За чотири дні до великої війни він написав рапорт на звільнення після майже 30 років служби в правоохоронних органах. Але замість пенсії отримав окупацію, арешт, побиття та полон. Поліцейського з Донеччини Геннадія Азжеурова росіяни звинуватили у «тероризмі», провели через катівні та Оленівську колонію. Після звільнення він не замкнувся у власному досвіді — сьогодні допомагає колишнім бранцям війни повернутися до цивільного життя.
Лихі 90-ті
Геннадій Азжеуров народився у 1969 році в селищі Гранітне Тельманівського району. Після школи вступив до Одеського електротехнікуму зв’язку. Та студентське життя тривало недовго — вже за рік його призвали на строкову службу.
Два роки армії змінили звичний ритм життя. Повернувшись додому, Геннадій намагався знову вбудуватися у цивільний світ: продовжив навчання заочно, одружився, а невдовзі у молодої сім’ї народилася дитина. Вдома панували любов і плани на майбутнє. Та за вікном вирували лихі 90-ті — час, коли стабільність ставала розкішшю.
Геннадій працював у банку в Тельмановому у сфері зв’язку. Займався ремонтом та налаштуванням комп’ютерів. Але економічна турбулентність швидко дісталася і до його робочого місця.
«Наш відділ потрапив під скорочення. Відверто кажучи, з роботою тоді було зовсім кепсько. Тому пішов у міліцію. Працював там з 1995 по 2024 рік», — говорить Геннадій.
Це рішення стало новим поворотом у його житті. У правоохоронних органах були стабільність, сильний колектив і перспектива професійного зростання. Саме тоді країна стрімко входила в епоху комп’ютеризації. Для Геннадія це стало шансом знайти себе.
Технології захоплювали його давно. Він швидко опанував новий напрям і став затребуваним фахівцем у сфері інформаційних технологій. Працював не з програмами, а із самим «залізом» — технікою, системами, обладнанням.
Геннадій каже, що жодного разу не пошкодував про свій вибір. За роки служби він пройшов шлях від сержанта до офіцера та став старшим черговим зміни.
Коли у 2014 році війна прийшла на Донбас, Геннадій навіть не думав залишати службу. Навпаки — час вимагав не кабінетних рішень, а людей, готових діяти.
Звичну роботу довелося поєднати з новою реальністю фронтового регіону. Він продовжував жити у Гранітному. Автомат став таким самим робочим інструментом, як колись комп’ютерне обладнання. Геннадій ніс службу зі зброєю в руках. Напруга була постійною: перевірка транспорту, документів, довгі години спостереження, тривожні повідомлення, очікування можливих провокацій чи диверсійних груп. Межа між мирним життям і війною тоді була тонкою, майже невидимою.
Та звільнятися Геннадій не збирався.
Він добре розумів: у час, коли навколо розхитується держава, кожен досвідчений правоохоронець потрібен на своєму місці. Тому залишився служити — не через наказ, а через внутрішнє переконання.
Майже тридцять років Геннадій Азжеуров прослужив у правоохоронних органах. Пенсія була вже зовсім поруч. Рівно за чотири дні до повномасштабного вторгнення Росії він написав рапорт на звільнення. Здавалося, попереду — заслужений відпочинок після десятиліть служби. Але війна перекреслила ці плани одним ударом.
«З 22 на 23 лютого я був на чергуванні. Після зміни приїхав додому, втомлений ліг спати. А прокинувся, по суті, вже в оточенні», — говорить поліцейський.
Російські війська стрімко прорвалися вперед. Позиції ЗСУ на цій ділянці опинилися під потужним тиском, а дороги — під вогневим контролем окупантів. Виїхати стало майже неможливо.
Будинок Геннадія у Гранітному стояв лише за вісім кілометрів від лінії зіткнення. Надто близько до війни, яка раптом увірвалася просто у двір.
Він ніколи не приховував, хто він є.
«Я не соромився ходити у формі. Кожна собака знала, що я поліцейський», — каже чоловік.
Тікати не було куди. Геннадій залишився вдома, сподіваючись, що все ж з’явиться шанс вирватися з небезпечної пастки. Але шанс так і не з’явився.
29 березня 2022 року війна постукала до його дверей уже не вибухами — людьми зі зброєю.
«У мене немає підозр, хто саме міг мене здати. Можливо, й здали, стверджувати точно не буду. Але знаю, що місцевий “гауляйтер” жив за три хати від мене», — говорить Геннадій.
До будинку зайшли озброєні люди. Облич не приховували. На формі — шеврони та знаки розрізнення. Напис на них читався чітко: «Зведений загін “Циклон”».
Для окупантів український поліцейський із відкритою проукраїнською позицією був не просто небажаною людиною. Він був ворогом.
«Мені сказали, що я підозрююся у терористичній діяльності на території так званої “ДНР”. Зв’язали руки, натягнули шапку на очі та вивели з будинку. У домі почався обшук. Тоді ще обійшлося “без жесті”», — пригадує він.
Але справжній жах лише починався.
Спочатку Геннадія привезли до окупованого відділку поліції у Тельмановому. Після цього етапували до Донецька, за адресою вул. Ізюмська, 5, де розташоване так зване Управління по боротьбі з організованою злочинністю МВС «ДНР» — місце, яке багато українських бранців називають однією з катівень окупаційного режиму. Саме сюди привозили українських патріотів, військових, поліцейських та цивільних для допитів, побиттів, психологічного тиску й тортур. Для багатьох полонених ця адреса стала символом страху, насильства та безправ’я на окупованій території.
Попри те, що Геннадія під час допитів били по потилиці та обличчю, поки кайданки міцно тримали руки за спиною, у глибині душі він посміхався.
«Я, як людина, яка працює в органах, розумію, що допити так не ведуться. Професіоналізм тих людей був нижчим за найнижчий рівень», — пригадує колишній бранець.
Його намагалися звинуватити за низкою статей, які окупанти називають «тероризмом» та «участю в незаконних терористичних об’єднаннях».
Умови утримання були за межами будь-яких гуманних норм. У будівлі УБОЗ було лише дві камери розміром три на чотири метри, тому вони були повністю забиті людьми. Цивільні та військові бранці утримувалися разом. По черзі всіх водили на допити та били.
Вбиральні в камері не було. Щоб сходити в туалет, треба було просити дозволу. Окупанти виводили лише раз на день. Геннадій каже, що в камері разом із ним перебував «айдарівець» із простреленою ногою, але жодної медичної допомоги він не отримав.
Потім був «етап». Слово, від якого кров стигне в жилах у тих, хто проходив через подібне.
«Сорок осіб просто позапихали, як м’ясо, у тентовану “Газель”. Усі зв’язані лежали один на одному. Я чув хруст кісток хлопців, які опинилися в самому низу. Вони благали конвоїрів застрелити їх, а ті лише посміхалися», — розповідає поліцейський.
Полонених привезли до Донецького ізолятора тимчасового тримання. У відносно прийнятних умовах Геннадій провів три доби, а 1 квітня 2022 року його доставили до Оленівської колонії.
Там знову була «прийомка». Без подробиць і прикрас, Геннадій каже: було жорстко, боляче та принизливо.
«Єдине завдання — залишитися на ногах, коли тебе дубасять», — каже він.
У камеру на шість осіб гумовими кийками загнали 40 полонених. Туалет і вода були відсутні. Навіть нари зрізали, щоб ув’язнені не мали змоги присісти. Підлогу застелили одягом. Дихати було нічим. Кисню критично бракувало. По стінах стікала випарина.
«У камері були бійці НГУ, СБУ, прокурори, поліцейські та судді. Усі люди з правоохоронної системи. Не знаю, як до всіх, але ставлення до нас було поганим», — розповідає Геннадій.
За місяць перебування там його чотири рази викликали на допит, один із яких відбувався за участі ФСБ. Геннадія намагалися завербувати та схилити до співпраці, але на всі пропозиції він відповідав відмовою.
4 травня 2022 року Геннадія та ще дев’ятьох осіб з Оленівської колонії просто відпустили за ворота. Наказали збирати речі та виходити. У полоні поліцейський залишив 10 кілограмів ваги, а натомість отримав довідку від окупантів про те, що перебував у місцях позбавлення волі. За цією довідкою він мав право безкоштовно доїхати до Донецька, де повинен був прийти в УБОЗ та самостійно забрати документи, відібрані під час арешту. На це чоловік витратив добу.
Неодноразово траплялися випадки, коли росіяни повторно затримували тих, кого нібито «просто відпустили», але у випадку з Геннадієм усе обійшлося. Він отримав свої документи, знову відмовився від співпраці з росіянами та зателефонував дружині, яка чекала його вдома.
Оговтавшись після побиттів у неволі, Геннадій твердо вирішив: «В окупації жити не буду».
Родина склала речі в багажник автомобіля та вирушила в довгий шлях до Батьківщини. Геннадій каже, що під час обшуку в будинку росіяни не знайшли його посвідчення УБД та державних нагород. Він дуже хвилювався, коли перевозив їх через російський кордон, але зміг доправити все до України.
Геннадій із дружиною їхав через Ростов, Литву, Латвію, Польщу, Львів і зрештою зупинився в Одесі, де жила його донька. Протягом року він відчайдушно волонтерив, віддаючи всі сили тим, хто постраждав від війни.
«Команда готувала комплексні обіди на 200–300 людей для ВПО та Одеської територіальної оборони, а я, як водій, розвозив їх. Потім це закінчилося. Зять мобілізувався до армії», — каже Геннадій.
З поліції він усе ж таки звільнився та певний час залишався без справи.
«Я просто лежав і “плював у стелю”. Та одного разу мені зателефонував Михайло Вершинін, начальник Патрульної поліції Донецької області, якого звільнили з полону, і запитав, як справи. Почувши, як у мене справи, він сказав звернутися до Фонду “Серце Азовсталі” та поцікавитися перекваліфікацією», — розповідає він.
Спочатку Геннадій відмовлявся, посилаючись на те, що не має інвалідності й цією можливістю може скористатися хтось, хто постраждав фізично більше. Але колишній керівник зміг його переконати.
«Я подзвонив. У мене запитали, чим би я хотів займатися. А я відповів, що не знаю. Пропонували IT-школу, але я вже не в тих роках, щоб бути кодером», — розповідає Геннадій.
Та наступні пропозиції зацікавили звільненого з полону поліцейського. Вакансії рекрутера та HR-менеджера припали йому до душі. Робота правоохоронця — це завжди комунікація з людьми, як на приємні, так і на непрості теми. Геннадій мав величезний досвід, однак усе одно потрібно було навчатися пів року та складати іспит.
Наприкінці навчання Геннадію зателефонували з фонду «Серце Азовсталі» та запропонували роботу кар’єрного консультанта для таких самих, як він, звільнених з полону оборонців Маріуполя.
Геннадій погодився, бо відчув у собі сили на нові звершення та зрозумів, що немає нічого кращого, ніж допомагати своїм.
«Зараз на моєму рахунку 150–200 успішних кейсів працевлаштування. Понад 700 консультацій. Мій номер хлопці передають один одному, бо я говорю з ними однією мовою, ми пройшли через однакові випробування й можемо довіряти один одному», — каже Геннадій.
Буквально днями він допоміг колишньому «азовцю» влаштуватися до лікарні, де той зможе реалізувати свій військовий досвід у цивільному житті.
Чоловік у захваті від своєї нової роботи. Каже, що, надихаючи інших, надихається сам. Консультації проводить онлайн: десь підбадьорює людей власним і чужим прикладом, а десь може дати й «дружнього копняка». Свій досвід адаптації після полону він вважає успішним і прагне такого самого для інших.
«Я зміг перемогти себе, зміг реінтегруватися та знайти свій шлях. Коли ти потрібен — наповнюєшся енергією та маєш чим наповнювати інших», — каже він.
P.S. Геннадій Азжеуров каже, що намагається активно свідчити про те, що сам пережив у полоні та що переживають інші, бо як правоохоронець знає: злочин не буде розкритий, якщо про нього мовчатимуть.