«Якщо Україна програє у війні, то в Європі не буде жодного безпечного місця, щоб укритися», – вважає українська журналістка Ірина Сєйдханова. 16 років тому вона поїхала будувати щастя на батьківщину чоловіка, в Сербію, де занурилася в таке російсько-викривлене середовище, що довелося шукати іншої країни для життя. Тепер, коли Україну розриває війна, вирішила повертатися.
Коли 2022 року росіяни вдерлися до Маріуполя, знищили її дім, забрали маму, Ірина втратила ґрунт під ногами. Тож наразі вона з насолодою спостерігає, як тиха російська навала на Балкани руйнує весь романтичний фльор у сприйнятті «братами-сербами» «братів-росіян». Своєю медійною роботою Ірина прискорює цей процес руйнації хибних уявлень серед сербів, хорватів, словенців.
Журналісти видання Схід Now поговорили з Іриною про те, чому росіяни мають такий сильний вплив на Балканах, і чи не означає це, що балканські країни назавжди втрачені для України як друзі та партнери. Про культурну дипломатію і сумні паралелі між нашими країнами. Далі – пряма мова Ірини Сєйдханової.
Я народилася в Москві. Моя мама приїхала туди вчитися, познайомилася із моїм батьком (він із Дагестану). Так з’явилася я.
У Москві я жила до 14 років, поки ми з мамою не повернулися до її рідного Маріуполя через те, що з мене знущалися у школі. Мої однокласники висміювали мою «неруську» зовнішність, насміхалися з мого прізвища, називали «чуркою». Щодня я поверталася зі школи у сльозах. Якщо це не нацизм у російських дітях, то що це?
Їдучі в Україну, я нервувала, що не зможу адаптуватися, знайти друзів. Але дуже швидко всі мої страхи розвіялися. В Маріуполі мене прийняли. У нас в класі вчилися українці, вірмени, греки, євреї, руські. Всім було байдуже, яке у тебе прізвище і розріз очей. Звісно, як всі діти, ми і сварилися, і бійки влаштовували на задньому дворі школи, але ніхто ніколи не сказав мені «чурка».
Сербія як вона є2010 року ми з моїм хлопцем вирішили одружитися. Він серб, і запропонував поїхати на його батьківщину. Власне, він готовий був жити і в Україні, але ми разом подумали, що в Сербії у нього налагоджений бізнес, а тут нічого немає, тож, певно, мені буде легше переїхати.
Серби виявилися дуже відкритими, усміхненими людьми. Вони дуже приємні, щирі, доброзичливі… якщо не говорити з ними про політику.
У Белграді дуже сильні були (і ще залишаються) проросійські настрої. Серби вважають російську культуру великою, а українців – безкультурним селом десь на околицях Москви. До речі, про Польщу вони такої самої думки. Коли ми з чоловіком вперше потрапили до Варшави, він здивувався вигляду цього мегаполісу, бо був переконаний, що це маленьке заштатне містечко.
Мене категорично не хотіли сприймати як українку і, щойно дізнавалися, що я з України, нав’язували розмови про велику російську культуру. Для сербів Путін – великий мудрий правитель (тут навіть кав’ярня є на його честь), а російський балет і Достоєвський – це щось таке прекрасне, що якщо не подивитися, не прочитати, то краще вже померти від культурної порожнечі.
Ситуація дуже погіршилася після окупації Криму. Серби дуже раділи анексії. Я думала: ну що їм до Криму, чого ж вони такі щасливі? Виявляється, в анексії Криму вони побачили надію й собі повернути Косово. Думка, що «великий старший брат» зміг забрати територію в України, надихнула багатьох націоналістів у Сербії. Люди, з якими я спілкувалася, при зустрічі зловтішалися: «Ну що, Крим – наш?». І це було нестерпно.
Чоловік бачив мої страждання і запропонував виїхати з країни. Ми прожили рік у Хорватії, а зараз переїхали до Словенії. Ця країна є членом Європейського Союзу, а нам дуже хотілося якоїсь нормальності, спільних цінностей – це дуже важливо для життя. На жаль, зараз і в ЄС з цим дефіцит.
Без рожевих окулярів2022 року я відкрила канал у мережі Х і почала сербською мовою розповідати про Україну та спростовувати російські фейки. Завдяки тому, що добре знала мови і контекст, я фактично стала голосом України в Сербії.
Дуже швидко аудиторія каналу зростала. Я відчувала, що можу впливати на ситуацію навколо себе.
Одна з головних моїх ідей – показати сербам, що вони люблять вигадану Росію. Таку Росію, якої не існує. Я говорила своїм дописувачам: ви бачили її лише по телевізору, сильно романтизовану, і думаєте, що там всі такі високодуховні, благородні, як П’єр Бєзухов, прекрасні, як Наташа Ростова, але це – не так. Бо я жила в Москві, і я знаю, яке це агресивне, жорстоке суспільство до всіх, хто відрізняється від них чи то мовою, чи то кольором шкіри, чи навіть прізвищем. Такий побутовий нацизм, який завжди там був – і в 90-х, коли я там жила, і тим більше зараз.
Серби дуже на мене ображалися за ці дописи. «Як ти можеш так казати! Це ж наші браття, ми ж їх знаємо». Я з таким хейтом зіткнулася тоді! Мені погрожували, навіть вбити обіцяли! Але я витримала все це, тому що розкривати сербам очі на те, що насправді відбувається, було на той момент (березень 2022-го, блокада Маріуполя, жодних звісток від мами, яка залишалася у місті) єдиним способом вистояти. Тому мені не заважали ці коментарі. Я знала, що роблю.
А тоді почалося російське вторгнення вже безпосередньо в Сербію. Оці всі «антивоєнні руські» буквально хлинули в Сербію, тому що тут для них був безвіз, на відміну від багатьох інших країн. За неофіційними даними, зараз у Сербії десь 300-400 тисяч росіян. Більшість із них осіли в столиці. Для розуміння: друге за розміром після Белграду місто в Сербії нараховує 200 тисяч людей. А тут 400 тисяч! Це фактично місто у місті. А точніше – країна в країні. Бо росіяни ніколи ніде не інтегруються. Вони створюють власні осередки і все навколо себе перетворюють на Росію.
І зараз, коли я спостерігаю за ниттям сербів, які нарешті побачили росіян без своїх рожевих окулярів, я зловтішаюся трошки. Вони почали почуватися небажаними у власному домі, адже в Белграді з’явилася купа російських спортзалів, ресторанів, салонів, де говорять виключно російською, не знають і не хочуть знати сербську.
Крім того, через росіян все подорожчало. Приїхали хоч і «ліберальні руські», але з великими грошима, і ціни стрімко полізли вгору. Зокрема злетіла вартість оренди. Якщо вчора ти сплачував за квартиру 500 євро, то зараз це 900.
Я читаю скарги, що росіяни грубі, що вони ні з ким не вітаються (а самі серби дуже привітні, дуже гостинні), нікого не поважають. Вже були випадки насильства з їхнього боку. Тобто росіяни поводяться в Сербії як господарі життя, і це дійсно шокує сербів, коли тепер вони бачать «руській мір» просто з першого ряду в театрі.
І після стількох років я почала навіть отримувати повідомлення від своїх дописувачів зі словами подяки за те, що писала правду і не зупинялася попри погрози.
О, я тоді була на всіх телеканалах колишньої Югославії, навіть на Аль-Джазирі Балкан. Писала в соцмережах, ті дописи розтягували газети. Мене читають колишній прем’єр-міністр Словенії, замінник міністра оборони Хорватії, всі наші посли. Мені здається, це важливо в умовах тотального браку комунікації з української сторони.
Не втратити регіонМоже скластися дещо хибне уявлення, що в Сербії абсолютно всі за Росію. Це не так. Там дуже багато людей, серед інтелігенції, серед журналістів, які підтримують українців. На початку повномасштабного вторгнення вони дуже швидко організувалися: збирали допомогу для України, проводили культурні акції, створили мурал Лесі Українки в Белграді. Бо вони чудово розуміють, що ми маємо право на свою боротьбу, що наша війна – це загроза всім. Але через те, що чинна влада підтримує інший курс, а медіа підтримують курс влади, складається враження, що вся країна пропутінська. Важко пробитися через такий інформаційний фон, але тут є з чим працювати!
Ми, мені здається, склали лапки, прийняли для себе, що тут царює Росія, і відійшли вбік. Я переконана, шо це неправильно. Я бачу, що місцевий бізнес зацікавлений у співпраці з Україною, має інтерес до програми відбудови нашої країни, хоче долучатися. Тут вірять в майбутнє України. У відносинах України з Балканами є великий потенціал, у нас дуже міцні зв’язки насправді. Головне – Україні потрібно бути проактивною у розширенні цих зв’язків.
Ми повертаємосьНещодавно ми з чоловіком вирішили, що будемо повертатися в Україну. Мабуть, буде нечесно по відношенню до моїх дітей, якщо я просто зараз заберу їх із безпечної Європи та привезу в Україну під час гарячої фази війни, коли знищується енергетика, люди замерзають. Але щойно безпекова ситуація трошки нормалізується, ми будемо в Україні. Я хочу вкладати свій ресурс, знання, гроші в розвиток своєї країни.
З того моменту, як ми ухвалили це рішення, я відчуваю радість і спокій. Так буває лише коли рішення – вірне. Мене підштовхнула до нього втрата дому, мами, всього того, що міцно тримало мене на ногах. Коли втрачаєш все, потрібно повертатися, щоб знов відчути силу власного коріння.
Звісно, я вже не зможу повернутися у рідний Маріуполь, навіть якщо там все помити хлоркою після росіян. Але я точно хочу бути вдома, чути рідну мову і не напружуватися, постійно перекладаючи в голові сербську, словенську, українську, англійську.
Чоловік підтримує мене, в нього віри в Україну навіть більше, ніж у мене. Бо він навчений тим, як буває, коли суспільство більше не хоче змін. І тому йому дуже імпонує, наскільки українці вперті у своєму бажанні звільнитися від російського впливу.
Єдине, що тривожить зараз, так це те, що я випала з українського контексту. Я не жила в Україні 16 років, а останній раз була аж 2018-го. Я не знаю, в якому стані в Україні школи, дороги тощо. Я також розумію, що далеко не всі люди в Україні патріотичні, говорять українською, як мені того хотілося б. Ми не маємо ілюзій, що потрапимо в ідеальний світ, але мене це не лякає, тому що мені хочеться вкладати власний ресурс, щоб неідеальне зробити кращим. І я матиму право на дію, на критику, право не миритися з чимось, адже я буду – ВДОМА.
Наразі я закінчила курси з балканістики для журналістів, які проводить Аналітичний центр балканських досліджень. І ми готуємо один спільний проєкт, який має на меті познайомити ближче людей на Балканах і в Україні. Я дуже сподіваюсь, що моя експертиза, знання мов, контакти будуть корисними для укріплення зв’язків між країнами.