«Коли я поїхала з Маріуполя, мої сусіди мене осудили». Історія маріупольчанки, яка довго не наважувалась залишити розбомблене місто, - ФОТО

Світлана з родиною тільки в травні змогла дістатись контрольованої Україною території. Вона каже, що найважче в тому, щоб залишити Маріуполь,  було прийняти рішення його залишити.

Чому так відбувається? Про що думають люди, які залишаються в зруйнованому місті? Як обставини змінюють стосунки людей? Про це ми поговорили із Світланою Д.

Вона з родиною  мешкала на дев’ятому поверсі багатоповерхівки на проспекті Будівельників, на Західному мікрорайоні. Коли почалась війна, як і багато хто в Маріуполі, думала пересидіти, перечекати. Думала, що скоро минеться. Але не минулось.

Починаючи з 2 березня гарячі бої прокотились по їх мікрорайону. 

«Спочатку ми не спускалися у підвал. Під час обстрілів сідали у коридор і переховувались там, спілкувались, читали вголос книжки. В перервах між обстрілами відправлялись по їжу. Доводилось проходити багато кілометрів пішки, щоб потрапити на продовольчі склади на Запорізькому шосе, які масово розграбовувались. Прибігаєш, хапаєш, все що під руку трапляється, хто що встиг схопити, ото і здобич. Одного разу почули, що в Старому Криму можна розжитись овочами, так ми з Західного туди пішки шли. Важко, але  треба.

Це насправді були жахливі подорожі. Бо доводилось йти по трупах. Наприклад, ще у лютому з західного боку у місто проривались танки, і один танк не зміг розминутися з автомобілем, і бабах – декілька людей просто порвало, і ці останки, кишки – все це довго-довго лежало біля нашого будинку. Ніхто не убирав, ніхто не ховав. І все це доводилось бачити щодня».

Світлана каже, що навіть до цього можна призвичаїтись і вже не жахатися кожного разу, але постріли лягали все ближче і ближче до їх будинку. І ось 8 березня в їх квартиру на 9 поверсі прилетіла ракета. Пробила дах, стелю і акурат приземлилася в спальні дочки.

«Я ридала, чесно. Вила, як білуга.  Ми з чоловіком стільки зусиль вклали в нашу квартиру, тільки закінчили ремонт. Для мене так важливо було, щоб дочка росла в нормальних умовах, щоб їй не соромно було запрошувати до дому друзів. Мені здавалось, що це не стеля рухнула, що все моє життя рухнуло. 8 березня ми вперше спустилися у підвал».

В цей день вони просиділи там тільки 4 години. Підвал був непристосованим, необладнаним, дуже хотілося до своєї квартири. Але ситуація розвивалась таким чином, що вже 9 березня весь під’їзд багатоповерхівки спустився знову туди. Обстріли стали такими щільними, що неможна було вийти на вулицю навіть в туалет. Не те щоб їсти приготувати.

«Рятував наш «Шмель». У нашому будинку піч на керосині була тільки у нас, і всі, хто жив у нашому підвалі, користувалися цією піччю. Чоловіки змогли вирити туалет прямо у підвали, і ми не виходили на поверхню аж до 19 березня. Так і врятувались. Але те, що побачили нагорі, -  це був жах. Трупи всюди валялись, все пошматоване, обгоріле. Але майже не стріляли…»

Після 19 березня мікрорайон Західний потрапив під контроль російської армії та формувань «ДНР», а люди стали пристосовуватись до нових реалій.

«Ми вирішили залишитись в Маріуполі і якось облаштовувати своє життя. Це рішення не було пов’язано з нашими політичними поглядами. Я так скажу: у нас не було волі на щось наважитись, зробити крок у бік змін. Це дуже важко, як виявилось. 

Спочатку, коли кожної години біля твого будинку падають бомби, у тебе тільки одна задача – вижити. Потім, коли ти з цією задачею впорався, ти починаєш пристосовуватись до реальності. А коли ти якось налаштував свій побут – ну тобто вже знаєш, де взяти воду, як роздобути їжу, як помитись в ванній кімнаті, коли немає води, і таке інше – ось коли ти всі ці проблеми якось навчився вирішувати, ти починаєш розуміти, що у ВСЬОМУ ЦЬОМУ ти можеш жити. Йде процес прийняття. І відтоді вже дуже важко наважитись поїхати.

У нас склалися дуже гарні стосунки з сусідами. Горе, небезпека і страх дуже єднають. Страх такий, що у нас у підвалі одна жінка втратила розум. У неї ніхто не загинув, її психіка просто не витримала постійного страху, грохота снарядів. Це було так моторошно дивитись, як вона ходить по підвалу і пристає до інших, заглядає в очі, щось бормоче, больно дивитись, як страждає її чоловік від того. 

Дуже різні люди жили разом, їли, спали, рятували один одного. І це все теж дуже тримає тебе у Маріуполі. Бо здається, що всі ці люди – вже твоя родина.  

Переломним моментом для мене, мабуть, став похід на відкриття школи».

53 школа стала першою, яку офіційно відкрили окупанти в Маріуполі. Вона була розташована неподалік від дому, де жила родина Світлани, тож вони з дочкою пішли туди подивитись.

