2 жовтня 2025 року на фронті загинув маріуполець Віктор Семенов. Він перебував у машині, по якій влучили два російські FPV-дрони. Про цю втрату не повідомляли публічно, доки не була завершена ДНК-експертиза і доки родина не отримала офіційне підтвердження. Тепер про загибель Віктора можна говорити відкрито.
До Маріуполя він переїхав лише за кілька років до початку повномасштабної війни, але встиг стати для міста своїм. У ковідні часи Віктор створив програму, яка значно спростила роботу медичних працівників і дозволила швидко вносити дані про вакцинацію до електронних реєстрів. Цей інструмент став критично важливим для організації вакцинації в місті. Маріупольці запам’ятали його як активну, енергійну людину з новими ідеями, які він не лише пропонував, а й реалізовував.
Після початку повномасштабного вторгнення Віктор пішов служити й до останнього залишався на передовій, рятуючи життя побратимів і виконуючи бойові завдання. Його загибель — це непоправна втрата не лише для рідних і друзів, а й для міста, яке він встиг полюбити і для якого багато зробив.
0629 публікує блог Марини Молошної — подруги Віктора. Це особистий і щирий текст про людину, якою він був насправді: у житті, у дружбі, у спільних спогадах і щоденних дрібницях. Текст подано без скорочень і редакційних втручань.
Увечері 2 жовтня Вітя загинув.
Загинув від прильоту двох російських FPV-дронів по машині, у якій знаходився.
Зараз вже можна про це писати, ДНК-експертиза нарешті проведена і родичі в курсі.
Кілька разів за майже 4 роки повномасштабного вторгнення я прокручувала у голові, яким має бути некролог про Вітю, який я колись змушена буду написати. Бо він воював в умовах, коли це могло трапитися щомиті, поруч з ним гинули наші побратими, він часто ризикував собою. Але я ніколи не починала його писати, бо вірила, що хто-хто, а Вітя виживе й пройде через усю війну.
У його загибель неможливо повірити ні зараз, коли пройшло ще так мало часу, ні впевнена, що й потім.
За ці місяці Вітя снився мені безліч разів. Перший раз уві сні після своєї загибелі і в сьогоднішню ніч він говорив, що там, де він є — йому добре. Щоб ми не побивалися за ним і що він живий, просто не там, де ми. І я йому вірю, бо що ще залишається.
Ми знайомі близько 10 років, 3 з них були парою, до того й після — друзями. У нас була красива й цікава, хоч і непроста історія. Я неймовірно вдячна йому за весь той досвід, який ми пережили разом, великою мірою свідомо чи підсвідомо він доклався до того, якою я є зараз. Вітя завжди лишав часточку себе у кожному, з ким товаришував. І ніколи й нікого не лишав до себе байдужим. Людина-посмішка, людина-оркестр, людина-геній. Я часто говорила йому за життя, що він геніальний і завжди так вважатиму.
Вітя умів жити так, ніби кожен день — це шанс спробувати нове, створити щось важливе, залишити слід. Його ідеї часом здавалися надто сміливими, а плани — надто нереальними, але в цьому й була його сила: він бачив ширше й далі, ніж більшість із нас. У нього не було напівтонів, він жив на повну, з тою шаленою енергією, яка заряджала всіх довкола. У ньому була якась магія, яка притягувала людей. Водночас найближчим людям було складно: доводилося ділити його з іншими, бо він не міг бути з кимось одним. Власне, я цього так і не змогла прийняти.
Я ніколи не забуду як ми ледь не наїхали вночі на дикобраза десь під Флоренцією, як фотографували на мишу фреску Мікеланджело в Сікстинській капелі, як торгувалися на базарчику у Венеції, як випадково знайшли найкрасивіший коли-небудь бачений нами храм в Падуї, як тікали від стада диких кабанів в Апеннінах, як літали на парапланах в Кавказьких горах, як обʼїдалися чурчхелою в Тбілісі, як приїхали на Світязь і так і не покупалися в ньому, як плавали під водоспадом в Софіївці, як гуляли Нікополем у різні пори роки, як знайшли неймовірне китайське кафе в Одесі, як переїхали в Маріуполь і за короткий час почали впливати на життя міста, як агітували голосувати за Вітю на вулицях, як перекладали книжку Багряного, як створювали міжнародний магазин, як приймали пологи у нашої кішки, як каталися в кросівках по замерзлому морю, як влаштовували вдома вечори настільних ігор…
Вітя відвідав більше 20 країн на різних континентах, встиг пожити в США (роблячи там інноваційний стартап) та на Балі, обʼїздити пів-Італії влітку велосипедом, зупиняючись в есперантистів (експеранто — штучна мова, яку він вчив для фану). Він постійно кидав собі виклики й успішно з ними справлявся. Наприклад, у 2021 році Вітя змайстрував свій перший дрон, надрукувавши більшість деталей на 3Д-принтері, у тому ж році виграв міський конкурс проєктів на встановлення у Маріуполі унікальних великих гойдалок для дорослих. А коли бушував ковід, — розробив для Маріуполя технологічну базу вакцинації містян, яку потім запозичив собі й Київ. Він був неймовірним айтішником (хоча й не любив, коли хтось його так називав, бо він ніколи не ставив себе в рамки однієї професії), міг придумати будь-якої складності код і написати будь-яку програму, чим він власне й займався до того, як ми разом наприкінці лютого 2022 року пішли служити. Не про всі його справи можна розказувати поки у нас ще йде війна, але повірте: він завжди долучався туди, де відбувалися якісь масштабні речі, у тому числі й закордоном.
Вітіне життя було набагато коротшим, ніж мало б бути, але настільки насиченим, що інші не встигають прожити й за багато десятиліть. Він любив людей і життя, а люди та життя любили його. В нього були десятки ідей на хвилину, сотні планів на майбутнє, і купа друзів, які вірили в кожну його витівку, навіть у найбожевільнішу. Чого вартує тільки його яскрава виборча кампанія на місцевих виборах 2020 року у Маріуполі, де він ніколи до того не був:)
Я впевнена, що ті, хто знав Вітю, запам’ятають його саме таким: живим, смішним, вічно закоханим у життя, із блиском в очах і купою ідей у голові. Бо смерть може забрати тіло, але не може забрати світло, яке людина залишає після себе.
Загибель Віті — це ще й величезна непоправна втрата для нашого батальйону. Він був найкращим і найвинахідливішим пілотом. Легко освоював будь-які дрони і потім навчав інших. До того як стати оператором БпЛА, Вітя довгий час був взводним, а потім і ротним медиком. І як медик, і як дронщик, він врятував величезну кількість побратимів. Трагічний парадокс у тому, що його самого не врятували.
До речі, навички медика Вітя здобув ще в 2017 році у батальйоні «Госпітальєри», з якими неодноразово їздив на ротації в часи АТО та ООС. А в 2013 році Вітя був на Майдані вночі 30 листопада, коли побили студентів, у тому числі і його. Йому тоді було 19 років, він спеціально приїхав у Київ з рідного Нікополя, щоб стояти за свої цінності. Познайомилися ми через пару років на якійсь акції в урядовому кварталі. І потім це вже стало нашою традицією — завжди бути у вирі подій.
Мені завжди здавалося, що Вітя має якийсь невидимий запас життя, на війні він багато разів ходив по лезу ножа, але завжди виходив сухим з води, мало кому так щастило. Та, на жаль, все має здатність закінчуватися.
Я заспокоюю себе тим, що точно знаю — він прожив щасливе життя, навіть на війні Вітя продовжував вважати себе щасливою людиною, бо приносив користь, бо робив те, що вважав правильним. Він постійно бажав мені знайти своє щастя, бо Вітя умів бути щасливим самостійно, а мені для цього потрібна була своя людина. І коли я вийшла заміж за Андрія, а згодом завагітніла — він так щиро цьому радів, як ніхто більше б не зміг. Дізнатися про народження нашого з Андрійком синочка він не встиг рівно на 4 дні.
Про Вітіне життя можна писати дуже довго. Історій накопичилося на цілу книжку, яку я колись давним-давно пожартувала, що напишу про нього, а він посміявся, що хто, якщо не я. А поки я досі вірю, що він це прочитає й напише своє коронне: «Маринко, ну що за щемливий текст ти знову написала».
Вітя назавжди житиме у наших серцях, наших спогадах і у нашій боротьбі.
Де й коли відбудеться чин похорону напишу пізніше. А поки згадайте Вітю і за можливості напишіть про нього. На своє останнє День народження він просив, щоб друзі та знайомі заповнили гугл-форму, де розказали якусь цікаву історію, повʼязану з ним. Давайте так і зробимо.
У тексті використані фото з Facebook-сторінки Марини Молошної
Читайте також:
Неочікувано! Біля Будинку зв'язку може з'явитися гойдалка, якщо її підтримають маріупольці, - ФОТО