"А що буде, якщо тобі відрізати вухо?" Маріупольчанка розповіла, як проходить фільтрація в Мангуші

Три тижні родина Резніченко – мати, батько та їх донька -  добиралась із заблокованого Маріуполя через Ялту до Запоріжжя. Це був дуже важкий шлях. Три дні з них родина провела в фільтраційному таборі. Батьки втратили здоров’я через війну і знущання. Про те, як вийшли із полону та про особливості «фільтрації» розповідає наймолодша в родині – Ірина Резниченко (на прохання дівчини, ми не називаємо її справжнє ім’я).

Треба почати з того , що наша мати ще за тиждень до початку війни не знаходила собі місця. Десь на якомусь рівні відчувала, що буде щось страшне. І ось саме в ніч проти 24 лютого мати зовсім не спала, відповідно перші страшні удари по нашому місту - Маріуполю, вона почула і одразу розбудила нас, сказавши, мабуть, одні з найстрашніших речей: «Рідні мої, почалася війна!"

Звісно, ми не поставилися до цього серйозно, бо просто не могли повірити в це. Але вибухи повернули нас до реальності . Ми поспіхом почали збирати необхідні речі з бажанням покинути місто. Але не судилося, ми просто запізнилися. Ми залишилися вдома. Десь до останньої хвилини ми не могли уявити собі весь масштаб трагедії, що спіткала нашу країну, наше місто, родину. І як, мабуть, тисячі українців , ми думали, що це лише на декілька днів. Бо цього просто не може бути. 

В той час в Маріуполі було світло, був зв'язок, була вода, у квартирі було тепло. Тому ми сподівалися, що це скоро закінчиться. Але в одну мить життя нашого гарного приморського міста  перевернулося. Зникли комунікації, а з ними і зв'язок, і звісно, надія на швидкоплинність війни. Десь хтось від сусідів почув, що почали працювати мародери, бо продовольчі магазини були закриті , а у людей вже не було чого їсти . Ми бачили на власні очі, як голодні люди перетворюються на звірів та нищать крамнички, квартири та один одного. І знову таки ми сподівалися, що буде кінець, кінець війні. Під час кожного обстрілу, які відчувалися дуже чутн , ми ховались у так званій "капсулі життя" - ванній кімнаті. Сподіваючись, що ця маленька кімнатка у звичайній хрущовці нас врятує. В принципі так воно  і вийшло. 

Одного ранку , коли вибухи та обстріли були вже нестерпними і наш будинок від вибухових хвиль здригався як желе, ми були у ванній кімнаті. Звук сотень тисяч маленьких осколків скла, шматків бетону, скрегіт дерев'яних віконних рам ми, мабуть, не забудемо ніколи - це було пряме попадання в наш будинок. Звичайно, почалася істерика. Узявши себе в руки, як у дурмані, оглохлі, майже сліпі , ми бігли до підвалу в нашому будинку, це було, звісно, не бомбосховище, а звичайний підвал п'ятиповерхівки, перероблений під магазин секондхенду.

На той момент , коли наш будинок вже почали обстрілювати, у тому підвалі знаходилося більше 20 людей, і, звісно, нас там ніхто не чекав і ніхто не збирався нас туди пускати. Але батько силою просто вніс нас туди, незважаючи на протести сусідів.

Уже у підвалі у нашої мами відмовили ноги. Бо за 4 роки до війни вона перенесла важку хворобу (полінейропатія). Це хронічне захворювання з порушенням ходи знов нагадало про себе. За декілька хвилин після того, як ми опинилися в підвалі нашого будинку, наш двір, дитячий садочок поряд, дві школи та прилеглі будинки накрили гради та мінометні обстріли. Було неймовірно страшно. Але найстрашніше було попереду, коли усі 30 людей у підвалі зрозуміли: немає світла, води, їжі, немає змоги вийти на поверхню. Багато хто вирішив і ми у тому числі, що це наш останній прихисток. І почався дванадцятиденний марафон на виживання.

Під час цього жахливого марафону у нашої матусі два рази зупинялося серце. Батько робив реанімаційні дії, а люди навколо дивилися з надією, що ось-ось, і на одного рота стане менше. Але дякую, таточко, він її врятував.  

Спали мало, практично не їли, не пили, до туалету -  або під обстріл, або на пакет. Холодно, темно, волого. Люди, які почали втрачати усе людське в собі, готові були роздерти один одного за шматок хліба або ковток води. А вночі, коли декілька разів над нами пролітали ворожі літаки та кидали бомби на Маріуполь, я просила у Господа тільки одного - легкої смерті, щоб не бачити мук своїх рідних людей та не мучитися самій.

16 березня батько дізнався від якогось дідуся, що є можливість виїхати у передмістя до селища Мелекіно. І батько прийняв рішення, що зранку 17 треба намагатися виїхати, вибратись з цього пекла. О шостій годині ранку, не узявши майже нічого , крім нашого кота та двох, збережених банок тушонки, ми витягли нашу матусю з підвалу, бо вона сама не могла стати на ноги. Посадили її до стареньких «жигулів». Під градами, мінометами, ракетами, автоматними чергами, але з молитвою почати рушити до передмістя. Доїхавши майже до перехрестя до Мелекіно, ми побачили пост поліції «ДНР» і зрозуміли, що ця територія окупована. МИ ж жили в повному інформаційному вакуумі і не знали, що відбувається в країні. 

Розвертатися було не можна. Колона з автомобілів рушила далі. Ми сподівалися все ж таки дістатися селища, але на перехресті російські військові зупинили автомобіль і спитали: "Какая прописка? Если Мариуполь, -  направо." 

Вказівник був написаний від руки ''на Бердянськ".

В той момент, коли ми звернули до невідомої дороги, ми були готові до усього: міни, полон, розстріл, викрадення, знущання... Виїхавши у центр селища Мангуш, стало зрозуміло, що ми у колоні Мангуш - Бердянськ, у якій у той момент було понад 500 автомобілів. В якійсь момент російським військовим набридла ця черга, і вони погрозами та залякуваннями змусили автомобілі з'їзжати з цього напряму, а хто і куди - невідомо.

 Нашій мамі ставало гірше, вона втрачала свідомість. Батько вирішив десь зупинитися. Це було неможливо. Бо на кожному кроці, у кожному дворі були російські військові або військові «ДНР» і поліція «ДНР» , тому ми їхали туди, куди нам вказували ворожі автомати. Нарешті, майже на околицях Нової Ялти нам вдалося знайти трохи відпочинку. Це був занедбаний пансіонат: без світла, тепла, води, без їжі, майже без надії.

Зрозумівши, що або голодна смерть, або спроба вирватися з цього полону  батьки вирішили рушити на Бердянськ, а потім до Запоріжжя. Але спочатку треба було пройти фільтрацію. На той момент, коли ми зібралися та рушили, у Мангуші було організовано два фільтраційні табори . Перший - у центрі Мангуша (так звана комендатура «ДНР») і другий  - на виїзді траси Мангуш-Бердянськ. 

Перший фільтраційний табір проходили люди, які дісталися Мангушу на автобусах та пішки. Подробиці про перший табір нам не відомі.

Єдине, що нам пояснили, у комендатурі: "Чтобы передвигаться по территории ДНР и по территории Российской федерации, всем необходимо пройти фильтрацию".

Через те, що ми були на власному транспортному засобі, нас відправили до другого фільтраційного табору. Наша машина була десь чотирьохсота. І знов почався довгий важкий шлях з полону. 

Як нам повідомили, фільтрація починається з 5 ранку і закінчується об 11 ночі. Але насправді фільтрація починалася десь о 9 годині ранку з частими перервами на їжу, сон, куріння, телефонні дзвінки. Тобто людського ставлення не було взагалі. Один автомобіль на годину.

