Шматочок Маріуполя у центрі столиці. Історія Людмили Завалей, яка будує візію повернення у місто, - ФОТО

Людмила Завалєй разом з іншими маріупольськими «Берегинями» відкрила шматочок Маріуполя у самому центрі Києва на провулку Музейному 8Б. Коворкінг «BEREHYNY space», який вона з командою започаткувала,  - це результат її власного ПТСРа, отриманого внаслідок пережитого в Маріуполі, і мрії повернутись назад, після деокупації. 

«Мені потрібно було щось робити, бути корисною. Цією справою я лікую себе від стресу. Робота – це єдине, що допомагає багатьом маріупольцям зараз впоратись із ситуацією», - каже Міла.

Людмилу Завалей добре знають у волонтерському середовищу, хоча вона сама зізнається, що дуже довго була «за чоловіком». Її чоловік, лікар Андрій Пазушко, з перших днів російського вторгнення, ще у 2014 році, долучився  до волонтерського середовища, яке на той час називалось Новий Маріуполь. А Людмила просто допомагала йому коли це було потрібно. 

«Прийняти, посортувати,  допомогти розвезти тому, кому це було потрібно та адресувалось. Наша машина, яку я лагідно називала  «Сінічка», де тільки не побувала за 8 років. Під час таких подорожей я побачила людей у тих селах, які потребували допомоги, з якими можна було працювати і які серцем були за Україну», - пригадує Людмила Завалей.

Вона вже мала великий досвід організаторської роботи, в тому числі і на державній службі. За фахом Людмила – бухгалтер, фінансист. І до декретної відпустки багато попрацювала на різних посадах.

«Мені дуже пощастило працювати у таких державних підрозділах, які допомагали дійсно змінювати країну. Коли в 2014-м розпочались всі ці проросійські танці з бубнами, у податковій був організований новий підрозділ – інформаційно-довідковий департамент. Ось там я і працювала. Ми займались практичними консультаціями підприємців – як їм виживати в тих складних і абсолютно незрозумілих умовах. Реальна допомога реальним людям.

 Офіс у нас був у Кальміуській райадміністрації. І я бачила на власні очі, як над будівлею по декілька разів на день змінюються прапори – то українські, то «денеерівські». Я тоді телефонувала в керуючий  підрозділ, який в той час знаходився в Донецьку, попереджала про загрозу захоплення, волала про необхідність вивозити документацію. А мені відповідали там: «Ну шо ти кипішуєш. Все нормально». 

Звісно, ніхто ніякі документи так з Донецька і не вивіз. Хоча можливість була. Я звільнилась. Після цього мала дуже цікавий досвід роботи в офісі великих платників податків. Ми працювали з підприємствами, які потрапили в окупацію, але сплачували зарплати людям у гривні і платили податки в Україні. Цікава була робота. Поштового зв’язку з окупованими територіями Донецької області вже не було, а платники податків були, всі документи передавались потайки кур’єрами. 

Після економічної блокади окупованої частини Донеччини, наша робота втратила сенс».

Тож Людмила Завалей пристала на пропозицію попрацювати в «Маріупольтепломережі». Це найбільш складне комунальне підприємство в Маріуполі, нереформоване, немодернізоване, із великою корупційною складовою. Вже нова команда у міськраді, яка складалася переважно з менеджерів Метінвесту, запросила Людмилу Завалей в якості кризового менеджера, разом з новою командою, на підприємство.

«Я протягом шести місяців вивчала ситуацію на підприємстві,  розробила план модернізації «Маріупольтепломережі», намагалася впоратися з багатомільйонними боргами, які залишили попередники в умовах непрацюючого на той час закону про реструктуризацію боргів, але після вивчення моїх пропозицій мене звільнили. Пізніше новий директор підприємства Мірошниченко, озвучував тези модернізації з плану, який розробила наша команда за пів року, вже як власні розробки». 

