Від “Guru сoffeе” у Волновасі до “Ретріта” у Києві. Складний шлях підприємця і волонтера Антона Романченка, - ФОТО

Це про Антонову вдачу — відкрити першу у своєму житті власну кав’ярню “Guru сoffeе”, яка мала б навчити смакувати справжню каву, за день до оголошення пандемічних обмежень. І попри все втриматися у бізнесі, за два роки зробивши її чи не найвідомішим закладом у прифронтовій Волновасі. А ще - пережити бомбардування, відчай, втрату кав’ярні, дому і надій на майбутнє, і відкрити у столиці затишний та ламповий “Ретріт” - осередок для відновлення енергії та душевного спокою. А між цим професійний бармен та офіціант навчився ще класти плитку, фарбувати стелі та замінювати вікна, допомагаючи стареньким на Київщині відновлювати житло після обстрілів. 

Ловити “на себе”

Коли до кав’ярні на вулиці Цитадельній майже у центрі столиці заходять клієнти, Антон їм нагадує — не забудьте на касі сказати про вашу програму лояльності! І посміхається — це мої гості, вони з Волновахи. Але потім додає, що ця програма насправді лояльна геть для усіх — будь-хто може отримати спеціальні пропозиції. І навіть безплатну каву! 

“Звісно, буває, кав'ярні відкриваються, щоб заробити гроші. І все... Тобто власники бачать тільки цінники, цінники, цінники. Я хочу ж, щоб люди вийшли задоволені, - по-котячому примружуючись, каже Антон. -  Ціна – це тільки нюанс, моя головна мета зробити людині приємно, змусити приходити знов і знов”. 

І це справді стається — тиха музика, теплі кольори та неймовірна посмішка Антона роблять свою справу: клієнти розслаблено вмощуються з горнятком кави і, здається, на якусь мить забувають про все складне та важке, що останнім часом тривожить. Наче нічого такого незвичного — а атмосфера “грає”, як кажуть професіонали — працює. 

“Я інколи говорю: просто спробуйте нашу каву. Я вас пригощу, а завтра ви заглянете ще. Поговорити, відчути довіру. Можна сказати, я “ловлю на себе”. І від цього доволі багато залежить у нашому бізнесі”, - каже Антон. 

Він з задоволенням розповідає як ризикнув відкрити свій перший власний заклад — маючи дуже серйозний досвід у сфері обслуговування, у 34-річному віці вирішив — досить працювати на когось. Відкрити бізнес у столиці, куди він колись виїхав з рідної Волновахи на навчання, теж не схотів — можливість стартувати з кимось навпіл лякала погіршенням стосунків з друзями. Каже, що відчував, наче Київ його виштовхує, а повернення до малої Батьківщини здавалося правильним рішенням. 

“Волноваха – це маленьке місто зі своєю атмосферою та найбільшим в Європі штучно вирощеним лісом на околиці. Великоанадольский ліс - дуже круте місце, місце сили, - розповідає Антон, пригощаючи кавою -  Я вирішив закрити взагалі гештальт з Києвом, поїхати до рідного міста, і там відкрити свою першу справу. Наприкінці 2019 року Волноваха була прифронтовим містом, але я цьому не надавав ніякого значення. Бо там все розвивалося, все було класно. Зібрався з думками, порахував власні накопичення, і як все вирішив, буквально за два тижні й відкрився”.

“Guru coffee” було певним викликом — навіть місцеві підприємці відмовляли Антона від цієї ідеї. Але 5 березня 2020 року сталося неофіційне відкриття, а наступного дня оголосили пандемію. 

“Коли мені зараз у Києві казали: ти серйозно хочеш знову розпочинати? Я відповідав: чого мені боятися, якщо я відкрив свій перший бізнес за день до пандемії, але зміг втриматися. А потім війна, бомбосховище -  мені вже нічого не страшно”, - каже Антон. 

Кіно та 100% кава 

Культура ходити до закладів громадського харчування у маленькому містечку була доволі розвинута. Але Антон зізнається, що спочатку побоювався, що його кав’ярня не стане топовою, бо дуже вузької спрямованості — там подавали тільки каву, кавові напої, смузі, лимонади та десерти. Їжі там не було.

“У Волновасі каву любили, каву пили, але люди хотіли ще їсти. Тому в мене не так багато було людей, але ті, хто цінує справжню каву, вони були тільки в мене, - розкриває свої таємниці Антон.- До мене приїздили військові, журналісти, які їхали на завдання. Колись був відомий блогер, який випадково зайшов і зробив сюжет про кав’ярню, що вийшов на його YouTube-каналі у циклі “Мандри по Донбасу”. Місцеві теж активно ходили, бо і для них я придумав щось цікаве”.

