИМСЬКІЙ БІЛЬ

Мистецька подорож півднем України у рамках цього проєкту почалася з Криму: позаминулого року медіа-художниця Оля Михайлюк і саундартист SK.EIN вирішили створити роботу про окупований півострів.

– Ми поїхали на півострів Гіркий Кут на Херсонщині, що знаходиться за 30 кілометрів від Криму, прямо навпроти. Знімали й записували – птахів, полин, вітер, море, цикад, – згадує Оля Михайлюк. – Потім до роботи запросили музикантів, які грають на автентичних інструментах музику Криму, аби процитувати певні моменти в загальному аудіовізуальному полотні.

До проєкту доєднався й дудукіст з Маріуполя. Митці кажуть, що вийшло живо, незвично, тривожно, натхненно. Думали продовжувати подорож у різних регіонах півдня, запрошуючи до співпраці музикантів та медіа-художників і потрапляючи – аж допоки не вдасться повернутися до Криму.

– Але нам завадила війна. Тепер не лише Крим став недоступним, а й та територія на Херсонщині, де ми знімали і яка потрапила під окупацію, – розповідає медіа-художниця. – Я тоді поринула у волонтерські справи, не лишаючи собі часу на мистецькі проєкти. А наш Сурен опинився у блокаді у Маріуполі.

ТИША — ТО СТРАШНО

Suren розкладає свої спогади на складові. На звуки, відчуття, кольори та запахи. Препарує. Стихає. Посміхається. Мовчить.

– Виявилося, що падіння снарядів на житлові будинки обов’язково з довгим відлунням, а на «Азовсталь» — звук глухий, – згадує він свої враження. – Там наче б’ють, б’ють, а воно стоїть непорушне. А удар по будинках — і починається чиясь трагедія. Голоси людей, плач, крики, хаос. Хтось проклинає, хтось молиться.

Музикант розповідає, що у нього був друг, а у того була кішка Марта. Він завжди носив її до підвалів за пазухою. Тільки відійде кудись, вона нявкала. Всі жартували: Марта кличе – вертайся назад. Всі боялися кудись ходити, а він ні, казав – зі мною Бог, як треба, так і буде.

– В мене слух, як і має бути у музиканта. Слухав, де стріляють, як вибухи звучать, прокладав шлях не найближчий, а такий, що за моїми розкладами був би безпечнішим. А він не думав, він завжди молився, – згадує Suren.

В перші дні він чув, як окупанти бігли з криками «Ура!», як в кіно. Вони бігли, а їх вбивали, то бігли другі, треті, десяті… Тоді ритмічність звуків у Маріуполі завдавали кулемети.

– Потім були вже інші звуки та тактика: масовані удари авіацією, артилерію по квадратах, нищівний вогневий дощ. Знесли з лиця землі все – тоді заходять. Тож ця «мелодія» складалася з різних етапів, паралельно лунали інші райони, кожний своїм звуком. Коли зачистка, ритмічні черги — то вже кулями по людях. А тиша — то страшно, то перед тим, як щось сильне прилетить. Були й приємні звуки… Булькотіння макаронів чи супчику у каструльці, коли вдавалось готувати. Людські розмови — як фон. Я намагався не втрачати зв’язок з реальністю — для мене це передсмертні звуки імперії «совка», яка намагається й нас потягти з собою на дно історії…

ПОДУМАВ, ЩО МУЗИКА ЦЬОМУ СВІТУ БІЛЬШЕ НЕ ПОТРІБНА

Suren зізнається, що був час, коли він подумав: музика цьому світу більше не потрібна. Вирішив, що не гратиме ніколи, мовляв, апокаліпсис так апокаліпсис.

– Але зі мною у підвалі був дудук, він маленький, багато місця не займає. Якось був такий великий обстріл, що аж падали цегли зі стелі. Діти дуже боялися, плакали. Подумав, от воно зараз засипле нас – паніка, страх… То зроблю щось заспокійливе.

Він вирішив зіграти дітям колискову — у темряві, пилюці, на тлі жахливих звуків війни дудук грав чарівну казкову мелодію, яка мала відігнати демонів, що намагалися забрати життя всіх, хто ховався у тому підвалі. І діти заспокоїлися. І демони теж заспокоїлися – обстріл вщух і ніхто не загинув.

Дудукіст згадує про дивне відчуття часу: після безсонних ночей, чергування, виснажливих побутових робіт майже не відчувалися кордони сьогодення й майбутнього. Бо його майже не існувало – ніколи не знаєш, що ти будеш робити через годину, день, місяць.

