Велика ріка перемоги. Про «маленьких» українських волонтерів і їхні надважливі причини не зупинятись

Від початку російського повномасштабного вторгнення фонд «Повернись живим» зібрав понад 7 мільярдів гривень на допомогу українській армії. Більше ніж 2 мільйони донатів по краплині стікались у цю велику фінансову ріку, яка наповнює   русло української перемоги.

І таких «річок» – великих та малих – в Україні з’явилось не сотні. Тисячі!  Така активність громадян вразила не  тільки світ, а в першу чергу – нас самих, пише газета «Схід Now».  Бо до початку війни багато хто з українців   ще не розумів своєї справжньої сили. 

А вона – величезна.

Журнал «NV» нещодавно провів дослідження і підрахував, хто насправді найбільше донатить українській армії.

З 24 лютого 2022 року найбільшу підтримку Україні, за даними видання, надали міжнародні партнери. Лише США передали $63,4 млрд військової, фінансової та гуманітарної допомоги. Це більше ніж загальна допомога наступних дев’яти країн у топ-10 помічників України разом узятих.

Якщо рахувати міжнародну допомогу у відсотках від ВВП кожної країни, то найбільш щедрим донатором української перемоги є Латвія — вона передала $0,4 млрд, що становить 0,99% ВВП країни (для порівняння — США пожертвували 0,27% свого ВВП).

Державний бюджет України з березня 2022 року по лютий 2023-го додатково спрямував на оборону $44,1 млрд (майже 1,5 трлн грн).

Українські приватні компанії, банки, благодійні фонди та громадяни банківськими переказами задонатили приблизно $2,7 млрд, або 98,9 млрд грн.

Проте ви здивуєтесь, коли дізнаєтесь, що в Україні основними спонсорами Збройних Сил України стали не банки і компанії, а саме громадянське суспільство. Бо з цих 98.9 млрд грн, які зібрані на потреби армії через благодійні фонди та спеціальні банківські рахунки, більше 54 мільярдів грн перерахували саме пересічні громадяни.

Важливий момент: майже 100 мільярдів гривень – це лише те, що було перераховано на зареєстровані офіційно благодійні фонди. Ця сума абсолютно не враховує сотень тисяч, а може і  мільйонів платежів, які збирають не великі фонди, а «маленькі» волонтери, які роблять зовсім не маленьку справу, закриваючи локальні потреби конкретних військових підрозділів.

На сьогодні абсолютно не можливо порахувати, скільки саме людей в Україні стали такими «маленькими» волонтерами. Але це точно – сотні тисяч.

Фактично кожна людина, яка має родича в ЗСУ, перетворилась зараз на волонтера. Бо спочатку  хочеться допомогти своєму брату, сину або чоловікові, потім стають відомі потреби його побратимів – і понеслося.

Олена Золотарьова, волонтерка з Маріуполя, вважає, що попри те, що її робота не може жодним чином порівнятись з тими обсягами допомоги, які здійснюють Фонд Сергія Притули або «Повернись живим» і інші великі фонди, те, що робить вона та тисячі таких, як вона, - дуже важливо. 

«Ми можемо дуже швидко закрити нагальні потреби – полагодити автомобіль, придбати якесь спеціальне обладнання. Можливо, це зробило би і міністерство, але то зайняло б більше часу, якого, на війні, як відомо, обмаль».

Олена Золотарьова волонтерить з 2014 року. Потреба допомагати військовим з’явилася у неї 9 травня 2014 року, коли в Маріуполі росіяни разом з колаборантами організували військове захоплення міського управління поліції, вбили міліціонерів, взяли людей у заручники.

«Купа маріупольців тоді вийшли на вулиці міста, щоб підтримати не українських військовослужбовців, а терористів. Наступного дня ми з мамою вирішили піти до блокпосту ЗСУ на вулиці Краснофлотській в Маріуполі, щоб поговорити з хлопцями, спитати, що їм потрібно, і головне – показати, що не всі в Маріуполі такі, як ті люди, що чинили опір і заважали військовим виконувати свою роботу».

Олена каже, що за останні 8 років армія сильно розвинулась.

«Якщо в 2014, 2015 роках наші військові дійсно стояли на блокпостах у гумових шльопанках, ми везли їм взуття, шкарпетки, питну воду, їжу, то зараз запроси геть інші – тепловізори, дрони, автівки. Кожен волонтер бере на себе комунікацію з якимось окремим підрозділом і закриває його потреби. Звісно, ми не зможемо придбати танк, але загалом багато чого можемо», - розповідає Олена Золотарьова.