У “Guru coffee” започаткували нову традицію - перегляди фільмів у закладі. На літній період робили кінотеатр просто неба: п’ятницями демонстрували улюблені радянські фільми, суботами - класику світового кіно. 

“І Чарлі Чапліна ми дивилися, і “За двома зайцями”. Приходили різні люди, які поступово ставали моїми клієнтами. Ті, хто приходив за атмосферою, щоб розслабитися. Моя головна мета - навчити людей у свій вихідний, у свій вільний час не сидіти вдома, а йти спілкуватися, отримувати задоволення. Особливо, коли є місце, куди йти”. 

Вибухи та 60 пенсіонерів в бомбосховищі 

Зранку 24 лютого 2022 Антон вийшов на роботу: відкрив кав'ярню, зварив смачну каву. І не знав, що далі робити... 

“Чесно кажучи, трошки злякався, тому що напередодні вночі були вже гучні обстріли. Я давно поїхав з Донеччини, і  в столиці не чув такого. Але сподівався, що постріляють і все буде, як завжди, - згадує Антон, аполітичність якого зненацька зіштовхнулася з суворою реальністю. - Я завжди вважав, що для мене головне –  внутрішній стан людини. Війна - це не правильно, так не має бути, тим більше  у 21 столітті... Як і всі, мабуть, я не міг навіть уявити, що таке може бути. А потім”…

Антон замовкає на якийсь час. Можливо, згадує, як перші гості, котрі прийшли до нього випити каву, сказали, що тільки що втратили фуру з товаром на два мільйони гривень — її чи то відібрали, чи то спалили на дорозі, де вже йшла російська військова техніка. 

“До мене ніколи не приходили сумні люди, ми всі проблеми переводили на жарти. Такий вже життєвий досвід... А тут я відчув, що все інакше, і коли мені вечорі зателефонувала мама з роботи і сказала йти до сусіднього магазину та на три дні купити їжі, я зрозумів, що це вже не іграшки, і нічого доброго з цього не буде”, - каже Антон і голос його тремтить.

Він одразу запропонував мамі поїхати, поки ще ходили евакуаційні потяги. Але вона сподівалася, що обійдеться без окупації, а посидіти кілька діб у підвалі — це не проблема.

“До 6 березня ми залишалися у Волновасі. В нашому старому будинку було сховище, але занедбане і не пристосоване - все сипалось на голову. Квартира у нас на другому поверсі, два дні ми ще ночували вдома, бо не хотілося спускатися. Але як прилетіло біля під’їзду, то підіймалися додому тільки годувати тварин”, - каже Антон і додає, виправдовуючися: - Нам не вдалося їх забрати з собою. Собачка і кішечка. Кішечку ми тільки взяли, але коли виїжджали, вона забилась під диван, що ніяк її не дістати. Але вони живі — їх чоловік маминої колеги забрав до себе, собачка навіть народила цуценят. Життя продовжується. Вони нас там чекають”. 

Намагаючись стримати сльози, Антон каже, що саме у ті дні він наче зламався. Разом з ним до бомбосховища перейшли мама, тітка, дядько, племінниця. Коли вони ризикнули виїхати, у тому бомбосховищі залишалося понад 60 пенсіонерів, яким була потрібна допомога — приготувати їжу, знайти воду, винести відро, на яке усі ходили в туалет замість вбиральні. 

“Щось вдавалося робити... На третій день я пішов у кав'ярню, набрав кави, чаю, молока - що залишалося. І в мене там для деяких подач був газовий балон. Я його взяв, щоб гріти воду. Але день у день ситуація ставала все гіршою”...

13:13

Антон каже, що ніколи не забуде ці пів години свого життя.

“Коли, буває, дивишся на телефон, звертаєш увагу на годинник, а там 13:13. Все — у мене мороз по шкірі, - каже Антон, глибоко вдихаючи, щоб заспокоїтися. Здається, у кав’ярні вже не чутно приємної музики, замість якої роздаються вибухи та крики. - Військовий - знайомий мого двоюрідного брата, котрий зміг виїхати вранці, приїхав по нас на прохання брата у бомбосховище. Коли він вигукнув наше прізвище, ми просто заплакали. Я всім своїм сказав: я їду і вас не залишу, будете чіплятися, я за ноги вас тягнутиму”. 

Але ситуація була вже настільки складна, що українські військові не могли гарантувати безпеку — вже йшли вуличні бої. І тому Валентин, який допомагав їм виїхати, на свій страх і ризик вирішив скористатися хвилинним затишшям. Це й було о 13:13. 

