Хочеш врятувати себе - допомагай іншим. Як маріупольчанка Оксана Канещук розпочала нове життя у Дніпрі, - ФОТО

Оксана Канещук не просто мріє відкрити у Дніпрі патісерію - маленьку кав’ярню з тістечками та цукерками, а навіть придумала для неї назву — “Вітрила”. А поки хобі з виготовлення солодощів тільки набирає обертів, маріупольчанка допомагає годувати нужденних дніпрян та переселенців, котрі знаходять тимчасовий прихисток у шелтерах. А між цим — працює на цукерковій фабриці, плете маскувальні сітки та виробляє смачний зефір та випечку для військових. 

Невдалі соуси 

Зараз Оксана разом з родиною тітки живе у місті Дніпро. Але з народження вона мешкала у Маріуполі. Там колись працювала вчителем історії та права, але згодом змінила фах та стала інженером по кадрах у будівельній кампанії. 

“Моє захоплення кулінарією почалася зі звичайних домашніх тортиків. Коли мені було 16 років, я любила балувати своїх рідних чимось солоденьким, - згадує Оксана. - Сестра, тітка, бабуся з дідусем, друзі — всім подобалися мої невигадливі “Наполеони” чи “Медовики”. Але тоді вони були звичайні, мені й в голову не приходило їх чимось прикрашати — і так смачно ж!” 

Але більш професійно з готуванням їжі Оксана стикнулася пізніше. Почала з виготовлення зефіру: саме тоді народилася мрія відкрити свою справу — ресторан або кафетерій. Потім пішли капкейки, льодяники, маршмелоу, меренгові рулети. Випробування смаколиків знов проходили у сімейному колі. Рідні, каже Оксана, знов куштували всю продукцію, не вдаючись до критики. 

Оксана прагнула до більшого. Тож, у 2015 році вона поїхала на кастинг для участі у кулінарному шоу “Майстер шеф”, настільки хотілося зануритися у цю сферу життя. І хоч на шоу не потрапила, познайомилася з цікавими людьми, які тільки розпалили в неї захоплення кулінарією. 

“Я сама знаю, у чому тоді була моя проблема -  були невиразні, не дуже яскраві презентації блюд. А ще з соусами проблеми, над цим я працюю навіть зараз”, - посміхаючись каже Оксана. Водночас її кулінарні шедеври потихеньку почали продаватися завдяки рекламі у соціальних мережах. 

Останні роки вона не їздила на кулінарне навчання, бо через карантинні обмеження пропонували дистанційне, а хотілося живого спілкування, дивитися, як працюють майстри, творити під пильним наглядом професіоналів. А потім почалося повномасштабне вторгнення, і про кулінарію, здавалося, вже не йшлося. 

Палітра смаку 

Оксана пояснює: головна перевага будь-яких виробів, що виготовляються вручну — це те, що вони зроблені з любов’ю. А ще — індивідуальні, підібрані під кожного клієнта особисто. 

“Якщо є потреба — роблю смаколики тематичними. Наприклад, так званий “кенді бар” частіше за все замовляють на весілля. Тут можна поповній втілити клієнтоорієнтований підхід!” - впевнена Оксана. 

Загадковий “кенді бар” насправді - звичний для нас солодкий стіл. Але останнім часом мода змінила цей фінальний акорд будь-яких урочистостей: замість банального розрізання торта кулінари показують ціле солодке мистецтво. Для нього планують окремі столи, буфети, помости, на яких солодощі викладають кількома рівнями. 

“Для “кенді бару” я зазвичай готую різноманітні тортики, кейк попси (це бісквіт на паличці у глазурі), трайфли (бісквітні десерти у стаканчиках з різними кремовими прошарками кремовими та з ягодами у цукрі). Це зазвичай, на весілля, а капкейки - на дні народження, бо це зручно”, - пояснює Оксана складну складову свого кулінарного мистецтва. 

Як у Маріуполі, так і у Дніпрі, виготовлення смаколиків для Оксани — хобі та додатковий дохід. Зазвичай, робить це у вихідні. Зі складнощів останнього часу — вимкнення електрики, від якої залежить виробничий процес. Часу для кожного виробу потрібно по-різному: капкейк робиться за дві години, зефір - швидко, але він має дозріти, тому як мінімум доба. Льодяники — теж недовго, їх Оксана виготовляє як окремі ласощі, а деякі кондитери замовляють їх для прикрашання своїх великих виробів. 

“Що змушує людей купувати ці вироби, а не йти до магазина? По-перше, це смачно. А по-друге, люди купують історію — крафтовий виріб, коли вони знають, з чого це зроблено, яка людина це зробила.”, - каже Оксана. 

Принизлива фільтрація 

У Дніпрі Оксана винаймає житло, куди привезла обладнання для кулінарії. Це обладнання їй дала в користування знайома, котра змогла вивезти його з Маріуполя. Оксана ж своє залишила вдома, бо з рідного міста з величезними складнощами змогла виїхати тільки 24 травня. 