Вона констатує, що напередодні повномасштабного вторгнення активність зборів дуже впала. Армія ставала більш забезпеченою. Більшу частину потреб закривав Генштаб та Міністерство оборони. Потреба у волонтерський допомозі зникала. Проте після початку повномасштабного вторгнення все змінилось. Кількість людей, які потрапили до війська без жодного військового досвіду, зросла багатократно. А це означає, що і потреби в обладнанні теж виросли. 

«Тому я працюю. Вважайте, що це мій фронт, мій вклад у перемогу. Моя активна життєва позиція змушує мене бути корисною. Я не можу взяти в руки зброю і йти на фронт. Але я можу бути корисною для тих, хто на фронті. Ось чому я тут, в Україні, а не за кордоном. Ось чому я не зупинюсь в своїй справі, доки ми не звільнимо нашу землю», - пояснює свою позицію волонтерка.

Звісно, що у кожній людини будуть якісь свої причини для того, щоб зайнятися волонтерською діяльністю. Хтось побачив оченята осиротілої дитини і зрозумів, що не зможе спокійно жити, якщо щось не зробить для дітей, які втратили батьків під час війни. У когось син, брат, чоловік на фронті, і технічна допомога їм – один із способів хоча б трошки заспокоїти своє серце, змучене щоденними тривогами. Хтось вважає, що якщо не воює  на фронті, то має допомагати в іншій спосіб.

«Я відчуваю себе боягузом від того, що я не на фронті, -  пояснює мотиви своєї волонтерської діяльності киянин Євген Явтушенко. - Так, у мене є 100500 причин, чому я не повинен воювати і більшість з них об’єктивні, як за станом здоров’я (хвора спина, з якою я борюсь кожен день вже 11 років), так і те, що я більш корисний не на фронті. Але коли я бачу дідів за 50 на фронті (які 100% мають більше проблем зі здоров'ям), депутатів (наприклад Барна), великих спортсменів (наприклад Стаховскій), то я розумію, що це відмазки, і єдина реальна причина - це те, що мені страшно. І для мене, наприклад, повністю екіпірувати якогось знайомого на фронт, або далекого родича - це спокутування цієї вини, яку я відчуваю, коли бачу, що хтось гине на фронті, кого я знав, бо кожен раз у мене відчуття, що я повинен був бути на його місті, але я сикло».

Євген впевнений, що волонтерство в Україні набуло таких величезних масштабів тому, що люди в нашій країні впевнені в тому, що впливають на владу, на вибір шляху, на подальший розвиток подій. І саме таке залучення людей у державне будівництво і створило таке явище, як масове українське волонтерство.

«Українці, найбільше відрізняються від русні тим, що впевнені, що вони впливають на дії держави, на дії громади своєї і звичайно впевнені, що можуть впливати своєю допомогою на перебіг війни. Тому і я знаю і маю чітку впевненість, що я повинен допомагати, бо саме моя допомога потрібна країні і війську і що вона щось змінює і що без мене країна може не впоратись», - вважає Євген Явтушенко.

Щомісяця він віддає  20% того, що заробив, -  на волонтерство, з них половину  - фонду "Повернись Живим", а іншу частину грошей - на адресну допомогу тим військовим, кого знає особисто. Інколи сам організує збори, коли розуміє, що власних коштів не вистачає. З початку повномасштабного вторгнення він організував вже 12 зборів, зібравши десь 3,6 мільйона гривен. І якщо екстраполювати результат фінансової діяльності ось цього конкретного «маленького» волонтера на діяльність сотень тисяч його колег, то може виявитися, що їх фінансовий вклад у нашу перемогу вже більший, ніж фінансування армії всією державною машиною.

Що буде далі? Опитування 1000 респондентів, яке провів методом face-to-face Фонд «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва спільно з Центром політичної соціології протягом 7–15 травня 2022 року за вибіркою, що репрезентує доросле населення Заходу та Центру України, показало, що більше половини населення цих макрорегіонів (56,9%) були залучені до волонтерської діяльності.

З тих пір масовість волонтерства лише зростала. І є підстави вважати, що ця проактивна частина населення стане основою у післявоєнній відбудові України.

Саме на це вказують експерти Фонду «Демократичні ініціативи».

«Волонтерство під час війни може або ж сприяти збереженню наявних структур влади та соціальних ієрархій, або ж протистояти їм, створюючи конфліктний потенціал для боротьби із соціальною несправедливістю та впровадження соціальних змін. Особливо цей потенціал може розкритися після завершення війни, коли усвідомлення активістами свого волонтерського досвіду та його відмінностей із досвідом інших груп соціуму вимагатиме політичної суб’єктності у післявоєнному житті», - йдеться у дослідженні волонтерства як явища, яке було оприлюднене на сайті фонду в квітні цього року.

Тож маємо сподівання, що після війни в Україні з’являться нові політичні сили, до складу яких увійдуть не досвідчені політики, а новий клас активних громадян.

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube