Неймовірна історія однієї бахмутської квартири, яка з’єднала людей з різних частин України, - ФОТО

У неї був такий балкон, що здавалось, видно, яка земля кругла. Інколи Єлизавета Гончарова спостерігала зі свого балкону, як точаться бої на Світлодарській дузі, інколи бачила навіть бої під Горлівкою. Ось такий неймовірний був у неї балкон. «Гарна була б позиція для наших військових», - подумала Ліза 24 лютого 2022 року, коли терміново збирала речі, щоб виїхати із рідного Бахмуту, в якому прожила все своє життя.

Вона разом з чоловіком, котом та двома собаками поїхала. А через декілька місяців її квартира дійсно стала позицією українського військового. Його звуть Микола. І він оцінив не тільки балкон Лізи Гончарової, а і книги. І написав їй. 

Так почалась ця неймовірна історія  про людяність на війні.

Ліза

Єлизавета Гончарова  - журналістка. Народилась в Бахмуті. І залишала місто лише на роки навчання у донецькому університеті. 

«Я ніколи не любила Донецьк. Не подобався він мені. Тому після навчання повернулась до рідного міста. Працювала у школі, була керівником клубу, який видавав  дуже серйозну дитячу газету з накладом 1000 екземплярів, потім – газета «Донбасс». В 2014-м  я багато писала репортажів про людей, які живуть поруч з війною. Один з репортажів навіть виграв у журналістському конкурсі. І я отримала можливість видати книгу репортажів – «Десь поруч війна». А пізніше вийшла ще одна моя книжка – «(НЕ)воля». Мене запросили працювати в «Українському тижні». Ось таким було моє життя. Але 24 лютого 2022 року все змінилось.

Фото з Фейсбуку Єлизавети Гончарової

Я ж взагалі-то не дурна. Побачивши новини, почувши в телефоні голос сина, який навчався у Києві, що росіяни пруть звідусіль, одразу ж зрозуміла: коли русня дістанеться Бахмуту – це лише питання часу. Не повірите, але ми зібрали речі ввечері 23 лютого. До того дня нічого не робили, а тут раптом вирішили зібрати свої рюкзаки. Ще й повідомлення отримали  - ви у списках росіян, треба виїжджати.

Більше за все я боялась двох речей – полону та залишитись із сином по різні боки Дніпра без можливості бути поруч із ним. Тому ми з чоловіком не вагались.

Проблема полягала в тому, що у нас з чоловіком не було машини, проте було 2 собаки і кіт. Але нам пощастило. Разом з колегою Гаяне Авакян ми знайшли охочого до грошей водія, який погодився довезти нас аж до Дніпра. Далі вже ми потягом – у Київ, до сина», - розповідає Ліза.

Приблизно через місяць її брат зміг дістатися Бахмуту і забрав трохи речей та улюблену вишиванку. А вже восени родина найняла людей, які вивезли меблі та техніку з квартири. 

Проте дещо дуже важливе залишилось там…

Микола

До війни Микола вивчав  історію. Зараз він сам творить історію, захищаючи Україну. Він потрапив в квартиру Лізи Гончарової випадково. Мабуть, через її неймовірний балкон, який відкриває чудовий огляд місцевості на багато кілометрів. Гарна позиція для спостереження. І вогнева позиція непогана.

Коли Микола їхав на схід, він не очікував зустріти там людей, які цікавляться історією України. Тому потрапивши до квартири Лізи Гончарової, був вражений її бібліотекою. Багато книг, історія УПА на Донбасі Сашка Добровольського,  книги самої Лізи.

А в коридорі на дзеркалі залишився бейдж з якого журналістського заходу з написом «Єлизавета Гончарова». Тож він став шукати у Фейсбуці людину з таким ім’ям, і знайшов.

«А можна взяти книжку почитати…»

Певний час тому Ліза Гончарова отримала дуже дивне повідомлення у месенджер. «Доброго дня. Я Микола, військовий. Потрапив в вашу квартиру через військову необхідність. Вражений бібліотекою української літератури, не очікував побачити таке в бахмутській квартирі. Я історик, тож, цікавлюся. А можна взяти ту книжку про УПА на Донеччині і ваші книжки - почитати з побратимами. А може, колись і автограф дасте».

Микола зробив фотографії квартири (на той час там вже були вибиті всі вікна), запропонував забрати речі, які, можливо дорогі серцю, і відправити Новою поштою.

Ліза попросила, якщо дійсно це можливо, забрати папку з документами про історію Бахмуту. 

«Мій батько зберігав багато архівних документів з історії нашої родини. А потім передав ту папку моєму сину, Арсенію. Він вивчав історію міста через історію нашої родини, готував роботу для Малої академії наук, серйозна дослідницька робота була. Коли ми поспіхом збирались, забули про цю папку. А вона дуже цінна для всієї нашої родини. Тож я попросила Миколу переслати мені саме її.

Через тиждень Микола зміг знову потрапити  до квартири. Забрав теки з документами. А ще він знайшов фотографії сина, якусь обручку, яку ми загубили. Написав мені про це. 

Ми обговорювали книжки і патріотизм на Донбасі. Я не писала про це на загал, бо ймовірність використання мого балкону для спостереження чи обстрілів ще залишалася. 

А ще через тиждень моя квартира повністю згоріла. Наш двір було окуповано. 

А Микола мовчав…»

І раптом на минулому тижні Ліза отримала на Нову пошту посилку. Ця посилка з документами і останні фотографії квартири – остання згадка, яка залишилась від її бахмутського життя. Все інше попіл. 

Микола вийшов з Бахмуту живим. І прислав Лізі шеврон - на згадку.

Але Ліза Гончарова впевнена, що це не кінець дивного знайомства, і вона обов’язково виконає свою обіцянку  - подарувати автограф на власній книжці. І подякувати – за неймовірну людяність на війні.

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube