Маріупольці за кордоном. Як Валерія опинилась в Бельгії, що там робить, і чи думає повертатись, - ФОТО

0629 — це не тільки новини та аналіз подій в Маріуполі, це ще й про надію на життя, яку нікому не відібрати.  Тому ми вирішили розпочати серію матеріалів про те, як влаштували своє життя маріупольці, які змушені були виїхати за кордон.

Отже, сьогодні — історія маріупольчанки Валерії, яка разом з дитиною опинилась в Бельгії, але зберігає в серці Маріуполь.

Валерії 34 роки. 24 березня вона  разом із двомісячною дитиною, мамою та собакою виїхала із «звільненого русским миром» Маріуполя. Бігла від війни через Урзуф, Бердянськ та Запоріжжя. Дісталась  Львова. Після трьох тижнів перебування в родички Валерія разом із сім’єю продовжила свій шлях до більш безпечного місця. 

«Спочатку евакуаційним потягом доїхали до Польщі, міста Пшемисль. Потім із пересадкою в польському Познані — до Берліна, звідти до Кельна. «Кельн-Брюссель» — останній потяг, який довіз нас до нової домівки». 

В Бельгії живе сестра Валерії. Здавалось, разом легше. Але це був непростий шлях. 

«Якщо в Польщі та Німеччині на вокзалах ще були волонтери, то в Бельгії майже ніякої допомоги не було, тому з вокзалу до сестри їхали самостійно», — розповідає Валерія. 

Перші два тижні сім’я Валерії мешкала у її двоюрідної сестри недалеко від Брюсселя. Потім їх переселили до табору біженців у місті Лаарн, яке розташовано в 60 кілометрах на захід від столиці. У переобладнаному під біженців дитячому таборі з кімнатами з 2-ярусними ліжками, туалетом на поверсі та майже завжди сухими перекусами вони знаходились місяць. 

«У таборі ми познайомилися із місцевою жителькою, яка дуже допомогла нам із житлом. У неї була вільна квартира в Калкен-Лаарн, і вона дозволила її зняти за невелику насправді для Бельгії суму, тому вже через місяць перебування в таборі ми змогли переїхати», — радіє Валерія. 

«Майже всі квартири в Бельгії, й наша була не винятком, здаються без меблів, є тільки обладнанні кухня та ванна кімната. І ця жінка купила нам більшу частину меблів, якою ми користуємося безкоштовно. Та ще й допомагає із повсякденними питаннями», — каже Валерія. 

А їх чимало. Бо інша країна – інші правила життя. І треба пристосовуватись.

Валерія вже отримала картку А, яка дає право на проживання та роботу в Бельгії. Грошова допомога розміром у десь 1000 євро та гуманітарний набор — основна підтримка українців у Бельгії. Гуманітарний набор дають два рази на місяць, і його Валерія почала отримувати, вже тільки коли знайшла квартиру, бо під час проживання в таборі його не дають. 

Асортимент допомоги різниться, але загалом овочі, макарони, рис, молоко, іноді ягоди та цукерки. 

«Самостійно треба оплачувати медичне страхування, на якому краще не економити. Нещодавно треба було зробити щеплення дитині, і якщо в аптеці без страхування вакцина коштувала б 72 євро, то із ним — 8. Загалом зараз нам виплат вистачає. Але якщо б ми повністю оплачували квартиру, що є дуже дорогим у Бельгії, то грошей б залишалось набагато менше, тому я дуже вдячна людям, які допомогли нам із житлом», — каже Валерія. 

І гуманітарний набор, і грошову допомогу в Бельгії дає громадський центр соціального забезпечення ОСМВ (нід. — Openbaar centrum voor maatschappelijk welzijn). Він й організовує іноді поїздки для малозабезпечених сімей. Парк атракціонів «Bobbejaanland» та океанаріум у Блакенберзі — два місця, які Валерія з дитиною відвідали за допомогою цієї програми. 

На фото - собака Валерії біля нової коляски 

Авжеж за п’ять місяців адаптуватися до життя в іншій країні неможливо, однак Валерія робить усе, аби прискорити цей процес, і розпочала з найголовнішого — вивчення іноземної мови. Валерія вже закінчила один онлайн-курс нідерландської, який дав їй початкові знання мови, та нещодавно почала відвідувати офлайн два рази на тиждень наступний, який триватиме чотири місяці. Та й не тільки Валерія, ще її мама також намагається вивчити мову, відвідуючи курс. 

«Моральна підтримка одне одного — надважлива зараз, тому як мені чи моїй мамі не було б складно, ми намагаємося підбадьорювати одна одну та вірити в краще. У місці, де ми зараз живемо, дуже добрі та привітливі сусіди: деякі приносили іграшки та памперси сину, одні віддали нам велосипед із сидінням для дитини. Також мені дуже допомагає сестра, яка підказала на курси записатися і до лікарів із нами ходить. Ще я отримала безкоштовну дитячу коляску від одного бренду, дуже схожу на ту, яка залишилась у Маріуполі», — ділиться Валерія. 

Окрім мовних труднощів, виникають ще побутові проблеми, як от із транспортом, який або ходить дуже рідко, або до зупинки йти півгодини та ще й з коляскою. Ще нелегкою дається звичка сортувати сміття: окремі контейнери для харчових відходів, пластику, загального сміття, скла, паперу та речей. А в квартирі вісить календар, де відмічено, в який день треба виставити який контейнер. Також поруч немає дитячих майданчиків, тому «ходимо вздовж полей та виглядаємо зайців».

«Ніколи не хотіла й зараз не хочу жити в Європі, однак розумію, що в Маріуполі немає нормальних умов для життя та виховання моєї дитини, тому робитиму все можливе, аби побудувати тут нове майбутнє. Поки планую вивчати мову та думаю щодо роботи за фахом — у муніципалітеті. Авжеж шалено хочемо з мамою поїхати додому, бо наша квартира вціліла й наче є куди повертатись, але наразі це, на жаль, нездійсненне бажання. 

«Маріуполь — це дім назавжди». І не тільки для Валерії, а для кожного маріупольця, який перебуває або в іншому регіоні України, або за кордоном. 

Катерина Півненко