"На межі": поки в Маріуполі "впадали у забуття", в Києві актори маріупольської драми вийшли з прем'єрою. Про що спектакль, - ФОТО

16 березня у  драматичному театрі  окупованого Маріуполя був вихідний. А що такого? Актори робили вигляд, що цей день, 16 березня, нічого не значить в їхньому житті. Раділи, що він припав на понеділок, і можна майже офіційно залишитися вдома і не удавати з себе, ніби нічого не трапилося. На сайті театру висіло оголошення про майбутній концерт «Пісень про головне», і ніяких згадок про страшне. 

Але дехто у місті  все ж чекав, що на сцені відновленого театру в цей день виконають реквієм за загиблими, замруть у хвилині мовчання,  хоча б просто згадають сотні тих, хто назавжди залишився у театрі – в прямому та переносному сенсі цього слова. Але вони помилилися.

Близько 10 людей прийшли в понеділок під стіни відбудованого росіянами театру, щоб покласти квіти в пам’ять про загиблих 16 березня 2022 року. Натомість людей, які прийшли з квітами на мирну акцію, чекали спецслужби. Кожного перевірили, записали паспортні дані, номери телефонів і попередили, що будуть перевірки.

За межами окупації в цей день актори Маріупольського драматичного театру  таки вийшли на сцену. На жаль, не свого рідного театру, який назавжди загинув під російськими бомбами, а на сцену Палацу Україна в центрі Києва.  

Дві дівчини, подруги, акторки Маріупольського драматичного театру, Надя (Катерина Полетаєва) та Оксана (Соф’я Васил’єва) вели зі сцени діалог - одна з одною,  і з глядачами. Діалог цей був настільки емоційно напруженим, що тримав увагу до останньої хвилини постанови (погодьтеся, зробити виставу лише на двох голосах по-справжньому цікавою - дуже не проста задача). А розмова була, мабуть,  про найскладніше у житті:   «Що я за людина? Що ти за людина? І чи можна взагалі нас назвати хорошими людьми?»

Фото - Маріупольського обласного академічного театру (м.Ужгород)

Сюжет п’єси такий.

Надя і Оксана – подруги, разом працювали у Маріупольському драматичному театрі, в якому Надя була зіркою, а Оксані діставалися другорядні ролі. Дівчат об’єднувала не тільки робота. Надіїн брат, Михайло, красавчик-військовий, який служив в «Азові», був закоханий у Оксану. Їхні стосунки тільки-но зароджувалися, коли почалося повномасштабне російське вторгнення.

Михайло став на захист Маріуполя. А дівчата вимушені були переховуватися в рідному театрі від бомб та ракет, які летіли на місто цілодобово.

Коли з’явилася можливість виїхати з Маріуполя, Надя скористалася можливістю і сіла в автомобіль знайомого хлопця, Антона, зайнявши місце жінки з дитиною.

Згодом з’ясувалося, що ця жінка і її донька загинули у театрі 16 березня. І Надію гризе совість.

Оксана теж страждає. Вона пережила бомбардування драмтеатру, надивилася жахів. Але коли бойові дії відкотилися від Маріуполя, а у місті встановилася окупаційна влада, Оксана погодилася грати в російському театрі, на російській сцені, російською мовою (от тільки український акцент у вимові треба було їй прибрати).

Весь час на сцені дівчата доводили одна одній, що гідні того, щоб жити далі. 

Щоб заспокоїти свою совість, Оксана переконувала себе, що «ну не може такого бути, щоб росіяни залили бетоном тіла вбитих ними людей», казала собі, що грати для росіян на сцені – це просто робота, це гроші, «які так потрібні на ліки Надійчиної матері», яка залишилася в окупації.

Надія переконувала себе, що вона не винна у смерті чужої їй жінки з дитиною, місце якої в автомобілі  зайняла, і що чисто математично вона навіть більше людей врятувала.

Дівчата сперечалися, наводили аргументи, звинувачували одна одну,  інколи на сцені лунали слова, що вражали своєю вбивчою правдою.

«Якщо те, що зробили росіяни з Маріуполем – не злочин, то що тоді злочин? Якщо погодитися з цим, тоді ми всі пропали» (неточна цитата з монологу Надії).

«Ти отримала головну роль в «Трьох сестрах» тільки тому, що МЕНЕ там немає», - кричала Надія, натякаючи, на те, що нікчемні люди роблять зараз кар’єру в окупації, бо чемні поїхали, щоб не повертатися.

«Невже росіяни просто використовують мене, щоб приховати те, що зробили з театром?» - питає Оксана, трошечки-трошечки підпускаючи до себе страшну правду. Але ця тема губиться в подальших нездійснених мріях про кохання.

Рідний брат Надії і одночасно коханий хлопець Оксани, Михайло, який опинився в полоні, був таким собі невидимим мірилом доброчесності. Кожна по черзі в думках зверталася до нього, просила пробачити, повірити, дати оцінку, сказати, що все добре. Звістка про його загибель у російській тюрмі зламала обох дівчат. Але якщо у Надії вистачило сил жити далі, робити щось корисне, допомагати тим, хто втратив здоров’я на війні, то Оксана жити далі не змогла і наклала на себе руки.

Після вистави глядачі ще довго не розходилися – вони сперечалися щодо трактовки образів.

Фото - Маріупольського обласного академічного театру (м.Ужгород)

Героїні – не лінійні, образи їх не чорно-білі.  Чому кожна з дівчат зробила саме такий вибір? Чому взагалі люди обирають бути там, де вони є? Чому одні можуть принижувати себе життям поруч із вбивцями, а інші – ні? Що рушить юними акторками - доброта чи інфантильність? Чесність чи нахабство? Лицемірство чи прощення? 

Звичайно, що автор п’єси, канадієць Крістофер Морріс, шукає власні варіанти відповідей на ці питання. Але здається, що все ж таки його пояснення аж занадто романтичне і сильно далеке від реальності.

Фото - Маріупольського обласного академічного театру (м.Ужгород)

Принаймні, в реальному житті ніхто з маріупольських  артистів, які погодилися служити окупантам,  на себе руки не наклали. Натомість щедро роздають інтерв’ю, розповідаючи про «нацистів, що підірвали театр»,  «утиски російської мови» і іншу пропагандистську маячню».

Можливо тому у маріупольців, які були присутні на прем’єрі, склалися неоднозначні враження від побаченого: від «вони  нас зовсім не розуміють, коли пишуть про нашу війну» до «вони нас зрозуміють неправильно, коли побачать таких позитивних зрадників, схильних пробачати вбивць».

В будь-якому випадку, спектакль вийшов сильний, непростий. І нам залишається лише спостерігати, як саме він відгукнеться в серцях тих, хто його буде дивитися, і якими паростками проросте у майбутньому.

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube