«Я ні на що не сподівався. Просто читав молитви»: захисник Маріуполя — про Оленівку, катування і чотири роки полону

«У мене в Маріуполі залишилася мати», — говорить Віктор тому погоджується тільки на анонімне інтерв’ю. Після чотирьох років російського полону він лише п’ять місяців як на волі й досі відновлюється після пережитого. Про оборону Маріуполя, Оленівку, російські тюрми, способи виживання в неволі, чому вирішив боротися з корупцією та про те, що допомагає йому повернутися до життя після звільнення, Віктор ексклюзивно розповів 0629.com.ua

Гітарист на заводі

Віктор — корінний маріуполець. Народився у 1992 році й з дитинства грав на гітарі. Любив вітчизняний та іноземний рок 80–90-х, але майбутнє пов’язав не з музикою. Обрав економічну освіту та згодом прийшов працювати на завод «Азовсталь».

У цивільному житті Віктор був помічником начальника цеху з безперервного вдосконалення. Це був один із напрямів нової виробничої культури, яку впроваджував холдинг «Метінвест». Її суть полягала в тому, щоб зменшувати виробничі витрати й водночас не втрачати якість: не викидати те, що ще можна відремонтувати, економити електроенергію та воду, шукати прості рішення, які в перспективі даватимуть підприємству відчутну економію.

«Основна ідея в тому — щоб усе було дешевше та якісніше. Наприклад, економія води та світла. Навіть світлодіодні лампи поставити. На старті це дорожче, а в перспективі — на роки — дає економію», — розповідає про свою роботу Віктор.

Частину зекономлених коштів отримували працівники — ті, хто придумував і впроваджував способи економії на підприємстві.

Здавалося, життя складалося за цілком зрозумілим сценарієм: робота, колеги, зарплата, звичний Маріуполь, музика після робочого дня.Але в листопаді 2019 року Віктор уперше серйозно замислився над тим, що щось у його житті потрібно змінити.

Як не дивно це звучить, у свої роки він уже мав проблеми з алкоголем.

«Дні народження, свята, кожна п’ятниця в нашому колективі була тісно пов’язана з випивкою. Я дорослішав, і це вже починало бути проблемним. Я вирішив обрати силову структуру, де вітаються спорт та дисципліна — на противагу горілці та гулянкам», — говорить він.

Першою спробою стала Патрульна поліція, яка тоді лише починала формуватися в Маріуполі. Однак через проблеми із зором Віктор не пройшов комісію.Він повернувся на завод.Але думка про службу вже не відпускала.Деякі його друзі пішли добровольцями до Національної гвардії України. Віктор вирішив повторити їхній шлях.

Завгосп в Національній гвардії

Так він потрапив до військової частини 3057 на проспекті Нахімова.Його призначили начальником сховища складу автомайна.

«Автопарк у військовій частині — це своя держава в державі. У нас виставлялася навіть власна охорона. Я знаходився постійно всередині складу, тому з іншими відділами навіть мало спілкувався», — розповідає Віктор.

Після курсу молодого бійця його служба виявилася зовсім не такою, як можна було уявити, дивлячись на форму та зброю.Зброї в його повсякденній роботі майже не було.Це була радше завгоспівська посада: вести облік запчастин, акумуляторів, списаних коліс, стежити за майном, а іноді відвозити його на великий склад під Харковом.

Звичайний робочий тиждень. П’ять днів служби, а субота — день, присвячений прибиранню.

Тоді Віктор ще не знав, наскільки швидко зміниться його уявлення про армію.

Не знав, що зовсім скоро склад, запчастини й облік залишаться десь далеко позаду, а військова форма перестане бути просто робочим одягом.

Попереду була війна...

«Ви хоч знаєте, що буде у полоні?»

На момент початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Віктор перебував на лікарняному. Прокинувся від телефонних дзвінків командування. А в прямому ефірі тим часом показували, як російські ракети б'ють по Києву.

Одужав Віктор, як сам каже, миттєво. Швидко збігав до магазину, закупив батькам продукти, зібрав речі й на власному автомобілі вирушив до військової частини. Це був його останній візит до батьків.

«Ми швидко перевезли речі з військової частини на завод «Азовсталь». Разом із тиловою службою я взявся до роботи. Була певна плутанина. Не знали, що куди розмістити та наскільки все буде серйозно», — пригадує він.