«Присутність деяких людей там мене дуже здивувала, якщо чесно. Я стала ставити дуже конкретні питання: скоро мої доньці треба буде закінчувати школу, отримувати документи, які саме будуть ці документи? Чи треба буде підтверджувати знання? Яку легітимність будуть мати ці документи?

Я слухала, що вони, ті «офіційні особи», відповідали, і чим більше я слухала, тим більше розуміла: у моєї дитини немає тут майбутнього. Я нічого не знала, що там відбувається на фронті, чи буде українська армія колись звільняти Маріуполь,  - нічого цього я не знала, бо у нас не було ні зв’язку, ні електрики. Але я точно зрозуміла в той момент, що якщо залишимось тут, майбутнє Лери – це таскати бідони з водою на 9 поверх. Ні про яку освіту якісну, ні про творчу кар’єру, ні про музику – ні про що мріяти вже не потрібно буде. Ми про це поговорили з чоловіком, і нарешті наважились: їхати з Маріуполя.

Перед від’їздом разом залізли на дах будинку, як змогли заколотили діру від ракети, щоб дощ не заливав квартиру, коли нас не буде, і стали збиратись у путь.

Ми не знали куди їдемо, де будемо жити, як влаштуємо своє життя, але точно усвідомили: це треба зробити не заради нас, заради доньки».

Цікава реакція людей, яких Світлана вважала більше ніж просто сусідами. Вони її осудили. Образились. Рішення поїхати стали вважати за зраду.

«Ты такая продвинутая, а принимаешь такие тупые решения. Здесь, в Мариуполе, все только начинается», - ось що казали вони.

«А що саме починається? Може, робота з’явилась? Чи може вода? Чи моя дитина зможе вчитись в нормальній школі?

Ні, все скінчилось. І родинні почуття до сусідів теж скінчились. Бо коли було страшно, всі один до одного горнулись, як до рідних. Наша пічка «Шмель» годувала весь дім, а потім зламалась. І вже коли перестали стріляти, люди стали якось розшукувати собі аналогічні пічки. Хтось купив, хтось вкрав, але жодна людина не запропонувала мені: Свєта, йди на нашій пічці приготуй, бо твоя зламалася. Всі почали грести кожен під себе, як до війни. 

Все, що зараз відбувається в Маріуполі – це самообман. Люди обманюють себе. Мені колеги написали, що дитячий садочок відкрився 104-й. Готують їжу на кострі, вікон немає – плівкою позатягували все. Батьків змусили прийти і самотужки вивозити сміття. Я більшу частину життя пропрацювала в дитячому садочку. Боже, наші нянечки мили ті групи цілими днями. Батьки нас задовбували чистотою. А зараз ті ж самі батьки, що ногою відчиняли двері і щось вимагали від нас, приходять і приводять дітей у цей срач, без води, без санітарних умов, у бруд. І нічого, все їм подобається, усім задоволені. Гидко!

Ні, не хочу цього. Ні для себе, ні для своїх рідних».

18 квітня вона з родиною сіла на волонтерський автобус, який безкоштовно довіз їх до Нікольського.

«Було дуже страшно. Боялися фільтрації. Але нам просто пощастило. Ми вийшли з автобусу і нам сказали, щоб йшли займали чергу. І тут я побачила хлопця, який стояв на зупинці, куди прибувають волонтерські автобуси з Маріуполя, і дивитися всім у вічі. Я на свій страх і ризик підійшла до нього і кажу: відвези нас до Бердянську. І цей хлопець сказав: заскочуйте у машину. Він взяв з нас 3 тисячі гривень і повіз повз фільтраційні перевірки».

Родина провела в Бердянську 10 днів, бо окупанти закрили всі напрямку руху, окрім Криму. І Світлана з родиною вимушена була чекати, шукали водіїв, які б зголосилися довезти до України. Один зголосився за 400 грн з людини довезти до Мелітополя, звідти, вже інший водій, за 200 доларів з людини довіз їх до Запоріжжя. Тож, чим ближче до контрольованої території, тим дорога ставала дорожче.  

«Багато хто вважає, що в Бердянську, Мелітополі гарно, спокійно. Дехто в Маріуполі шкодує, що місто не здали, як Бердянськ. Але це не так. Ми прожили 10 днів в Бердянську і дві доби в Мелітополі, і я вам скажу – там панує страх.

В Бердянську з кожним днем стає все гірше. Жодне підприємство не працює, роботи, окрім аптек і магазинів, немає. Магазини спустошуються, бо підвозу українських товарів більше немає, а продукти з Криму погані, несмачні, дуже дорогі, і їх – мало. Все дуже дорого в Бердянську, і люди все більше залишають місто. Бо воно хоча  і ціле, але життя там немає.

В Мелітополі ще гірше. Там люди зникають. Про це говорять. Вийшла людина, схопили її, доля – невідома. Тому люди сидять по домівках, далеко від будинку не ходять, по одному ніхто не ходить, тільки групами. Єдиний плюс – огірки там дешеві. Але невже це життя?»

Зараз Світлана разом з дочкою поїхала до Ірландіі. Думає скористатись нагодою, щоб вивчити мову. Сподівається, що донька зможе там продовжити навчання.

«Наважитись змінити все своє життя важко. Але воно того варто. Немає сенсу залишатись там, де життя більше немає…»

ЧИТАЙТЕ НАС В ТЕЛЕГРАМ-КАНАЛІ МАРІУПОЛЬ 0629