Маріупольський “Алло, лосось” не вижив. Як закладу вдалося відродитися у Запоріжжі

Бізнесменам не вдалося вивезти обладнання та повністю релокувати колектив, але у приміщенні закладу “Алло, лосось” у найважчі місяці мали змогу рятуватися майже сотня місцевих, а продукти, які передали на потребу військовим, виявилися дуже доречними під час блокади Маріуполя.

Про те, чому вже через місяць після втрати підприємства його ризикнули відродити у Запоріжжі, сайту 0629 розповіла власниця закладу Ангеліна Тесленко.

Дух підприємництва

У лютому 2022 року заклад харчування “Алло, лосось” займав 135 квадратних метрів підвального приміщення у центрі Маріуполя. Там можна було посидіти, забрати замовлення або скористатися доставленням по усьому місту. Останнє було особливо актуальним через пандемічні обмеження, які й стимулювали підприємицю до гнучкого підходу щодо функціонування бізнесу.

Ангеліна Тесленко каже, що фактично перед повномасштабним вторгненням вони закінчили ремонт, облаштували новим обладнанням кухню — це були значні інвестиції, на які команда покладала великі надії.

 “Я досі навіть не сідала рахувати, скільки коштів ми втратили, - каже власниця. - Бо це все у комплексі — я інвестувала гроші, свою енергію, ідеї, час, а моя команда впливала на розвиток бізнесу своїм внутрішнім баченням, зворотним зв'язком від клієнтів”.

 До створення власного підприємства, Ангеліна працювала в компанії, яка була пов'язана з розробкою маркетингових стратегій для залучення нових клієнтів, збільшення охоплення аудиторій. Це теж стосувалося сфери обслуговування - готелі, ресторани, кав'ярні. Тому ідея відкрити щось в Маріуполі “витала у повітрі”:

 “Було дві основні причини, чому я зробила саме такий вибір. Перша - у мене особисте життя на той момент було пов'язано з містом Маріуполь — моя кохана людина жила саме там, хоча я на той момент була у Житомирі. А ще мені дуже подобалося жити біля моря. Для мене було найкращим відпочинком піти на центральну набережну, дивитися на хвилі та вдихати морське повітря. Коли почався ковід, моя робота у компанії закінчилась, і, в принципі, переді мною був вибір, що робити далі, - пояснює Ангеліна. - Мене надихав не конкретний бізнес, а можливість постійно працювати з людьми: я дуже люблю комунікувати, управляти, організовувати. А ще я багато спілкувалася з рестораторами - це дуже цікаві, амбіційні люди, які постійно генерують ідеї, здатні ризикувати. І цей дух підприємництва відгукувався мені. Тому я для себе скомпонувала всі опції мого життя і прийняла таке рішення”.

Коли ресторан мав вже відкритися, почалась пандемія. Але Ангеліна вирішила одразу підходити до усіх проблем як до викликів і вибудовувати свій бізнес в межах адаптації до обставин: реалізувати круту ідею за вимогами реальності.

 “Люди хотіли смачно їсти, але не могли ходити в заклади. Тому тоді найактуальніше було зробити доставлення додому смачної їжі у середньому ціновому сегменті”, - Місто дуже схоже менталітетом на Запоріжжя, де я проживала певний час. Люди, 70% яких працюють на заводах - дуже практичні. Ця аудиторія мені була зрозуміла, і тому я точно знала, які інструменти використовувати для того, щоб її зацікавити”.

Вибухи — креативні та справжні

Виготовляти вирішили суши, роли та піцу, і щоб надати закладу унікальності та привабливості, довго креативили над назвою.

“Зараз ми вже чекаємо на реєстрацію торгової марки “Алло, лосось” - це не франшиза, а наша унікальна назва, яку ми придумали, саме опираючись на реалії. Доставлення додому — значить, телефон. І щоб одразу була асоціація щодо того, що саме можемо доставити”, - пояснює Ангеліна. - Вважаю, вийшло влучно. Ми, напевно, пару тижнів придумували цю назву, але маріупольцям вона майже одразу зайшла, можна сказати, “вибухнула”. І  два роки ми непогано працювали, на лютий 2022 року ми мали понад 20 працівників, які майже постійно були завантажені замовленнями”.

Ангеліна в ніч на 24 лютого 2022 року не спала, бо працювала: готувала нове меню для закладу, прораховувала калькуляцію. Вона зізнається, що чула перші вибухи у передмісті ще о другій ночі. Перша думка, каже, мабуть, як у всіх — почалось... Хоча дуже не хотілося у це вірити.

 “До останнього ми не розпочинали якоїсь спеціальної підготовки, крім того, що заправляли паливний бак особистої автівки. І це єдине, що ми встигли зробити... Бо до останнього не було зрозуміло — чи почнеться вторгнення, коли, з якого міста та регіону. В мене рідні — військові, які відчували ризик великої війни, але навіть вони не знали, що порадити у цій ситуації,  - з сумом згадує підприємиця. - Я тоді так і не лягла спати, просто не змогла. Потім подивилася трансляцію на Ютубі, де нам оголосили повномасштабну війну. Зрозуміло, що залишатися в прифронтовому місті небезпечно. Тому ми сповістили колектив, що не працюємо, надали рекомендації, які вважали корисними на той момент  — бути поруч з рідними, слідкувати за новинами, щоб розуміти ситуацію, за можливістю — виїхати з міста”.

Десь о 7 ранку, зібравши кілька сумок, вони виїхали з Маріуполя. Забрали з собою родину з дитиною, у яких не було власної машини. Вибухало вже по всій країні, тому вирішили їхати у те місто, де жили батьки - до Запоріжжя.

 Усвідомлення втрат...

До першого березня Ангеліна ще була на зв’язку з шеф-кухарем, який залишався у Маріуполі. У перші дні облоги вони зв’язалися з адміністрацією міста та передали військовим все, що залишалося в “Алло, лосось” і могло бути корисним.

“Ми вирішили поділитись всіма продуктами, які можуть ще деякий час зберігатися. Передали для військових їжу, пакування, серветки, антисептики тощо, - каже Ангеліна. - Потім, на жаль, ми втратили зв'язок з містом. Зрідка хтось з колективу міг нам телефонувати з якихось місць на висоті, де ще пробивався зв’язок. Ми пропонували виїхати хоча б до Запоріжжя, де ми могли б допомогти. Але на той момент це було максимально небезпечно: автівки обстрілювали по дорозі дуже часто. Більшість з них вирішувала залишатися у себе вдома чи у підвалі”.

Вже потім із телеграм-каналів з новинами Ангеліна дізналась, що центр вже сильно бомблять, і їй сповістили, що у будинок, де було приміщення закладу, прилетіла ракета.

“Це був найскладніший, найстресовіший місяць у моєму житті. Ти не знаєш, де твоя команда, ти не розумієш, що відбувається, ти не можеш ніяк допомогти, - каже Ангеліна. - Там залишалося обладнання, і я усвідомлювала, що ймовірно хтось схоче скористатися ситуацією, щоб вкрасти. Але, в принципі, це останнє, про що я думала на той момент. Бо не йшлося про якусь стабільність чи безпеку на тлі війни. І не тільки в Маріуполі — по всій країні було таке...”

Наприкінці березня зателефонував шеф-кухар — чоловік зміг пішки вийти з Маріуполя і просив допомоги, щоб виїхати на вільну територію України. Обдзвонивши усіх знайомих, вони знайшли машину, на якій можна було б виїхати. Чоловік у ній став дев’ятим пасажиром.

Ангеліна згадує ту зустріч зі сльозами, бо було боляче бачити людину, яка у такому стресі, що лякається кожного шурхоту. А на питання “як ти?” розповідає про жахливі події, свідком яких довелося стати.

“Як приміщення Нової пошти використовували замість моргу... Як допомагали спускатися літнім сусідам, коли навколо горіли квартири... Від нього я дізналася якісь останні новини про те, що відбувалося з нашим закладом. У приміщенні, яке було більш-менш захищеним, бо було підвальним, рятувалися майже сотня людей — з нашого будинку та сусідніх домів. У нас залишились деякі сирі продукти, рис, наприклад, які ми купляємо у великих об'ємах - по 200- 500 кілограмів. Люди могли це використати для того, щоб просто прожити ці тижні... Була  велика партія коробок, на яких можна було спати. А ще — дитячі ліхтарики, які ми купили на продаж. Вже потім нам на сторінку в Інстаграм писали люди, які перебували в приміщенні “Алло, лосось”, що вдячні за можливість хоч якось розважити дітей у тому пеклі”.

Будівля, де розташовувався заклад "Ало, лосось". Фото Мариуполь Сейчас/Telegram

На згадку про маріупольський “Алло, лосось” в Ангеліни залишилася назва та кава-машина, яку майже дивом зміг вивезти батько одного зі співробітників. Можливо, якусь частину обладнання забрали собі знайомі, які залишаються там, але Ангеліна більше нічого не знає про своє майно, яке так ретельно та з душею обирала для свого першого бізнес-проєкту. Будинок, де розташовувався заклад, повністю вигорів, а згодом його просто знесли...

 ... і початок нового

Це найсмішніше — відповідає Ангеліна на питання щодо того, коли вона вирішила відновити роботу закладу. І пояснює: головною мотивацією вже через місяць почати працювати була величезна бентега...

“Як людині, яка звикла постійно щось вирішувати, ризикувати, спілкуватися, мені було дуже некомфортно перебувати у стані стресу, негативу через новини, при тому ніяк не впливати на своє життя. Тому моя перша мотивація відновити бізнес - відволіктись від реальності, на яку я не можу впливати. Звісно, ми одразу приєдналися до волонтерства, з першого дня — возили допомогу військовим, допомагали, чим могли. Але мені було потрібно щось, що не концентрується на війні”.

Частина команди нарешті почала виїжджати з Маріуполя, і вони приїздили до Запоріжжя без речей, залишаючи позаду зруйновані будинки та життя і без розуміння, що робити далі.

“Це страшно - порожні очі, травмовані люди...Мені було боляче на це дивитися. І зустрічаючись з ними, я проговорювала різні варіанти, і чим далі, тим більше розуміла -  в мене є шалена ідея. Я готова взяти на себе усі ризики, але хочу відкрити “Алло, лосось” у Запоріжжі”. - згадує Ангеліна.

Одразу забезпечити великі об'єми було нереально: не вистачало сушистів, обладнання, місця.  Але, заробивши мінімальні гроші, одразу купили нове обладнання, орендували зручне приміщення, навчивши спеціалістів, відкрили свою першу точку видачі. Це було в травні 2022 року, а у квітні 2023 — вже другу, де можна не тільки забрати їжу, а й посидіти на терасі з друзями.

 “Також у нас є зала всередині, вона зараз для очікування замовлень, але ми плануємо зробити там посадкові місця, - каже вже про плани Ангеліна. - Мій шеф-кухар тепер керує закладами, ще один знайомий з Маріуполя працює менеджером з логістики. Був час я брала на різні посади пріоритетно переселенців — з Маріуполя та інших міст. Щоб підтримати, дати людям хоч якусь стабільність. Готова була навчати з нуля... Але стикнулася з такою проблемою: коли почастішали вибухи у місті, переселенці поїхали у більш спокійні регіони. Бо вони не прив'язані до міста. Я розумію цих людей - вони бояться, бо пережили багато чого. І мотивація залишитися з місті, де не так безпечно, як хотілося б, тільки через роботу — не завжди спрацьовує. Тому я трошки змінила свою стратегію: зараз працюю і з ВПО, і з місцевими”.

Щоб втриматися на плаву, Ангеліна намагається зараз більше думати про бізнес, але продовжувати волонтерську діяльність. Зараз вона вже не знає, чи готова повернутися до Маріуполя...

“Це дуже складне питання. Якщо я спочатку кричала, що звичайно повернуся, то зараз мені  страшно думати, як довго це може продовжуватися, і як багато може змінитися цей час, зізнається жінка. - З боку бізнесу, це було б правильним рішенням: думаю, після деокупації Маріуполь стане одним з міст, куди будуть залучена велика кількість інвесторів — його трагічна історія вражає, її усі знають. Після руйнації промисловості, ймовірно, місто отримає шанс стати потужним туристичним центром — і це величезні можливості для розвитку бізнесу. Я бачу це раціонально. Але, чесно, не знаю, чи зможу повернутись в місто, де загинуло понад 100 тисяч людей, де зруйнована квартира, у якій я жила, заклад, якому я віддала багато свого часу та сил. А ще я не дуже розумію тих людей, які залишилися. В мене своя історія, я обрала інший досвід, але я не впевнена, чи зможу я пробачити тих, хто охоче зголосився жити під іншим прапором”...