Спочатку, за словами Віктора, навіть намагалися вести облік того, що видавали зі складу та яким підрозділам. Але після перших авіаційних ударів по території заводу стало не до паперів.

«Я знаходився в бункері, який мав назву «Нора-2», це під доменним цехом. Ми вигребали їжу з-під завалів, постійно змінювали шини, які трощилися від уламків тих наших підрозділів, які виконували бойові завдання», — говорить Віктор.

Оборонці «Азовсталі» несли важкі втрати. Російська авіація та артилерія — із землі й моря — методично нищили все на своєму шляху. Тиждень за тижнем загострювалися проблеми з провіантом і боєприпасами. Сили танули, люди виснажувалися.

Віктор не обіймав бойової посади, тому в місто не виїжджав. Але коли російські війська почали підходити до «Азовсталі», він разом з іншими військовими виходив на позиції.

Саме там, під час засідки, метою якої було знищити групу російських військових у районі Шлакової гори, Віктор дізнався про наказ виходити в полон.

«Прийшла зміна нас міняти та сказала, що кінець — ми виходимо в полон. Дехто став радіти, а один сержант зробився похмурим: «Ви що, дурачки? Ви хоч знаєте, що там нас чекає?» — сказав він», — пригадує воїн НГУ.

Коли Віктор повернувся до бункера, від офіцера «Азову» почув більше подробиць про умови виходу в полон. Полоненим обіцяли не вбивати, годувати тричі на день, лікувати поранених та провести обмін не раніше ніж через три місяці.

Згодом Віктор дійде висновку, що ця інформація могла бути перекручена.

«Я вважаю, що потім цю інформацію перекрутили. Особисто я не чув гарантій обміну через три-чотири місяці та шанобливого ставлення», — каже він.

Невідомість полону та голодна Оленівка

17 травня 2022 року Віктор виходив із «Азовсталі» у невідомість — у російський полон. Він не знав, чого чекати від окупантів і що на нього чекає далі.

Вночі він ішов знайомою з дитинства вулицею Набережною. У очі били прожектори. Віктор пригадує, як один із російських військових наказав сержантам та офіцерам розділитися: сержантам іти праворуч, офіцерам — ліворуч. На землі лежала розгорнута плащ-палатка, куди полонені мали скинути всі свої речі.

Окупанти наказували не робити дурниць, не провокувати та не намагатися втекти. Покаранням, за їхніми словами, мала стати куля.

«Звичайні солдати з нас особливо не знущалися. Підзатильник, підсрачник — максимум. Уже в автобусі чеченці чи інгуші стали “розводити нас на бабки”. Я швидко зорієнтувався та віддав усього 200 гривень, а 10 тисяч приховав. Однак їх відшмонали вже на виїзді в Оленівську колонію», — каже Віктор.

Просидівши ніч в автобусі перед зоною, останніх оборонців Маріуполя зрештою завели до бараків. Віктор опинився у переповненому бараку №5–6. Там із жахом дізнався про те, що сталося з бійцями гарнізону заводу Ілліча, які потрапили в полон дещо раніше. На «прийомці» їх жорстоко били, були й летальні випадки.

«Зрадів я тоді, коли через пару днів побачив друга з Маріуполя. Всі лежали один біля одного, а він поступився місцем — дозволив прилягти, а сам сів поряд. Я був украй виснажений і подякував йому», — говорить Віктор.

Далі ставало лише гірше. Пайок щодня зменшувався, у бараках було холодно, панували антисанітарія та голод. Віктор каже, що знає про випадки жорстокого побиття під час допитів тих, кого утримували в дисциплінарному ізоляторі. У бараках відкритого насильства майже не було — хіба що для демонстрації сили хтось з інспекторів міг дати копняка.

Та найбільше, за його словами, виснажувала невідомість.

«Вже зараз я розумію, що ми були не облікованими військовополоненими і могли нас просто прикопати там — і все», — говорить маріуполець.

Як корисно «випасти на дурня»

Після теракту в Оленівці почалися масові етапування українських військовополонених. 30 серпня 2022 року Віктора вивезли до СІЗО №2 у Старому Осколі Бєлгородської області. Уже в перший день там його жорстоко побили.