“Саме тоді ми сіли в автівку: я просто брав і кидав все у машину, а телефон засвітився і я бачив час  - 13:13. Через пів години ми вже дісталися до Великої Новоселівки, хоча по дорозі розрізали колесо, міняли його, - згадує Антон. - Ми дізналися потім, що вони загинули — Валентин, який нас вивозив, і Сергій, командир, що тоді нас не випускав... Ми бачили будівлі розбиті, ми бачили трупи. Це страшно - коли ти їдеш повз розбитих БМП, танків, розстріляні автівки цивільні - горять”.

Антон вважає, що їм пощастило вибратися з міста без зустрічі з окупантами. Згадує, що на ньому була футболка з українським гербом, яку подарувала подруга. В останній момент мама змусила її зняти і залишила у квартирі — бо ніхто не був впевнений, що малюнок на футболці не стане приводом для катувань у випадку невдалої евакуації. 

“У будинок наш було влучання, квартиру розмародерили... Всі речі й майже усі документи залишилися там”, - каже з сумом Антон. 

Нові виклики 

Родині довелося поїздити по країні: спочатку їх прихистили у тимчасовому шелтері у Покровську, потім — мати знайомої дівчини за ніч знайшла будинок для чотирьох родин з 11 людей у Вінницькій області. Спробували пожити у Дніпрі, де мама знайшла роботу у міжнародній організації, а брат-автомеханік зміг відчути себе корисним. А Антон, кілька разів зіштовхнувшись з небажанням брати на роботу переселенців, у травні повернувся до Київщини. 

“Я приїхав один — друзі запропонували пожити у них в Ірпені. Вони намагалися мене відволікти, бо я був дуже зламаний. Мав багато поганих думок, міг сидіти-сидіти, піти десь плакати, ні з ким не розмовляв. Але потім мене врятували прогулянки. Ірпінь - дуже красивий... Якось ми зустріли бабусю, яка була у сльозах, бо не знала, що робити — розбитий будинок, жити нема де. І власними зусиллями ми почали якісь волонтерські роботи”, - згадую про новий етап свого життя хлопець.

Антон з гордістю каже, що за цей час навчився ставити вікна, шпаклювати, фарбувати, клеїти шпалери. Волонтери використовували власні заощадження, інколи зверталися до спільноти через соціальні мережі — хтось привозив мішок цементу, хтось підкидав кошти. 

“Це було дуже важливо, щоб відчути себе живим. Але згодом я зрозумів, що треба щось робити далі. І тоді я вирушив до Києва вже з думками, що я не буду сидіти, склавши руки, - згадує Антон. - Два-три місяці збирався з думками... А потім ризикнув: щось підкинула мама, щось допомогли зібрати волноваські журналісти — відкрили “банку”, завдяки якій я купив “половину” холодильної вітрини. Порадили написати грант, але мені відмовили — ще у Волновасі я брав кредит на розвиток кав’ярні, і кілька місяців не міг платити, бо був в евакуації. Так, це дивно і сумно, що навіть такі обставини не пояснюють грантодавцям, чому в мене така “кредитна історія”. Хоча я той борг погашаю й досі...

Але тепер Антон може сказати, що відкрився власними силами. 28 липня 2023 року його маленький “Ретріт” відкрив свої двері для перших поціновувачів справжньої кави. 

“Багато хто пропонував залишити назву, яка вона була у Волновасі. Але, на мою думку, два кораблі одним ім'ям не називають. А “Ретріт”, тому що це слово перекладається як духовне усамітнення, - пояснює Антон.- Я вірю в те, що людина в цьому закладі зможе просто відволіктись від всього того, що відбувається за дверима. І наповниться новими силами та енергією”. 

Антон проводить екскурсію новеньким приміщенням. Фіолетовий колір, каже він, є заспокійливим, мовляв, хотілося його зробити більш насиченим, але не можна, бо очі дуже швидко будуть втомлюватись. На одній зі стін можна знайти цікаві надписи, а на іншій планується пустити живий плющ. Правда, він ще дуже маленький, і потрібен час, щоб він змужнів та став красиво відтіняти стіни. Власне, як і сам бізнес Антона, який обов’язково має вкоренитися та розквітнути з новими силами. 

“Сказати на 100%, що я повернусь у Волноваху, не можу. Я поїду туди, але повернутися і жити там...  Це дуже складне питання, - зізнається Антон. - Бо невідомо, яке місто залишиться після... тих. Страшно думати, що це буде як Вугледар або Бахмут, де нічого не вціліло. Мама націлена повертатися. А я — не знаю”...

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube