Діти Героїв. Діти-герої... Історія маріупольської родини, яка стає сильнішою

Під обстрілами Маріуполя два сини втратили батька, дружина — чоловіка, матір — сина. Тепер вони тримаються разом і мріють допомагати тим, хто пережив втрату, як і вони. Ольга Леус зараз живе у Львові, працює фахівчинею з підтримки постраждалих родин у фонді “Діти героїв”, її старший син Михайло готується вступати у виш на психотерапевта, щоб допомагати тим, хто пережив війну, а молодший Гера мріє, що його нові друзі побачять колись його улюблене тепле море... 

Михайло, 15 років

Я, в принципі, не спілкувався аж так тісно з усіма однокласниками. З тим, з ким дружив, підтримую зв’язок і зараз. А тоді, як у Маріуполі почали вимикати світло, так і пропав зв’язок. Ми ще намагалися не витрачати заряд телефону. А до цього, звісно, обговорювали, що не зрозуміло, що буде далі. Ми, звичайно, сподівалися, що Україна виграє цю війну. І думали, що робити нам. Декілька однокласників одразу виїхали, а ми якось не виїхали... Ми тоді, мабуть, могли просто слухати дорослих, тому що самі тоді нічого не вирішували. Ні, не так прямо, що нічого не говориш, але, все одно, дорослі розумніші і ми мали покладатися на них...

Ольга 

З Маріуполя ми виїхали тільки 15 квітня. Перші дні війни сприймалися як щось тимчасове, ми вірили у наші Збройні сили, думали, що наступ зупиниться десь на околицях міста. Навіть на думку не спадало, що місто буде зруйноване. Жителі Лівобережжя швидше то на собі відчули, а ми в центрі міста довго мали надію, що дуже скоро все скінчиться. 

Я працювала  завжди у міській раді. Останні чотири роки - у центрі надання адміністративних послуг. Чоловік спочатку працював на Азовському судноремонтному заводі, а за рік до великої війни перейшов на роботу до порту. Тоді, 24 лютого, ми зранку пішли на роботу. Чоловік сказав: “Він все ж почав”, маючи на увазі путіна. Але з літа ми постійно чули різні дати, тому вже перестали це серйозно сприймати. Напевно по обіду у ЦНАПі почали вимикати державні реєстри. Це був більш-менш офіційний сигнал, що щось не те. Я вже бачила черги в аптеках, біля банкоматів, у магазинах не можна було зробити оплату  через карту. Коли нас відправили по домах, я чула постійні вибухи з боку Лівого берега. Ближче до вечора нам сказали, що завтра ми на роботу, вже не виходимо.

Чоловік казав: війна не може тривати вічно. Ми вірили, що за кілька днів окупантів виженуть з країни і ми будемо жити, як раніше. Я бачила в новинах про те, що організовані додаткові евакуаційні потяги на Львів. Але в нас ще було світло, інтернет, вода. Я казала, давай хоча б розглянемо, хоча б поговоримо на цю тему, можливо, нам варто виїхати.

 Але ми не виїхали... З тієї ж причини, з якої там лишилося багато людей: шкода була кидати майно, квартиру. На той момент, коли стало вже зрозуміло, що квартира і те, що у ній, не є такою цінністю, було вже пізно. Потяги у Львів вже просто не ходили, автівки не було, тому ми не змогли потрапити до тих колон, які виїжджали у березні.

Гера, 9 років 

Мене звуть Георгій, але скорочено — Гера, саме так я звик, щоб мене називали. Я пам’ятаю Маріуполь, він дуже красивий був. Поки ті... дебіли туди не зайшли. Я хотів трошки інше слово обрати, щоб їх назвати, але ладно... 

Я дуже, дуже, любив море. Ми кожного літа ходили туди. У нас був такий великий кошик, де усі іграшки зберігалися. І ми з моїм братом носили його до моря, щоб гратися в піску. А у Львові немає моря. Так, дуже сумно. Місто без моря для мене не дуже. Хоча б є аквапарк. Але там немає тої зеленої водички, немає пісочку... Ой-йой-йой-йой, так, от у Львові цього не вистачає, це точно...

Ольга 

Ми відчайдушно шукали машину, яка могла б взяти нашу родину - поки ще могли виходити з квартири або із двору. У другій декаді березня ми вже не виходили, здається, навіть наш мангал стояв у під'їзді. Ми бачили, як люди їхали, сподівалися, що можливо, хтось нам запропонує, але в усіх машини були забиті. Нас було п’ятеро і собака. Був ще кіт, але він потім втік. Шукали новини про можливий “зелений коридор”, там писали, що мали їздити поліцейські машини з гучномовцями. Один раз начебто були такі, люди поїхали, але колону не пропустили і усі повернулися назад. 

У нас був певний запас їжі. У перший день чоловік зі старшим сином пішли до магазину, але досвіду виживання не було: купили якісь консерви, води трохи, свічки, сірники, щось таке, що можна довго тримати в морозильній камері... Зараз, вже маючи досвід, зрозуміло, що ні до чого ми не підготувались... Коли сусіди виїжджали, дехто лишав нам теж продукти. Якось трималися. 

Гера 

Я трошки це вже пережив, і сьогодні вже ні з ким про це не говорю, якщо чесно. У той момент було боляче та страшно - якийсь просто коктейль. Можна дещо сказати? Вгадайте, який мій найбільш неулюблений запах? Медичний спирт! Він у мене спогадах досі сидить, уявляєте? Я його нещодавно купував, бо поранився десь тиждень тому. Відчув запах і в мене прям тремтіння по всьому тілу. У мене якийсь шматочок залишився у пам'яті...

Ольга 

Ми перебували у власній квартирі, бо 20 березня був поранений молодший син. Влетіло в одну з кімнат, шо була завішена ковдрами та килимами, бо було дуже холодно. На щастя, це було не дуже серйозне поранення — тричі по нозі уламками прийшлося. І це нас ще затримало у квартирі, ми не спускалися до підвалу, бо треба було якось дбати про дитину, обробляти рани. Ну, у підвалі, самі розумієте, мало світла, холодно, люди, тварини... я боялася антисанітарії й переохолодження.

Ми спробували отримати медичну допомогу. Хтось із сусідів сказав, що польовий шпиталь облаштований у БК Молодіжний. Ми побігли туди з чоловіком, сина лишили. Там якась дівчинка, молода дуже, фельдшер, каже піти з вами не можу: я загину, а тут купа поранених! Я кажу, ну хоча б на словах, дайте якусь пораду. Вона порадила антибіотик. У мене був - бо це ж зима, я купила превентивно, на той випадок, якщо хтось захворіє і він потрібен буде терміново. Там доросла доза на три дні, я розділила навпіл і давала 6 днів. Рана потрохи загоїлася, нам вдалося...

Він нічого не зрозумів, його накрило тими ковдрами під час прильоту. Це був ранок, ми ще в ліжках були, намагалися подовше знаходитись під ковдрами, грілися один біля одного, а він занудився, йому хотілося вже походити, порухатися. Після вибуху почали перегукуватися, старший відгукнувся, мама, чоловік. Я розумію, що Геру не чую. А потім він каже: я щось не можу зрозуміти, що зі мною сталося. Контузія. Я так собі думаю, якщо кричить, якщо може себе проаналізувати, усе не так і погано. Почали його роздивлятися: голова ціла, руки, плечі, спина, пальці на руках всі на місці. Потім бачу - по нозі кров тече, зняли з нього штани подивитися, що там, а він тягне назад, каже, мені холодно! Добре, що якісь бинти я мала, перекис водню, санітайзер був, щоб руки могла собі обробляти, бо воду ж треба було економити.

Михайло 

Кілька моїх друзів досі сидять під окупацією. Два у Києві, один, як і я - у Львові. З тими, хто зараз залишається  в Маріуполі, спілкуюся дуже рідко, тому що в них не завжди є зв'язок. Та й приводу для цього якось вже немає. Мабуть, у них свої проблеми, вони постійно зайняті, спілкування не йде. Вони розповідають про те, що у школі на повну йде пропаганда. Вони це не дуже слухають, намагаються читати українські тг-канали, вони підтримують Україну, звичайно. Але про плани на майбутнє я не питав, тому що останній раз спілкувався десь пів року тому, тому зараз не знаю, що там з ними... 

Гера

Спершу я б провідав наші квартири, тому що я їх пам’ятаю. Я нещодавно працював з пам’яттю - бабусину квартиру теж пам’ятаю. А ще, до речі, фонтан. Ми ж жили у самому центрі, там у сквері був такий фонтан. Я дуже любив, коли було жарко, у ньому купатися, можна було натягати гумові капці та бігати! Він - прямо з землі! Я пам'ятаю його, він дуже мені подобався. Мама брала мене гуляти з Айсом, це наш собака, ми робили коло по всьому скверу. Там ще був красивий майданчик, на якому я колись навіть зустрів свого однокласника зі школи.

Я згадую про свого друга Микиту. Це був найкращий друг, найкращий, найкращий, найкращий на всьому світі. Я не знаю, де він зараз. Але у мене з’явився новий друг, і ми зараз дуже активно з ним спілкуємося. Я б хотів йому колись показати фонтан і море. 

А ще у нас у дворі був Рома, теж один із найкращих друзів. І ми з моїм братом і Ромою любили грати футбол. Моя мама з мамою Ромою спілкувалися, а ми дуже любили гра́ти разом — за гаражами, бо футбольного поля у нас не було. 

Ольга 

Був дуже масований обстріл і коли, як нам здавалося, трошечки стихло, чоловік вирішив вийти подивитися, чи не падають на наш перший верхні поверхи. Я тільки приготувала їжу, кажу, ну давай хоч поїмо, потім буде холодне, воно ж вистигає буквально за хвильки. А він каже — я зараз повернуся.

Як тільки він вийшов, ми почули дві автоматні черги. І крик... Мені здалося, що голос його, але я до останнього не була впевнена. З вікна під’їзду я побачила, як наші військові тягли кудись пораненого. Подумала — можливо, він кричав. Але чоловіка у той день ми так і не дочекалися. Самі собі почали придумувати: напевно, він щось побачив і забіг у бомбосховище. Ми чули, що хтось рубає дрова. І ми ж собі: це він допомагає, бо там самі бабусі.

А вранці свекруха походила трохи по двору, і коли поверталася, побачила. Він впав у заглиблення, тому одразу не було видно. Вона сказала: сходи ти подивися, може я помилилася чи збожеволіла і там взагалі нікого немає. 

Але то був він. І я так собі думала: хоч би мені зараз самій не збожеволіти на місці. Все вже сталося... Двоє дітей, мама... Тепер треба взяти на себе все те, що він робив. Я, напевно, в той момент і прожила цю подію. За ті кілька секунд, як на нього дивилася.

Гера

А ще я пам’ятаю, як тато любив грати на приставці. І я любив за ним спостерігати. Тому я хотів би у таке й зараз пограти, мабуть...

Михайло 

Я буду вступати або до Католицького університету або до університету імені Івана Франка, на психотерапевта. І після того, як навчуся, відкрию свою психотерапевтичну клініку з відновлення військових, та тих, хто пройшов військові дії, пекло втрат найрідніших. 

З фронту повернеться більше ніж півтора мільйона людей. І взагалі не зрозуміло, коли це все закінчиться. І військовим та цивільним людям потрібна допомога - як і медична, так і психологічна.

Коли я тільки виїхав з Маріуполя, то мені її надали. У мене були індивідуальні консультації з психотерапевтом, я також їздив до психотерапевтичного табору Gen Camp.  Там була й групова терапія, і мені це справді допомогло. Це 21-денний курс глибокої психологічної реабілітації — проєкт від фундації Олени Зеленської.

Якщо не проводити такої системної робити, ми побачимо розкол в Україні, тому що люди не будуть відчувати себе, так би мовити, у своїй тарілці, серед тих, хто має інший досвід війни. Я вважаю, що в Україні потрібно робити дуже великі групи психотерапії. Це може бути не основне питання, але це обов’язково, на мою думку.

Ольга 

Ввечері наступного дня нас очікувало чергове потрясіння: на верхніх поверхах розпочалася пожежа. Подув штормовий вітер з моря, ми боялися, що вогонь перекинеться на нашу квартиру. Усе, що було - це пів відра води і маленький автомобільний вогнегасник. Усю ніч я спостерігала за полум’ям, це давало відчуття контролю. Завдяки вітру, три квартири швидко вигоріли і далі вогонь не поширився. Але коли я побачила, що на сусідній з нами балкон впала якась деревина, що горіла, я злякалася — через займання ми могли просто згоріти. Тоді я побачила вазон з сухими квітами, який і кинула на той балкон. Земля загасила уламок. Ми дожили до ранку...

Після того обстрілів поменшало, бо російські війська зайняли цю ділянку. Ми не виходили з квартири до першого квітня. Чоловіка ми поховали другого квітня — на зеленій зоні, де у нашому з ним дитинстві був спортивний майданчик. Ми вже відчували слабкість, бо економили їжу. Хлопці, що ховалися у бомбосховищі, допомогли. Спочатку їх було четверо, але один в останню мить відмовився - не може він торкнутися мертвого тіла... Я була у відчаї, але у двір зайшла стороння людина, яка, когось  шукаючи, гучно вигукувала чиєсь прізвище. Він зголосився допомогти, каже — я тільки за сьогодні це робив кілька разів... Завдяки сусідці ми знаємо “номер тіла” після ексгумації та перепоховання. Тих, особу яких ніхто не міг підтвердити, ховали просто у безіменних “братських траншеях”. Я сподіваюся, що колись зможу знайти, але зараз точно туди не поїду.

Виїхали ми тоді дивом: сусідка домовилася з перевізником, а її літні родички в останню мить відмовилися. Просто пощастило. Я вмовила не просто вивезти з окупації, а провезти по всій Україні, бо ми знали, де нас чекали родичі. Правда, водій, аж присвиснув, коли почув — Львів. Каже - а до Північного полюса вам не треба? 

Але так чи так, ми тепер усі разом живемо у Львові. Я спочатку працювала у хабі “Я Маріуполь”. Вже потім приєдналася до Фонду “Діти героїв” — спочатку як родина, якою вони опікуються. Ми отримуємо суттєву допомогу і підтримку- діти англійською мовою займаються, Михайло у перше наше літо тут поїхав до Швейцарії, отримали ноутбук для навчання. Я читала статтю про діяльність Фонду, там було, зокрема, про організацію роботи. А я замислювалась на тим, щоб пошукати собі віддалену роботу і бути більше з дітьми. Вирішила спробувати, подала резюме. Працюю там вже майже півроку.

Мій особистий досвід допомагає: я можу зрозуміти тих жінок, з якими спілкуюся в рамках роботи. Дуже важливо побудувати довірливі стосунки, щоб зрозуміти, якої саме допомоги потребує родина. Але я не завжди кажу, що теж втратила чоловіка, залежить від ситуації. Кілька разів так казала. І це трохи допомогло побудувати комунікацію.

Михайло 

Діти Героїв — це про усіх, хто дотичний до захисту країни: на фронті, в тилу. Це ті, хто проживає кожен свою трагедію і стає сильнішим. Або намагається вижити та допомагати іншим, як мій батько. Діти героїв сильні, я вважаю. Але їм все одно потрібна допомога: щоб людям бути сильними, їм потрібно пережити цей момент і відчути підтримку. Якщо вони його переживуть та будуть жити далі, то обов’язково ставатимуть сильнішими...

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube