СІЗО переповнене, доступ до полонених захисників Маріуполя мають тільки росіяни, - дружина командира "Азову" Катерина Прокопенко

Дружина командира маріупольського полку "Азов" Дениса Прокопенка Катерина у мирному житті – талановитий ілюстратор. Але з початком повномасштабного вторгнення в Україну її життя повністю змінилося. 

Останні кілька тижнів вона разом із іншими родичами військових гарнізону Маріуполя робила усе можливе та неможливе спочатку заради їхнього порятунку в повному оточенні на "Азовсталі", а сьогодні – для визволення з російського полону.

В інтерв'ю "Українській правді" Прокопенко розповіла про те, коли востаннє говорила з чоловіком та що влада робить для визволення солдатів. 

0629 наводить головні цитати з інтерв'ю

Про зв'язок з полоненим чоловіком

Чоловік виходив на зв'язок якраз тиждень тому. Це був понеділок, вечір. Дзвонить незнайомий номер, я спочатку думала, що це знову якийсь російський хейтер хоче щось погане сказати. 

Беру трубку – голос чоловіка. Одразу така реакція радісна, бо приємно, що вийшов на зв'язок. Каже: "Катю, у мене всього 30 секунд розмови, скажи, як ти там?". Я сказала, що все добре, "А ти як?" – й одразу сталося переривання зв'язку. Я питаю – він не чує, він питає щось – я не чую.

По суті, я лише почула його голос і так і не зрозуміла, що, як – по суті, по факту. 

Надалі я вже почала дізнаватися з різних джерел, від людей, які там знаходяться поруч із ним. Їм вдалося, деяким людям, вийти на зв'язок, і вони сказали, що умови задовільні і всі чекають обміну.

Зараз я намагаюся зі своїм колективом, з Асоціацією сімей "Азовсталі" спілкуватися з Червоним хрестом, з іншими організаціями, щоб вони покращили умови, які там є. 

Ми знаємо, що саме СІЗО переповнено і, звичайно, що деяких ресурсів, можливо, не вистачає. Знову ж таки, їжа, вода – воно все потребує покращення. Наразі ми хочемо це питання якомога швидше вирішити, щоб Червоний Хрест залучив якомога більше своїх зв'язків, ресурсів, щоб покращити все це, що зараз там у хлопців.

Про участь Червоного Хреста та ГУР  в процесі визволення гарнізону Маріуполя

З боку влади вже була інформація, що обміном буде займатися Головне управління розвідки. Конкретно, хто ще з представників влади займається цим питанням – у мене немає цієї інформації, бо вона подекуди засекречена. 

Але я знаю, що третя сторона – це міжнародні організації, які займаються правами людей, військовополонених, намагаються слідкувати за дотриманням Женевської конвенції. І ми зараз хочемо, щоб ця третя сторона докладала більше зусиль. Тому що зараз ми бачимо, що недостатньо цих зусиль.

/…/ Є інформація, що вони, третя сторона, знаходилися лише на початку евакуації. Наразі я намагаюся з'ясувати це питання, в мене немає відповіді, я сама не розумію, чи є там представники. 

У нас немає звіту від них, немає фотофіксації, відеофіксації від третьої сторони, які там насправді умови. Ми маємо лише фото і відеофіксацію російської сторони. 

З огляду на ці відеоматеріали ми можемо зрозуміти, що там присутня лише російська сторона. А нам потрібна якраз третя незалежна сторона, яка покаже справжні умови. 

/…/Зараз ми з деякими представниками маємо зустрічі і далі будемо працювати в цьому напрямку. Тому що ми розуміємо, що російська сторона, вона деякі моменти забороняє, десь там торгується, десь там, скажімо так, не дозволяє деяким представникам перебувати. 

Про Асоціацію родин захисників "Азовсталі"

Асоціація була створена подекуди з моєї ініціативи, а також з ініціативи людей-членів сімей захисників Маріуполя, "Азовсталі". 

Ці бійці зараз в полоні, і ми мали таке спільне рішення, щоб створити якийсь об'єднавчий орган, який буде і заспокоювати сім'ї, в яких дуже багато питань. І знову ж таки ми хочемо на офіційному рівні спілкуватися з третьою стороною, з міжнародними організаціями, і наша Асоціація може це зробити. 

Ми хочемо постійно нагадувати про те, що повинна бути моніторингова місія на території, тимчасово підконтрольній Росії, там, де зараз наші чоловіки й брати знаходяться. 

Хто допомагає? Допомагають різні волонтерські організації, фонди, якісь теж ініціативні інші люди, групи, в яких є більше досвіду, вони допомагають нам налаштувати процеси. 

Все це у нас зараз у процесі, ми хочемо це, скажімо так, більше укріпити, залучити якомога більше ініціативних людей, які хочуть допомагати. У нас в планах також багато івентів на підтримку бійців, щоб не дати забути їхню сміливість, їхню мужність.

Про зустріч з можновладцями та реакцію міжнародної спільноти

Ми робили все можливе справді, і інші люди також. Знаю, що жінки бійців їздили в Туреччину, ми своєю командою їздили в Італію, зустрічалися з Папою Римським. 

Це була така дуже спонтанна ідея. Ми до цього сиділи волонтерили в Києві і вже розуміли, що треба щось робити, тому що з кожним днем втрати ставали ще більшими, ситуація ускладнювалася. 

Ми справді мали таку надію, бійці також мали таку надію, що процедура екстракції можлива, що у світі немає нічого неможливого, що все ж таки можна вірити в якесь чудо, що все ж таки хтось як смілива третя сторона зможе їх евакуювати в безпечну зону, скажімо, в третю країну. 

Але ми всі розуміємо, з яким ворогом ми маємо справу. Звичайно, що це не може бути лише ініціатива третьої країни. І ми знаємо, що Ердоган робив багато пропозицій Путіну щодо цієї процедури, представники інших держав теж робили, теж спілкувалися з Путіним. Але він усім відмовив.

Про зустріч із Папою Римським

З огляду на його відповідь, коли ми поставили запитання, чи можливо вам приїхати в Україну, в Запоріжжя або в Маріуполь з ціллю порятунку життів бійців, він сказав, що він спілкувався з кардиналом, що це не є проблемою. Це нам дало такий новий ковток надії. 

Але всі ми розуміємо, що навіть такі позитивні, добрі ініціативи третіх сторін все одно блокуються російським рішенням. Тобто все одно Росія вирішувала, чи треба це, чи не треба. 

І не знаю, які зусилля робив конкретно Ватикан на дипломатичному рівні, але російська сторона всі ці процеси переривала. Останнє, на що вона погодилася – на оцю процедуру, де де-юре будуть наші бійці в полоні, і де вона зможе, скажімо так, витягати якусь інформацію з них.

Ми всі розуміємо, що полон все одно – це допити. І Росії все це вигідно. 

Про полон захисників "Азовсталі"

Я впевнена, що бійці та безпосередньо мій чоловік знали, що вони будуть там до останнього. Вони виконували наказ захищатися, захищати той маленький клаптик, на якому вони знаходилися. 

Але, звичайно, що є наказ від Генштабу, є наказ від вищого керівництва. І, звичайно, що він як військовий не може саботувати цей наказ. 

Я впевнена, що керівництво пообіцяло моєму чоловікові, що життя будуть збережені і що керівництво зробить все, щоб контролювати процес перебуття в полоні, контролювати всі ці пункти міжнародної Женевської конвенції.

Звичайно, що це морально важко. Але ми розуміємо, що це був єдиний вихід, екстракцію можна було ще дуже довго чекати й втратити багато бійців. А для Дена, для мого чоловіка, важливо було зберегти особовий склад, важливо зберегти життя. Я думаю, що він зробив все правильно, що все ж таки всі погодилися на евакуацію.

Про останні тижні Дениса Прокопенко та інших військових на "Азовсталі"

/…/ останні тижні я відчувала, що були певні зміни в риториці, в переписці, в спілкуванні. Звичайно, він мені нічого секретного не розповідав, тому що він командир, він ніколи не ділиться певними моментами, завжди дуже сухо зі мною спілкувався на теми, які торкалися саме ситуації на "Азовсталі". 

Я дізнавалася з інших джерел про поточну ситуацію, і вже знала, що там кожен день великі втрати. У росіян були вже всі карти на руках, вони знали, хто де знаходиться. І вони працювали на винищення. 

Про реакцію чоловіка, коли отримав звання Героя України

Я завжди знала, що він для мене герой. Для мене це не було новиною. 

Для нього, я думаю, це не було якоюсь прямо емоційно великою подією. Тому що він знав, що весь його особовий склад, хлопці, які поруч з ними, вони всі герої і весь полк "Азов" – вони всі герої. Кожен, хто там лишився, хто не зрадив присязі, хто не втік, хто лишався там до останнього, хто воював, хто поклав життя – вони всі герої, абсолютно всі захисники Маріуполя.

Що допомагає триматися 

Насправді я дуже надихаюся своїм чоловіком. Я бачу, в яких умовах всі ці 3 місяці він перебував, як він тримався, і це мене неймовірно теж надихає. 

Я собі забороняю плакати, забороняю думати про погане. Я бачу, як він тримався до останнього, як він тримається, і хочу також бути прикладом і слідувати його прикладу. 

/…/Але я думаю, що все буде добре, що всі виконають домовленості, й влада зробить все, щоб їх не кинути, і вони якнайшвидше повернуться додому.

Тому що вони зробили все – вони виконали наказ, вони захищали Україну до останнього. Тепер влада повинна виконати свою обіцянку по збереженню життів.

В статті використані фото із архіву родини Прокопенко

Повний текст інтерв'ю читайте тут.