Після такої стресової роботи Людмилою було прийнято рішення про організацію власної справи, вона захотіла віддавати більше часу громадському сектору. Після декількох років роботи з Дмитром Чичерою, з Мариною Пугачовою, в 2020 році з’явилась «Берегиня. Павлопілля». Це одне із селищ, яке знаходилось майже на самій лінії зіткнення, яке багато хто називав вимираючим, але там була активна проукраїнська спільнота., яка хотіла відновити колись багате село. Тому і заснували там.

«За роки співпраці з Дмитром Чичерою та його «Халабудою» була рідна команда, яка допомагала реалізовувати ініціативи, було розуміння створення культурного-освітнього простору, була волонтерська «бульбашка», і це дуже допомагає зараз, під час організації роботи «Берегиня space». Але  мені дуже не вистачає зараз поруч Дмитра», - зізнається Людмила Завалей.

Вона бачилась з ним востаннє 14 березня, зустрічались у «Халабуді».

«Ми ще на початку повномасштабного вторгнення поділили місто на зони відповідальності. Тому що через обстріли важко було пересуватись. Я відповідала за Приморський район, Черьомушки. Моя дорога в центр міста раз на декілька днів виглядала так: завершився черговий обстріл, значить, у мене є хвилин 30, щоб сісти в машину і летіти до гуманітарного штабу. І так само у зворотному напрямку.

Одного разу я вимушена була шукати тимчасове укриття, тому що за ці 30 хвилин перерви не встигла дістатись місця. Тож заїхала у санаторій-профілакторій «Чайка». Я була шокована тим, що побачила там. Людей з інвалідністю, старих із будинку ветеранів ніхто не евакуював, і медичний персонал, медсестрички на каталках, по одному перевозили самотужки цих людей в укриття. У них там не було їжі, води. Це був просто жах…»

Відсутність евакуації в перші дні війни – це одне із найболючіших питань, які ставить Людмила Завалей перед владою.

«Насправді, я знала, що буде війна, і що вона буде не такою, як у 2014-му, теж здогадувалась. Тому коли все почалося, ми з чоловіком одразу відправили дітей разом із мамою подалі від Маріуполя. Але для себе було прийнято рішення залишатись стільки скільки зможемо бути корисними.

Чоловік разом з дружньою організацією Маріупольська асоціація жінок «Берегиня» взяв участь у евакуації  жінок, дітей та літніх людей, які були в зоні ризику через різні підстави. Андрій – лікар, тож він мав супроводжувати евакуаційний автобус до Польщі, а потім повернутися по наступний евакуаційний рейс. Я була впевнена, що залишиться хоча б якісь коридор для виїзду із Маріуполя, сподівалася, що ми, волонтери, зможемо бути корисними для наших захисників, і для цивільних теж. Але сталося страшне.

Мені пощастило купити в одній із аптек на початку березня медичні аптечки, досить непогані, в яких було все необхідне для надання екстреної медичної допомоги. Я забрала всі ці аптечки і розвезла по найбільших цивільних сховищах в Приморському районі. 

«Черема» спочатку здавались безпечними, але потім там почалось страшне. Там взагалі була срака. Приїжджаємо, дивлюсь, а там один з будинків на Латишева, вже не пам’ятаю номеру, прилетіло всередину. Дивлюсь, стоять пожежні, дивляться, а воно горить. Ніхто не гасить, ніхто не метушиться. І я така, а що ви стоїте? Вони кажуть, а води ж немає. І все, і стоять. Я кажу, може там... Ну ти розумієш. А вони мені,  ні, ні, ні, евакуювати нікого не треба. Всі евакуювалися, хто міг.

Біля мого будинку в квітні впав снаряд, так бетонну відмостку метрову просто вирвало зі стіни.

Те, що Лівобережжя пережило у лютому-березні, в порту та на Кіровці розпочалось у квітні. Розх…ли мікрорайон повністю. Біля мого будинку ще пара будиночків вціліла, а навколо – пустеля.

Знаєш, я ж 24 лютого бігала по поселку де я мешкала, вмовляла людей евакуюватися, а вони дивилися на мене як на божевільну. А тепер вже самі були, як божевільні.