 Весь той час, поки люди попереду проходили фільтрацію,  усі інші сиділи по своїх автівках. Виходити не можна, навіть до туалету. Їсти, пити - тільки те, що в тебе є. У весь той час обстріли, обстріли, обстріли.

В очікуванні своєї черги в таких умовах ми прожили дві доби, ночуючи в машині на холоді. Нарешті об 11 ночі наша автівка заїхала на територію фільтраційного табору.

Спочатку декілька військових повністю перевірили автомобіль,  усе в ньому, кожну сумку, бардачки, а потім по одному почали "запрошувати " на процес фільтрації (штовхаючи у спину).

 У жінок дивилися руки, передпліччя на наявність татуювань націоналістичного характеру. А чоловіків роздягали до трусів, не дивлячись на холод , втому. Перед процесом фільтрації забирали телефони та вишукували інформацію.

Фільтрація - це зняття відбитків пальців, перевірка та копія документів. Один військовий «ДНР» ставить питання та перевіряє твою особисту інформацію на комп'ютері, інший тисне морально, та намагається вбити тебе психологічно. Ставить провокаційні питання на зразок «як тобі ця влада?», «а чи хочеш жити?», «а чи голосував за цього клоуна?» «а що буде, якщо тобі відрізать вухо?" або просто ні з чого голосно каже "Слава Україні!" І дивиться на твою реакцію.

 Питають у чоловіків чи не військовослужбовець, а коли чують у відповідь ні, намагаються ще дуже тиснути і не тільки морально. Якщо людина тримається, їх це виводить з себе. Тож не соромляться використовувати грубу фізичну силу. 

За те що в батька був пустий список контактів, його побили. Наразі він осліп після цих знущань. 

В мене і досі тремтять ноги, коли пригадую, як після фільтрації батько пішов наступний, а мене просто викинули на вулицю. Я не знала, куди мені йти, і один з військових почав мене сильно штовхати, що я впала і боляче вдарила коліно. Швидко встала та побігла, бо зрозуміла, що йому це не до вподоби, страшно було те, що перед нами дві автівки у супроводі конвою кудись відправили, вони не пройшли фільтрацію, ми боялися того ж.

 О пів на 12 ночі батька нарешті відпустили і наказали рухатися в бік Бердянська. При чому заборонили ночувати поблизу блокпостів, вмикати фари і їхати тільки з світлом у салоні авто. Прямим шляхом їхати було неможливо. Оскільки міст вже було підірвано, то ми їхали сільською трасою, це була справжня дорога смерті. Обгорілі, підірвані, розірвані автівки, подекуди обгорілі трупи, людські останки, снаряди від «градів» і, звичайно, найстрашніше – «ДНР» і російські блокпости, де вояки відверто знущались та сміялися з того, що батько ледве не врізався в бетонні плити (вони навмисно не підсвічували, дивлячись що з нами буде).

На одному з блокпостів у черговий раз один з військових вирішив перевірити батьків телефон, побачивши, що там нічого немає, він оскаженів та підняв автомата, почав погрожувати, щоб його не дурили, а сказали правду. Яку правду? Я не знаю. Це, мабуть було відомо тільки йому. Він був готовий розстріляти наше авто. Але в якійсь момент його зупинили розмови його «колег» військових. Вони розповідали, як декілька годин тому вони знущалися з якихось жінок, і ми йому стали не цікавими.

Тільки 6 квітня ми змогли дістатись Запоріжжя. Тут нам допомогли, нагодували, дали тимчасовий прихисток».

Зараз родина переїхала до Дніпра. Волонтери допомогли з житлом. Мати дівчини проходить лікування. Її здоров’я підірвала війна. Батько проходить теж медичне обстеження.

Цей репортаж є частиною серії про воєнні злочини в Україні, створеної у партнерстві з  JusticeInfo.net - Fondation Hirondelle.