Маріупольця тримали в камері та регулярно виводили на допити. Різні структури ставили одні й ті самі запитання: хто він, яка посада, чим займався в Маріуполі, чи бачив воєнні злочини.

«Все це лячно, огидно та мерзотно. Шокером у зад, дубиною по спині — і питання. Постійний пресинг. Було важко, але намагався не киснути», — говорить Віктор.

Водночас він обрав тактику «випадання на дурня», яку почав практикувати ще в Оленівці. Казав, що нічого не знає, нічого не бачив і сам не стріляв, бо боявся.

Після дев'яти місяців у Старому Осколі Віктора етапували до Борисоглібська Воронезької області.

Окремо він пригадує період після заяви Володимира Путіна у 2023 році про те, що полонені захисники Маріуполя можуть залишитися в Росії. Після цього Віктора почали частіше виводити з камери на так звані «профілактичні бесіди».

«Мене били, коли я наполягав на обміні. Казали, що якщо хочу повернутися в Україну — значить, патріот і піду знову вбивати росіян. Я казав, що давав присягу, тому зрадником бути не хочу. За це мене закинули в “прес-хату”», — розповідає Віктор.

«Прес-хата» — спеціальна камера в тюрмі, куди, за словами Віктора, поміщали тих, кого хотіли особливо жорстоко ламати та з ким мали поводитися ще суворіше, ніж з іншими полоненими. Саме там він опинився по сусідству з «азовцем».

«Хлопець стояв страшенно переляканий, зі скляними очима, притулившись до батареї. Побачивши мене, одразу заявив, ніби він скоїв страшний злочин і має бути покараний. Я відповів, що я тут не для того, щоб дізнаватися про його долю, а такий саме полонений — і маємо триматися разом», — говорить Віктор.

Згодом він дізнався, що його сусіда звати Ігор. За фахом той був істориком-археологом. Віктор згадує його як надзвичайно виховану та освічену людину. У нього були патріотичні татуювання. Під час допитів із катуваннями Ігоря змусили «зізнатися» в тому, що він нібито вбив цивільного, який начебто коригував вогонь по позиціях Сил оборони України.

«На баню нас водили останніми. Для того, щоб потім довше бити шокерами по голому тілу. Ігоря били дужче за мене, змушували, щоб він волав на весь коридор, хто він та що скоїв. Так, щоб це чули всі інші», — каже Віктор.

Згодом «азовця» відвезли на суд — і назад він так і не повернувся. Після цього від Віктора дещо відстали: його перевели до звичайної камери й перестали приділяти стільки особистої уваги.

У Борисоглібську Віктор побував у різних камерах — і розрахованих на 12 людей, і одиночних.

«Це тяжко. Там намагався більше читати. 90% літератури — для промивання мозку. Радянська гидота. Але траплялися Пушкін, Єсенін, Лермонтов, Вальтер Скотт. Вивчив 10 віршів», — говорить він.

Окремим видом знущання, за словами Віктора, були зимові прогулянки. Полонених виводили на мороз до -20 °C в окремий дворик без даху. Там вони по дві години стояли в легкій куртці та тонкій уніформі. Люди втрачали свідомість від холоду. Віктор і сам дивується, як пережив ці прогулянки.

У камерах були встановлені відеокамери. Тому розмовляти між собою можна було лише пошепки. Полонені мали цілими днями стояти на ногах і слухати радіо, де диктор голосом, схожим на голос актора Микити Міхалкова, розповідав про «звірства бандерівців».

З 2025 року, за словами Віктора, почали відбуватися певні зміни. Режим став дещо м'якшим. Інспекторам заборонили бити полонених шокерами, залишилися гумові кийки. Водночас тих, хто повільно виконував команди, як і раніше, могли бити по голові.

Серед небагатьох змін, які Віктор сприйняв як позитивні, — можливість слухати російські новини по радіо. Навіть там, каже він, іноді можна було почути важливу для себе інформацію — зокрема про переговори та обміни.

На обмін — з молитвою

Під час кожного переміщення конвоїри казали полоненим, що везуть їх на обмін. За словами Віктора, так людей намагалися заспокоїти, щоб вони не робили різких рухів. Так само 10 квітня 2026 року сказали йому — і вивели з камери.

«Я ні на що не сподівався. Просто почав читати молитви про себе та не думати про погане. Це міг бути новий етап і “традиційна прийомка”», — каже він.

Віктор намагався втримати себе у стані спокою, налаштуватися на будь-який розвиток подій і не дозволити нервам взяти гору. З думкою «Як буде — так буде» його привезли до аеропорту невідомого міста.

«Там ми стояли цілий день на холоді та без їжі. Там я й отримав двостороннє запалення легень. Що відбувалося далі — слабо пам’ятаю», — каже він.

У напівпритомному стані Віктора літаком доправили до Білорусі, а звідти автобусами — до шпиталю в Чернігові.

Лише опинившись на рідній землі, його організм, здається, нарешті дозволив собі зупинитися. Виснаження, яке він тримав у собі роками, далося взнаки. У коридорі лікарні Віктор знепритомнів.

На боротьбу з корупцією

Замість звичних кількох годин, які звільнені з полону зазвичай проводять у Чернігові перед подальшим лікуванням, Віктор залишився там на кілька днів. Температура сягала 40 градусів, він перебував під крапельницею. Згодом його перевели на лікування до Києва, а потім — до Львова, у лікарню «Святого Лева».

«Львів — чудо-місто. Тут нищаться всі стереотипи про “злих западенців”. Таких привітних людей я не зустрічав більше ніде», — говорить Віктор.

У лікарні, окрім медичних процедур, була насичена програма реабілітації — катання на конях, басейн, різноманітні заходи. Однак Віктор від цього відмовлявся. Після років у неволі йому було важко перебувати серед великої кількості людей. Він купив телефон і навушники та багато гуляв містом наодинці, слухаючи музику.

«У полоні світосприйняття звузилося до розмірів камери. А тут я знов ожив: запам’ятовував назви вулиць та розташування того, що мене зацікавило. Обійшов усе місто рази два — це точно», — говорить Віктор.

Зараз звільнений із полону боєць продовжує лікування в Ужгороді. Каже, що йому подобається і тут: привітний медичний персонал, а ще приїжджають друзі, з якими він познайомився на війні та в полоні.

Водночас наслідки тривалого перебування у стресі Віктор відчуває й досі.

«Прокидають вночі, серце вискакує з грудей, впадаю у стан тривоги, хоча нічого конкретного не боюся. П’ю таблетки, щоб заспокоїтися, а інколи підскакує тиск до 170. Також треба лікувати зуби, і зір сильно сів», — говорить він.

Після звільнення одним із перших бажань Віктора було знову опинитися на війні — нищити ворога та допомагати побратимам.

«Там хлопці нічим не гірші за мене, і вони втомилися не менше, ніж я. Але зараз розумію, що ні сухожилля, ні суглоби не витримають бойових навантажень. Я хочу попрацювати для країни розумом», — говорить Віктор.

Ще одна мрія з’явилася у маріупольця під час полону — боротися з корупцією. Каже, що багато в чому на це його надихнули розмови з ідейними та патріотичними чоловіками, яким було за 50.

«До цього мені було якось усе одно, що хтось краде. Не те щоб я вважав, що це нормально, але було таке: “Не ми такі, життя таке”. А зараз вважаю, що заробляти на життя треба чесним шляхом, а злодії заслуговують суворого покарання», — говорить Віктор.

Тепер його найближча мета — долікуватися, переїхати до Києва та спробувати влаштуватися на роботу в НАБУ. Саме цей орган Віктор вважає спроможним працювати над системною проблемою корупції в Україні.

«Я би міг просто виїхати за кордон. Але я військова людина. Зараз військовий час і треба працювати для країни», — переконаний Віктор.

У відновленні він намагається поєднувати фізичне та духовне. Нещодавно купив гітару та влаштував мініконцерт для медиків лікарні з нагоди їхнього професійного свята. Щодня їздить на стадіон, щоб пробігти щонайменше три кілометри. А нещодавно побував на концерті італійського піаніста — і досі перебуває під враженням від почутого.

«Я відновлююсь. Менше цигарок, мінімум алкоголю. Побільше участі в подіях та наповнення себе емоціями. Бо поки я не працюю — на це ще є час. Скоро його знову стане менше», — каже захисник Маріуполя.