– Був момент, згадував наші творчі майстерні у Карпатах. Тиша, гуцули з кониками, гори… Боже, як повірити у те, що ще є такий куточок в цьому світі, де немає цих вибухів та смерті? Тоді здавалося, що увесь світ такий зараз. Багато хто у нашому підвалі казав: куди їхати? ТАК всюди!

ТЕПЛИЙ ПІСОК ТА ХОЛОДНІ ТІЛА

Музикант досі відчуває біль контрастів. Згадує, як довелося пити з калюжі, а потім, як виїхав, зайшов у кав’ярню, де люди пили гарячий шоколад.

– Це ж інші світи, розумієте, шоколад і та калюжа! Як вони можуть перетинатися?

Мирний Маріуполь для Surena – це теплий пісок. А воєнний — холодні мертві люди, яких він знав.

– Ти звик, що на дотик люди теплі. А тут вони холодні. Доводилося ховати багатьох, – каже він і замовкає. – Така приблизно статистика: пішли за водою десять – повернуться семеро. А ще я зрозумів, що люди помирають довго. Кричать, їм боляче. А ти нічого не можеш зробити.

Маріуполь, каже він, втратив свій колір. До великої війни район, в якому він зростав, був зеленим, немов у тропіках. А того лютого він бачив його тільки чорно-білим. Білі крапки снігу на обгорілих будинках.

Запах моря — це візитівка Маріуполя. Він був всюди. Suren посміхається і каже — звісно, трошки заводу.

– Ми звикли. Дихали все життя тим смогом. Тому кажуть, що ми, маріупольці, такі трохи дивні – «під смогом», – намагається жартувати чоловік. – А ще, знаєте, у підвалі дуже тхне. Але, виявилося, коли в тебе летять бомби – я не знаю, як це працює, але ти не чуєш вже цих дурних запахів. І ще — я жодного разу не чув моря на війні. Навіть випадково вітер не доносив до нас його запах…

Місто воєнне пахло горілим, а не звичним смогом. І трупним запахом. Suren каже, людину можна закопати, але багато відірваних частин тіл лишалося у кожному дворі – а у квітні вже гріло сонце.. Цього вже не позбавишся.

ВІДЧУТИ МІСТО

Коли чоловіку вдалося вийти з оточення, учасники проєкту зустрілися й вирішили присвятити наступну частину проєкту саме Маріуполю. Ідея виникла в травні, реалізувати її вдалося через пів року.

До проєкту долучився польський саундартист Томаш Сікора, який кілька років тому збирав звуковий матеріал у Маріуполі – записав багато годин шуму моря, маріупольських вулиць, мирної ще «Азовсталі». Оля Михайлюк ловила настрої міст Приазов’я у фото і відео. Вони зібралися у Києві й опрацювали маріупольські матеріали, щоб поділитися ними з аудиторією.

– Чи відбудеться подія, було неочевидно до останнього моменту. Відбій повітряної тривоги пролунав за годину до запланованої імпрези, – згадує Оля Михайлюк. – З відео і звуком працювали наживо. І реакції були такі ж — живі й щемкі. В залі того вечора було багато маріупольців.

Протягом наступного часу епізоди проєкту про Херсон та Маріуполь вже побачили й почули в Ґданську, Вроцлаві та Варшаві.

– Наші міста – поза часом. Вони просто є. Навіть, коли ззовні здається, що їх нема. Ці міста всередині нас. Мирні. Відзняті ще до повномасштабного вторгнення, змонтовані й озвучені зараз, – емоційно каже мисткиня.

Вона зізнається, що у кожному з міст обов’язково звучало: «Я ніколи не був в Маріуполі, але відчув це місто як рідне» або «На початку було багато запитань, а потім просто занурюєшся в ці трави, слухаєш їх і музику, обов’язково маю колись поїхати на Херсонщину».

Різні люди на презентаціях проєкту казали – несамовито. У сенсі несамовитої здатності лишати в собі свої міста і віру в повернення, навіть коли матеріально від них майже нічого не лишилося. Є міста, яких нема. Залежить від того, на яке слово робити наголос. Поки ми пам’ятаємо наші міста каміння, квіти, пляжі, фонтани, клумби, будинки, заводи, шпаринки на стінах, мости – вони є.

У матеріалі використані фото проєкту «Громада Схід»