Я бачила стареньку жінку, яка сиділа біля свого зруйнованого вщент дому, і причитала: «Чому мене не завалило… Хочу здохнути тут, біля свого будинку…». Багато такого я бачила.

Я впевнена, в Маріуполі не менше 100 тисяч загинуло. Я на власні очі бачила тисячі тіл. Так я ж поїхала у березні, а після ще більше місяця бомбили».

14 березня чоловік Людмили Завалєй зміг прорватися в місто, і сказав що можна виїжджати, є коридор.  Автобус евакуаційний який їхав для евакуації в місто заїхати не зміг, по евакуаційному коридору лежали нерозірвані снаряди і міни.  Він із Польщі віз гуманітарку для маріупольців  – її росіяни та денеерівці забрали. Але головне, що він живий.

Скрізь одне з селищ Людмила з друзями виїхали з міста і дісталися наступного населеного пункту, там ще чекали людей, кого б могли забрати із собою, і рушили на Запоріжжя, потім Дніпро і далі – Івано-Франківськ. 

Два місяці, які Людмила Завалей разом з родиною, друзями, собаками, котами, черепашками провела у друзів в Івано-Франківську, жінка називає реабілітацією.

«Ми просто жили. Намагались не думати ні про що. Не планували свій день. Ми відходили від всього, що довелося пережити, передивитись у Маріуполі. В певний момент я зрозуміла, якщо не повернусь до справи, збожеволію. Тому весь цей простір – це результат мого власного посттравматичного синдрому, точніше, спроба його позбавитися.

Ми отримали грант від німецької організації «AMICA», яка підтримує жінок, що потрапили у біду. За ці гроші ми з дівчатами з Маріуполя, часткою команди Халабуди, яка тут знаходиться – Галею Балабановою, Ірою Кондратенко та іншими, нашими маріупольськими волонтерами змогли орендувати приміщення та зробити його «своїм» настільки, наскільки це можливо. Обирали його колегіально. Юля Паєвська (Тайра), яка є частиною нашої команди та нашого простору, сказала, що під час Революції Гідності у цьому дворі на вулиці Музейній, 8б,  були сутички з Омоном і наші відстояли урядові квартали. Тож для мене це місце виявилось символічним таким.

Ми його перефарбували, підлаштували під свої потреби і 1 червня розпочали роботу. Тепер тут є коворкінг, невеличка зала для зустрічей та презентацій, зручна кухня. Є такий простір суто військовий, із зібраними воєнними трофеями, що залишив ворог вже тут, на Київщині. Зараз у нас тут просто своєрідний штаб утворився. Тут військові можуть залишитися на ночівлю, якщо їдуть транзитом, тут збираються волонтери. Тут ми проводимо творчі презентації.

Зараз таких культурних заходів небагато, але з вересня ми плануємо розпочати цикл важливих дискусій щодо візії повернення у Маріуполь. У нас є думка, що вже пора. Я цей проєкт називаю «Візія повернення». Я ж не міська рада. Я хочу про це поговорити. Я хочу про це поговорити з нашими», - каже Міла.

Вона впевнена, що дискусію треба проводити у двох напрямках – серед дорослої частини міста, і серед молоді.

«Якщо молодь не буде повертатися у Маріуполь, то не буде ніякого реборну, ніякого відновлення. Буде місто, яке повільно помирає. А коли молодь зможе почати повертатись? Якщо вона буде залучена до відновлення міста, якщо побачить, що тут зможе реалізуватись. Тому це дуже важливо – працювати у цьому напрямку», - каже Людмила Завалей.

В її найближчих планах – окрім серії дискусій,  - розпочати курси терапевтичного малювання, терапевтичного письма, провести зустрічі з цікавими особистостями, експертами, політологами.

«Наш простір відкритий для всіх. Він буде працювати до тих пір, поки окупований Маріуполь. А потім ми всі з командою будемо повертатись і разом відбудовувати наше українське місто», - запевняє Людмила Завалей.

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube