Психологічний стан підлітків-ВПО погіршується: з чим вони звертаються по допомогу

Підлітки, які через війну були змушені змінити місце проживання, частіше звертаються по індивідуальну психологічну допомогу, ніж їхні однолітки з прифронтових громад. При цьому серед причин звернень фахівці фіксують суїцидальні думки, самоушкодження, насильство в сім’ї, сексуальне насильство та соціальну ізоляцію.

Про це пише директорка освітньої фундації GoGlobal Тетяна Коврига у колонці, опублікованій медіа «Нова українська школа».

За останні два роки учасниками програм GoGlobal стали понад 38 тисяч підлітків. Із них 3,5 тисячі — діти віком 14–17 років, які через війну були змушені змінити місце проживання. Значна частина з них навчається дистанційно або за змішаною формою.

За словами Ковриги, психоемоційний стан цих дітей, за оцінками команди психологів, стабільно залишався крихким. Але цього року в організації побачили, наскільки відрізняється психологічний стан дітей, які продовжують жити у прифронтових громадах, і тих, хто пережив вимушене переміщення.

«Він погіршився», — зазначає директорка GoGlobal.

Кількість звернень до психологів на індивідуальні консультації серед підлітків із прифронтових громад становила 13,8%.

Основні запити — тривожність, емоційні труднощі, проблеми у стосунках, депресивні стани, невизначеність щодо майбутнього та професійного вибору.

Водночас серед ВПО таких звернень було 17%.

Та головне тут не цифра, а зміст запитів. Суїцидальні думки. Завдання шкоди собі. Насильство в сім’ї. Сексуальне насильство. Соціальна ізоляція.

За кожним таким запитом — конкретна дівчина чи хлопець і дуже конкретний «набір» проблем. Від тривожності, страху, агресії та емоційного збудження до замкнутості, апатії та емоційного заціпеніння. Частина дітей уже мала досвід звернення до психіатра та медикаментозного лікування. Але є речі, які не вирішуються терапією чи пігулками.

Під час групової роботи та індивідуальних консультацій особливо складним був досвід дітей, для яких війна фактично охопила більшу частину життя. Деякі з них уперше були змушені залишити домівку ще у 2014–2015 роках, а після 2022 року пережили повторне переміщення. Тобто для частини підлітків досвід втрати дому, зміни середовища, невизначеності та вимушеного переїзду став не одноразовою подією, а частиною їхнього життєвого досвіду.

Це важливо розуміти, коли ми говоримо про «адаптацію» дітей-переселенців та їх підтримку й інтеграцію в громаду проживання. Бо як адаптуватися до нового місця, якщо тобі вже доводилося адаптуватися кілька разів. Це складно. І особливо складно, коли це нове місце не робить нічого, аби ти став його частиною.

Ось реальний кейс. Один із підлітків, із якими ми працювали, після переміщення продовжував навчатися онлайн у школі свого рідного міста. У новій громаді він хотів записатися на гурток, щоб знайти друзів, спілкуватися з однолітками, займатися тим, що йому цікаво. Але його не взяли, тому що він не навчався у місцевій школі.

Для мене це дуже показовий приклад того, як можна відштовхнути дитину і поглибити і без того нестабільний психоемоційний стан.

Інший приклад. Родина підлітка неодноразово змінювала місце проживання через війну. Спочатку родина переїхала з Луганської області до Запоріжжя, а згодом, через загострення безпекової ситуації, до одного з міст в західній частині України. Практично все шкільне життя дитини минуло в онлайн-форматі. Тривалого досвіду очного навчання та щоденної офлайн-комунікації з однолітками вона фактично не мала.

Після останнього переїзду дитина почала відвідувати школу очно. Саме тоді проявилися труднощі, яких раніше не було. Їй складно було встановлювати контакт з однолітками, розуміти соціальні сигнали, реагувати на конфліктні ситуації та відчувати себе «своєю» в колективі. Під час психологічної консультації дитина описувала школу як середовище, яке потрібно «терпіти».

Саме тому, коли ми говоримо про інтеграцію дітей-ВПО, я б починала не з питання «як дитині адаптуватися?», а з іншого: «що громада чи школа робить, щоб дитині тут було куди інтегруватися?» Бо якщо цього немає, а часто саме так, то дитина хоч і формально перебуває у безпеці, але фактично вона залишається поза соціумом і громадою. Такі підлітки з роками стають «невидимими» і залишаються сам на сам зі своїми проблемами.

А це майбутні підприємці, волонтери чи лідери цієї ж громади. Та чи захочуть вони залишитися, розвиватися і будувати своє майбутнє саме тут?

Звичайно, є окремі точкові історії інші. Знаю про них. І знаю, що багато людей роблять дуже важливі речі. Та я про систему й системний підхід. Як у інтеграції в життя громад, так і у психологічній підтримці загалом.

Перше. Раннє виявлення...

Його немає. І проблема не лише в браку психологів. Для цього потрібна взаємодія школи, громади, соціальних служб і психологів. Не тоді, коли проблема вже стала кризою, а значно раніше.

Друге. Інтеграція в життя громади...

Дитині потрібен не лише психолог. Їй потрібні друзі, команда, школа, гурток, безпечне місце, дорослий, якому можна довіряти.

Іноді найкраща психологічна підтримка для підлітка — це можливість знайти друга, команду, улюблене заняття і відчути себе «своїм».

Третє. Довготривала підтримка...

Однієї консультації недостатньо, якщо за нею стоїть досвід втрати дому, насильства чи тривалої ізоляції. Програм тривалої підтримки знаю не багато. На гарячі лінії діти не йдуть. До місцевого психолога теж не факт, особливо якщо це мала громада. Бо їм потрібен той, кому вони будуть довіряти.

І ще. Тут важлива не лише підтримка самої дитини-підлітка, а й робота з сім’єю. Батьки дітей, які пережили переміщення, втрати та тривалий стрес, часто самі перебувають у стані виснаження. Коли всі сили спрямовані на безпеку, житло, роботу та базові потреби, емоційний стан дитини може залишатися на другому плані. Як і їх інтеграція в життя на новому місці. І тут знову питання до громади…

Одна консультація може стати дуже важливим першим кроком. Але якщо після неї дитина повертається у те саме середовище без подальшої підтримки, цього часто недостатньо.

Наостанок...

Ми не ставимо діагнозів за одним зверненням і не можемо екстраполювати ці дані на всіх дітей-ВПО. Але для організації, яка щодня працює з підлітками, це достатньо сильний сигнал.

Ми переглянули власні протоколи. Працюємо зі скеруванням. Збільшуємо частку ВПО в усіх програмах. Та наших зусиль замало.

Нам усім суспільством час працювати з наслідками війни для психічного здоров’я дітей не тоді, коли проблема стане невідворотною кризою. Нам потрібно створювати систему довготривалої підтримки вже зараз.

І ще важливе. Нам усім треба перестати сприймати дитину-ВПО лише як того, кому потрібно допомогти. Це дитина-підліток, яка може і має стати частиною нової громади і повноцінним громадянином нашої з вами країни. Не тимчасовим гостем. Не «проблемою, яку треба вирішити».

І від того, яку підтримку вони отримають сьогодні, значною мірою залежатиме те, якими вони увійдуть у доросле життя і в якій країні вони його будуватимуть.