Дмитро Тіщенко, позивний «Веб», — звільнений із полону боєць «Азову», який захищав Маріуполь. Хлопець потрапив на обмін улітку 2025 року, коли в Україну поверталися військові віком до 25 років. В ізоляції він провів понад три роки. Бої в повному оточенні, теракт в Оленівці, роки катувань у таборах і тюрмах Росії… Молода людина з величезним досвідом знову живе вільним життям, будує стосунки та має амбітні плани.
«Іноді я відчуваю не посттравматичне зростання, а посттравматичне старіння», — усміхається він, але погоджується дати ексклюзивне інтерв’ю для редакції 0629.com.ua.
Замість шкільної парти — військовий ліцей
Дмитро Тіщенко народився у 2002 році в Дніпропетровській області. Каже, що ще підлітком зрозумів: звичайний шлях — не для нього.
«Я подумав, що якщо залишуся вчитися в школі до 11 класу, то просто повішуся від нудьги на випускному», — згадує він.
Після 9 класу вступив до Київського військового ліцею. Рішення було не спонтанним — у родині вже була людина з бойовим досвідом, яка мала для хлопця авторитет.
«Мій дядько воював у Нагірному Карабаху на стороні Вірменії. Я хотів продовжити цю традицію», — каже Веб.
Після ліцею він міг продовжити навчання й стати офіцером. Але Дмитро обрав інший шлях.
«Прийти молодим лейтенантом у бойову бригаду й нічого не вміти — це було б соромно. Як можна командувати тими, хто воював, коли ти не воював сам? Тому я хотів спочатку навчитися битися по-справжньому», — каже він.
У 2020 році, щойно Дмитру виповнилося 18 років, він підписав контракт із полком «Азов» та пройшов курс молодого бійця. Почалися тренування, стрільби, наряди, полігони.
«Це була рутина, але я почувався максимально на своєму місці. Пам’ятаю Новий рік: у мене на стіні висить гірлянда й АК. Саме те, що треба молодому хлопцю», — говорить Дмитро.
Чомусь Дмитро не мав сумнівів: велика війна буде, і буде дуже скоро.
Маріуполь. Перші бої та перші втрати
Ще до 24 лютого 2022 року серед військових ширилися розмови про можливий наступ росіян.
«Лунали тези: евакуювати рідних із Маріуполя, чистити зброю. Ми розуміли — щось ось-ось почнеться», — говорить він.
Із 22 лютого Дмитро вже виконував бойові завдання поза межами гарнізону. Після початку повномасштабного вторгнення він увійшов до складу протитанкового розрахунку та обороняв позиції в Центральному районі міста, на вулиці Купріна.
Обстановка змінювалася щогодини. Росія тиснула масою, буквально засипаючи поля й вулиці Маріуполя тілами своїх солдатів.
«Ми ще не зрозуміли, що наш фланг провалили. Росіяни зайшли в шпиталь, який розташовувався на базі обласної лікарні — частину хлопців убили, частину взяли в полон. А потім їхні ДРГ почали підходити просто впритул», — пригадує Дмитро свій перший бойовий досвід.
Одного ранку троє бійців із його групи вирушили в патруль. Зв’язок зник — і вони не повернулися. Дмитро з побратимами пішов на пошуки.
«Ми їх забирали… Вони були розстріляні в спини», — говорить він.
Було боляче й гірко, але завдання треба було виконувати.
Бої точилися між багатоповерхівками. Російська техніка випалювала житлові квартали.
«Вони працювали танками по житлових будинках. Ми відходили через під’їзди, через проломи в стінах. Але за кожен метр вони платили кров’ю», — каже «азовець».
Під час одного з відходів Дмитро прикривав групу й залишився останнім.
«Несподівано на мене вийшов росіянин. Переплутав мене зі своїм. Він дуже швидко пошкодував. Земля йому скловатою», — каже він.
Поранення і повернення в стрій
Під час зміни позиції в Центральному районі Дмитро отримав поранення в ногу.
«Біг із гранатометом за спиною, по нас гатили з вікон. Прилетіло в ногу. Як я перестрибнув через паркан — досі не розумію», — каже «Веб».
Його доправили до шпиталю в Кальміуському районі. Коли хірургічний корпус знищила російська авіація, Дмитра перевели на «Азовсталь».
Молодий організм швидко впорався з пораненням. Тож Веб допомагав медикам, іншим пораненим хлопцям, а згодом знову став у стрій.
Ніч, коли він лежав «мертвим»
На «Азовсталі» бої ставали дедалі ближчими. Безпечних зон не залишалося. У травні група, до якої входив Дмитро, потрапила під кулеметний вогонь під час переміщення між позиціями.
«Кулеметник дав чергу. Одного хлопця “скосило” одразу. Я впав і вирішив теж удавати мертвого».
Він лежав на відкритій місцевості годинами. Будь-який рух міг коштувати життя. Та все ж Дмитро увімкнув рацію й пошепки повідомив, що живий.
«Я чув у рації: “Все. Веб — 200”. А я відповідав: “Та ні, живий я”», — пригадує він.
Кулі лягали поряд — одна вдарила біля голови, інша між ногами.
«Ще трохи — і я б точно загинув», — каже він.
Уночі він різко піднявся й побіг до укриття.
«Я кілька разів падав, але добіг. Після цього мені було важко психологічно. Але в бункері я не сидів — повернувся до роботи», — говорить він.
Полон
20 травня 2022 року оборонці «Азовсталі» вийшли за наказом у полон. Дмитро знищив свою зброю та залишив завод.
Спочатку окупанти ставилися до полонених відносно лояльно. Їх привезли до колонії в Оленівці. Життя ускладнювала відсутність елементарних речей — їжі, води, медичної допомоги. Але фізичного насильства в бараках спочатку не було.
25 травня з’явився список із понад 200 прізвищ — Дмитро був серед них. Полонених перевели до окремого, щойно збудованого барака.
«Вже тоді було відчуття, що щось не так. Вікна маленькі, під самим дахом. Нари впритул», — розповідає він.
У ніч на 28 липня стався вибух.
«Я не спав. Було душно й тривожно. Почув слабкий вибух, а потім — спалах. Посипалися вікна, хлопці почали кричати», — пригадує Веб.
«У повітрі стояв запах паленої плоті. Цього я не забуду ніколи», — каже він.
Дмитро отримав поранення та відкритий пневмоторакс. Багато хто загинув одразу, багато хто — пізніше, від отриманих пораненьї. Адміністрація колонії тривалий час не реагувала. Евакуація до шпиталю почалася лише на світанку.
«200» у списках
У лікарнях Донецька Дмитро дізнався, що був записаний як загиблий.
«У мене була клінічна смерть. Свідомість стерла цей момент. А родині вже повідомили, що я “200”», — каже Веб.
Після лікарні — колонії, ДІЗО, етапи, побиття.
«Коли сидиш із зав’язаними очима й чуєш, як б’ють інших, мозок малює найгірше», — говорить він.
Умови були нелюдські. Стояти доводилося годинами, спати — стоячи. Ноги гноїлися, рани перемотували туалетним папером.
«Один інспектор, який погрожував катуваннями, побачив мою ногу — і його знудило. А другий сказав, що “м’ясце смачно пахне” і що донбаська православна земля мене не приймає», — розповідає Дмитро.
Згодом був етап до Пермського краю.
«Режим там — пекло. 16 годин стояти й слухати пісні Газманова. Навіть воду пити — за командою. За все інше — покарання», — говорить він.
Повернення
Після більш ніж трьох років полону пролунала команда готуватися на обмін. Дмитро повернувся додому іншим, але незламним.
«Якби можна було повернути час — я б знову вступив в “Азов” у свої 18 років», — говорить він.
Полон навчив його не прив’язуватися до матеріального, цінувати час і людей поруч.
Під час реабілітації Дмитро зустрів своє кохання — Ольгу, військову психологиню, яка також має досвід примусової ізоляції.
«Прийшов на перший сеанс до психолога — і досі не можу зупинити терапію», — сміється він.
Дмитро говорить не лише про посттравматичний розлад, а й про посттравматичне зростання.
«Бажаю стати на цей шлях кожному. Люди з бойовим досвідом мають величезний ресурс, але часто не використовують його через свій ментальний стан. Коли людина починає психотерапію, вона акумулює свій ресурс, вибудовує пріоритети й стає гіперцілеспрямованою», — каже Веб.
«Я зрозумів, що можливо все. Ми з’являємося у цьому світі з базовими налаштуваннями — плюс-мінус три кілограми та 50 сантиметрів зросту, а далі будуємо свою долю», — говорить він.
Нині Дмитро продовжує лікування, вирішує сімейні та фінансові питання, планує повернення на службу й розвиток бізнесу.
«Ветерани в Україні — це найдорожчий алмаз. Усе залежить від того, як його обробити. Усе велике й могутнє будується колективом тих, хто проявив себе в складних ситуаціях і довів, що гідний носити ім’я українця», — підсумовує він.