“Жили ми у приватному секторі в одному з мікрорайонів Маріуполя. Одразу не думала їхати: хотіла допомагати військовим. Разом з іншими дівчатами випікала печиво та відправляли до волонтерського хабу “Халабуда”, поки ще була можливість туди відвозити. З транспортом допоміг ще один знайомий. Але скоро стало це неможливо”, - згадує жінка.  

Родина Оксани одразу закупила продукти, зберегти які допоміг холод - нічого не псувалося. Цим і вижили. Щоб воду набрати, доводилося вставати о четвертій ранку, бо на подвір'ї,  де був колодязь, завжди стояла черга. Набрати до масованих обстрілів встигали не всі. З солодкого, згадує, в неї залишався крафтовий шоколад, який використовувався для виробів. Його з’їли першим. Але ще інколи дозволяли себе побалувати млинцями, які готували на вогнищі у дворі. Отакі, каже, кулінарні забаганки. 

“Ми не мали свого транспорту, а ситуація дуже швидко ставала неконтрольованою. Намагалися виїхати кілька разів, але вже не виходило. У середині квітня знайомі довезли до Безіменного, де був табір фільтрації. Але виїхати звідти ми так і не змогли - не знайшли перевізника. Так вийшло, потрапили на шахрая. Прийшлося повертатися до Маріуполя, бо у Безіменному просто не було де жити”, - розповідає жах окупації Оксана. 

Всім, хто був поруч з Оксаною, довелося пройти так звану фільтрацію. Вона каже - пощастило. Її сестра працювала в прокуратурі, але сказала, що фрилансер. Сама ж Оксана завчасно видалила з телефону все, що могло бути шкідливим у цій ситуації. Всю родину офіційно зафіксували та дозволили їхати. Але пережити все це було складно. 

“Це було принизливо... Нікуди не відпускають, поселяють в окремі будівлі, наче ти заарештований — навіть на обід тебе супроводжують. В анкеті маєш пояснювати різні питання - чи не вербувала, бува, мене СБУ, чи є у мене знайомі правоохоронці. Брали відбитки пальців, фотографували, наче засуджених. Доля людей залежала просто від настрою чи особистості перевіряльника”. 

Люди, які називали себе волонтерами, підходили та агітувати виїжджати до росії. Таким заспокійливим голосом, згадує Оксана, граючи на бажанні людей, котрі кілька місяців були під постійними обстрілами,  бути у безпеці. Мовляв, в Україні всюди стріляють, а в росії мирно. 

“Там, на місці фільтрації, багато спілкувалася з людьми. Люди їхали й до росії, бо у кожного своя ситуація, хтось, дійсно, був у дуже важкому психологічному стані, коли було взагалі все одно, тільки б це скоріше закінчилося. Вони цим маніпулювали, обіцяли, що всі питання, які хвилювали людей, будуть вирішені”. 

Перевізника вдалося знати майже випадково — знайомий дав контакти, але Оксані з рідними довелося йти пішки до того місця, де він міг підібрати. Спочатку вони потрапили до Запоріжжя, потім поїхали у Фастів до родичів, нарешті вся родина оселилася у Дніпрі.

Новий старт 

Зараз Оксана працює фасувальницею цукерок в компанії по виробництву цукерок. Каже, нікуди не втечеш від солодкого життя! 

“Я буду боротися за свою мірю. Знов наче на старті. Але що робити, таке життя”, - каже Оксана і додає, що через пару років бачить себе у власній патісерії з назвою “Вітрила”. Бо кулінарія для неї — справжні вітрила! 

Зараз майстриня більше займається зефіром, бо, каже, на нього більше попит. Виробляє для постійних клієнтів капкейки, маршмелоу. Познайомилася з організацією HorseKamenskoe, що організовує ярмарки на підтримку ЗСУ у Дніпрі та Кам’янському. Разом з дніпрянкою, котра випікає пряники, взяла участь у кількох заходах, зокрема гроші від солодких шедеврів пішли на закупівлю зимового одягу військовим. Дуже сподобався захід Chek-in-Dnipro – Оксана каже, що оцінила цей майданчик для реалізації творчих задумів та корисних знайомств. 

“Ще трошки волонтерю, - сміється Оксана, роблячи акцент на слові “трошки”. - Щовихідного в організації “Їжа життя” нарізаю овочі для обідів нужденним. Спочатку думала, що займатимуся виключно продуктами. А коли запропонували плести маскувальні сітки - сподобалося. До речі, поки ми з вами спілкувалися, сіточка збільшилася.” 

Окрім цього, Оксана допомагає Веганській кухні України готувати для людей в шелтерах. Раніше в неї було 40 підопічних, тепер - понад 70. В одному закладі живуть люди, котрих тільки вивезли з гарячих точок Донеччини. У іншому переселенці живуть вже кілька місяців. А ще раз на два-три тижні Оксана відправляє свої зефір та випічку дівчинці-волонтерці з Полтави, вона возить військовим на донецький напрямок. Бо до мрії треба наближатися різними шляхами — зокрема підтримувати армію. Яка обов’язково звільнить рідне місто.