Мало народитися українцем. Ним потрібно стати

Важко писати про себе, ще важче переосмислювати пережитий досвід. Люди часто проживають життя і не думають над тим, що ж їх привело в ту чи іншу точку. А я вам скажу що — це вибір. Одне слово. А як змінює долі людей.

Революція Гідності для мене особисто і, гадаю, що й для нашої нації стала точкою біфуркації (неповернення). Події, які послідували далі, раз і назавжди змінили нас. Саме тоді я усвідомила себе українкою.

Я не завжди розмовляла українською. Тим, кому я це кажу, — часто не віриться. При першому знайомстві люди думають, що я з Західної України. Проте ні — народилась я і виросла в Сумській області, де всі говорять або російською, або суржиком. Так було і в моїй сім'ї.

Українську я чула лише від вчителів на уроках, і то не від всіх. За неписаним правилом, говорити чистою російською було круто, а українською говорили діти з сіл, і деякі з них насміхалися.

Велика частина моїх родичів проживає в Москві та Санкт-Петербурзі. Саме туди я мріяла поїхати навчатися після закінчення школи, адже в нашій родині це вважалося престижно. Хоч я і народилася після проголошення незалежності, підсвідомо завжди відчувала Росію метрополією, а Україну — її домініоном.

У п'ятнадцять я вперше поїхала в подорож Західною Україною. Ця поїздка тривалістю у два тижні показала мені більше українськості, ніж всі попередні 15 років життя. Вражаючою була не тільки історія та архітектура, а й те, що навіть у великих містах всі спілкуються виключно українською. У той момент мені стало дико, що я живу в Україні, а спілкуюся російською. Почалися внутрішні протиріччя та зміна поглядів.

Повернувшись з подорожі, я хотіла почати говорити українською, але вперлася у стіну нерозуміння оточуючими. І, врешті, відклала цю ідею допоки не поїду навчатися в інше місто (на той момент, я вже знала, що лишуся в Україні). Проте все сталося не так, як гадалося, — через кілька місяців почалася Революція Гідності, яка перевернула моє уявлення про себе та світ догори дриґом.

30 листопада 2013 року, я, як завжди, дивилася новини (цю звичку мені прищепили ще з дитинства бабуся та дідусь), а в душі все струшувалося і до горла підступав гіркий клубок: показували кадри жорстокого побиття студентів, які були лиш на кілька років старші за мене. Палітра відчуттів стрибала від люті до розпачу. Я не розуміла, у кого піднялася рука і чому це взагалі стало можливим у правовій державі.

Далі на Майдан вийшли мільйони українців і я відчула гордість за нас — бо ми згуртувалися і показали, що не будемо терпіти, коли нас ображають. Тоді вперше в житті я усвідомила себе українкою, частинкою української нації, яка ще кується та випробовується в боях.

Під час Революції Гідності я закінчувала школу, і так і не доїхала до Києва, хоча рвалася з усіх сил. Як зараз пам'ятаю, як не відлипала від екрана монітору та не спала ночами з 18 по 20 лютого 2014 року — дивилася на розстріли майданівців у прямому ефірі і не знала, чим я можу допомогти. Хотілося кричати від безсилля і несправедливості. Пісню "Плине кача", під яку ховали синів України, я досі не можу слухати — мене розриває зсередини і душать сльози...

Революція Гідності показала мені, що за свободу та наше краще майбутнє українці готові боротися та віддати найцінніше, що в них є — життя. Я переосмислила, в якій країні я живу, куди нам варто рухатися та, зрештою, хто я. Я — українка.

Народитися в російськомовному середовищі та увібрати в себе російську культуру був не мій вибір. Так склалося. А мій вибір — це Україна, це солов'їна.

Для мене Україна — це не тільки чорнозем і поля пшениці, а й терикони Донбасу. Для мене Україна — це не тільки Карпати, а й Кримські гори. Для мене Маріуполь — не менш українське місто, ніж Львів.

На мою думку, ми не стаємо українцями, якщо народилися в Україні. Навіть якщо народилися в українськомовній родині десь на Тернопільщині — це не робить людину автоматично українцем. У такому разі можна бути громадянином України (а вони можуть бути і малоросами, і совком, і «путін ввєді вайска»), але далеко не всі громадяни України — українці.

Українцем стають через революцію в голові. Вона у мене відбулася разом з Революцією Гідності. І ще у мільйонів таких, як я. Ми почали говорити та писати виключно українською, вчити свою історію, цікавитися політикою, відроджувати наші традиції та культуру, боротися з російським дискурсом у нас самих та навколо нас.

Це і є основний здобуток Майдану — ми нарешті усвідомили, хто ми і почали гнути свою лінію. Дякую всім, хто через 7 років продовжує розпочате. А тим, хто зневірився, хочеться сказати: все було недарма. Хоча б через те, що у безлічі людей, у тому числі в мене, змінилася свідомість.

Герої Небесної сотні — не жертви. Впевнена, вони знали відповідь на питання "навіщо" та були в той момент щасливі. Адже захищали свободу та право на світле майбутнє Батьківщини. Найкраще, що ми можемо зробити — працювати кожен на своїх фронтах.

Не забуваймо, що всі ми — частинки одного великого механізму. І якщо кожен українець буде дбати про розвиток України незалежно від того, хто її очолює, то все у нас буде добре. Різні люди можуть приходити до влади, а ми маємо кожен на своєму місці робити все можливе для розбудови своєї країни. Якщо кожен буде якісно виконувати свою роботу, то все з'єднається в один ланцюжок і наша Україна буде процвітати.

Хтось каже, що за Батьківщину варто вмирати. Я би сказала, що за Україну варто жити та боротися.

Марина Молошна

Матеріал написаний у форматі авторської колонки. Тут автор викладає свою особисту думку. Вона може не збігатися з думкою редакції. Редакція 0629 не несе відповідальності за факти, викладені в авторській колонці.