Маріупольці за кордоном. Як Наталія Яременко опинилась у Німеччині, чи змогла адаптуватись, та які плани на майбутнє, - ФОТО

0629 продовжує ділитися історіями маріупольців, які виїхали за кордон. Сьогодні — історія Наталії Яременко, яка вже 6 місяців живе в Німеччині. 

Наталії Вікторівні 60 років. Останні 15 років вона працювала ріелтором у Маріуполі, а з першого квітня цього року, через війну, опинилась у Німеччині. 

Пані Наталя пригадує, що в Маріуполі, без зв’язку, світла, води, найстрашніше було повне нерозуміння того, що відбувається.

«Невідомість - страшна. У нас закінчувались продукти та вода, було дуже холодно. Молодша онучка, якій було 1 рік і 6 місяців, почала хворіти. Як виявилось потім, у неї було зневоднення та ротавірусна інфекція. Ми розуміли, що можемо втратити дитину, тому вирішили ризикнути і виїжджати з розбомбленого міста під обстрілами».

Разом із двома внучками, сином, невісткою та чоловіком Наталії вдалося виїхати з Маріуполя 13 березня. Одразу поїхати за кордон вони не могли, бо в пріоритеті було лікування дитини. Вони зупинились на три тижні в Кропивницьку, де лікували молодшу внучку в інфекційній лікарні. Коли їй стало краще, вони поїхали до Кам'янець-Подільська, але через дороге житло все ж таки вирішили дівочою компанією їхати далі. 

«Ми розглядали або Польшу, або Німеччину. Дуже сильно вагалися. Навіть коли виїжджали з України, ще досить не уявляли, де знайдемо прихисток. Було страшно».

Наталія та її невістка боялися опинитися в таборі для біженців із маленькою дитиною, тому, коли їхали власною автівкою, шукали інші варіанти житла. Знайомі Наталії, які приїхали до Німеччині раніше, дуже їм допомогли. Вони знайшли контакти німців, що були готові прийняти до себе біженців з України. 

«Дорога була дуже важкою. Незважаючи на те, що їхали за навігатором, все одно декілька разів не туди повертали. Ще ми злякалися, бо не одразу зрозуміли, як із Польщі в’їхали на територію Німеччині. Але добре, що люди на нас чекали і навіть о другій годині ночі зустріли та поселили».

Наталію із старшою внучкою, якій 15, та невістку з її донькою поселили окремо, але в одному місті, Бад-Емсі, бо в однієї сім’ї прийняти всіх не було можливості. 

«Мене із старшою онучкою Таїсією прийняв до себе літній німець Гюнтер. Він живе один, бо діти всі роз'їхались, тому він із радістю дозволив нам зайняти одну кімнату. Для нього ми гості, і він за нас нічого не отримує, тільки комуналку оплачує місцева влада. Гюнтер дуже цікава людина. Знає німецьку, англійську та почав вивчати українську. Він підтримує Україну, дивиться багато новин про ситуацію в Україні, свариться на своїх політиків. Дуже рада, що потрапила до такої людини».

2 квітня, наступного дня, як сім'я Наталії приїхала до Бад-Емса, вони почали оформлювати документи. Загалом у Німеччині цей процес досить складний та довгий, але їм допомогли німці, які прийняли до себе. Наталія розповідає, що вони телефонують, коли виникають питання, і на листи відповідають, бо власних знань мови не вистачає, а онлайн-перекладач не відтворює повністю зміст. Якщо б вони не допомагали б, доводилось б самостійно їхати до Jobcenter, центр працевлаштування, де черги й не завжди є перекладач. 

«Особисто я поки зустрічала тільки доброзичливих німців. У магазині часто тобі з посмішкою «Guten Tag» (Добрий день) та «Wiedersehen» (До побачення). Сусіди також завжди привітні. Мені здається, що в них «Hallo» (Привіт) та «Tschüss» (Пока) обов’язкові елементи життя, без них нікуди»

У Німеччині біженцям виплачується грошова допомога. А якщо живеш окремо, то Jobcenter буде покривати визначену суму на оренду житла, та одноразово можна отримати гроші на мебель. Також є гуманітарна допомога, яку видає організація «Tafel», але отримати її дуже важко, бо багато як українців, так і людей із мусульманських країн. 

«Мені допомоги вистачає. Я розраховую на те, що мені дають. Спочатку десь 360, а починаючи з липня — 450 євро».

Аби адаптуватися у Німеччині, влада пропонує безкоштовні інтеграційні курси, на які нещодавно почала ходити Наталія. 

«У мене курси початкові, й група майже вся з України, тільки один чоловік із Сирії. Хоч викладачка знає і українську, і російську, принципово пояснює все німецькою, бо тільки так ми зможемо швидше почати розмовляти. Авжеж складно щодня 4 години, а потім ще після курсів треба сидіти й вчити, але я докладаю зусилля й вже бачу невеликі результати: частіше спілкуюсь без перекладача, бо вже досить багато слів знаю, тільки в речення їх вставляти поки не завжди виходить. Чесно кажучи, мені легше з українцями в одній групі, бо ми ділимося одне з одним новинами та досвідом».

У Землі, де живе Наталія, підтримають Україну. У Нассау, що недалеко від Бад-Емса, було щось на кшталт дня міста, і місцева церква виділила гроші, аби українці також змогли взяти участь та показати свою культуру. Дівчина із Запоріжжя організувала український намет, та до неї спеціально із Запоріжжя йшла посилка із традиційними українськими костюмами. Пиріжки, вареники з картоплею та грибами, казан борщу, голубці — усе це під українські пісні.

«Усе розібрали німці. Не вистачило ні вареників, ні борщу. Мене вразило, що німці із задоволенням підходили та куштували наші традиційні страви. Вони навіть засмутились, коли дізнались, що на наступному святі не буде українських страв. Ось так набридли їм сосиски. Хочуть нашого. Українського!»

Але не тільки на цьому святі згадували Україну та українську культуру. У Бад-Емсі нещодавно проходив карнавал квітів, де одна експозиція була прикрашена в синьо-жовтих кольорах. Взагалі Наталія здивована, яке яскраве та святкове це місто, бо постійно влаштовуються карнавали: наступний — карнавал вина. Люди залюбки беруть участь, і Наталія планує відвідати наступний. 

Наталія в Німеччині 6 місяців і вже змогла познайомитись із деякими традиціями цієї країни. Найбільше здивував Великдень.

«Німець, який мені допомагає, запросив мене поїхати подивитися територію, де на Великдень будемо ховати яйця. Я так здивувалася, а виявляється, що вони виїжджають великою компанією за місто, аби шукати пофарбовані яйця. Хто більше знайде, той отримує подарунок»

Не тільки традиції на свята, а ще й ведення повсякденних справ відрізняються від того, до чого ми звикли. Ось, наприклад, німець, в якого живе Наталія, не розуміє, навіщо вона багато часу витрачає на кухні, якщо можна купити готове. «Вони готують не часто, бо їм легше купити консервоване. Але все приготовлене йому подобається: і суп, і котлети, і картопля, і пельмені, і пироги, а найбільше — млинці, які він називає «pancakes»», — розповідає Наталія. Є ще одна річ у господарстві, яка її здивувала. Коли німцю треба було щось пофарбувати в городі, то він відмовився від її допомоги та просто викликав майстра, бо придбання матеріалів та сама робота коштували б йому так само, як і виклик професіонала. 

Наталія вдячна Німеччині за допомогу як для неї, так і для внучки. Старша її внучка змогла вступити до музичної гімназії в Монтабаурі — у сусідньому від Бад-Емса місті. Так як мати дівчини залишилась в Україні, і в Німеччині вона знаходиться із бабусею, то представник опікунської ради піклувався її адаптацією у новій країні. Вони разом спочатку дивилися школи, бо дівчина тільки цього року онлайн закінчила 9-ий клас школи, і треба було продовжувати навчання. Наталія випадково дізналася на курсі, що є недалеко музична гімназія, куди приймають українців. І це був ідеальний варіант для них, бо її внучка вже навчалась у музичній школі в Маріуполі та вміє грати на гітарі, піаніно та співати. 

«Для українців немає ніяких особливих вимог, треба тільки володіти хоча б одним інструментом, тому Таю без проблем зарахували. Вона там знаходиться з понеділка по п’ятницю, а на вихідні я її забираю. Окрім музикальних класів, є ще звичайні предмети, які викладаються німецькою. Але вже тішить те, що там є також уроки німецькою, та можна спілкуватись англійською. Я бачу, що їй дуже подобається, бо вона знайшла там друзів з України, і дуже рада, що вона потім зможе вирішити, яку музичну освіту хоче отримати»

Наталія поки не знає, чи залишиться в Німеччині. «З одного боку, у мене в Україні чоловік та син, ще й мама залишилась у Маріуполі, за яку я хвилююсь. З іншого — мені морально дуже складно згадувати все те, що ми пережили, та і я тут потрібна внучкам. Німець поки не каже мені з'їжджати, а, навпаки, просить залишитися, щоб йому не було сумно, тому буду дивитися за обставинами та вірити в найкраще»

Катерина Півненко

ЧИТАЙТЕ також: Маріупольці за кордоном. Як Валерія опинилась в Бельгії, що там робить, і чи думає повертатись, - ФОТО