«Тригери» та «бомжатське життя». Як ветеран з Маріуполя живе у Німеччині

Доброволець, оборона Маріуполя, полон та служба після обміну — все це було у житті 47-річного маріупольця Олександра Бондаренка. Після звільнення з війська він переїхав до Німеччини, де вже перебувала його родина.

Про адаптацію до нового життя за кордоном, складнощі та радощі Олександр розповів кореспондентам «Новин Донбасу».

Неформал і професіонал

Олександр Бондаренко народився у Маріуполі в 1978 році. «Тоді були такі часи, що здавалося: без заводів немає життя. Тому я отримав вищу освіту в ПДТУ та пішов працювати інженером», — розповідає він. Наприкінці 90-х, каже Олександр, потрапити навіть на звичайну посаду на комбінат «Азовсталь» чи ім. Ілліча можна було лише через хабар. Зайвих грошей у нього не було, тому він влаштувався на завод «Азовмаш».

Пропрацювавши там шість років і не побачивши фінансових перспектив, Олександр одружився, у подружжя народилася дитина. Він зробив усе, щоб перейти на «Азовсталь», де працював до 2008 року. Але мріяв про щось інше.

Олександр вмів робити ремонти, добре знався на будівельних матеріалах, їхній якості та цінах. Появу в Маріуполі торговельного центру від німецької компанії OBI сприйняв як шанс — професіонала без спеціальної освіти, але з великим досвідом, охоче взяли на роботу. Тут він успішно працював до 24 лютого 2022 року, поєднуючи роботу з неформальним стилем життя.

«Я з дитинства носив довге волосся, сережки у вухах та незвичний одяг, і не приховував цього. Адекватні неформали працюють і, здебільшого, займають непогані посади. Бо треба ж якось жити, їсти, відпочивати та їздити на концерти», — каже він, додаючи, що важка музика не робить людину маргіналом, а дає підстави для роздумів і формує оригінальність мислення.

«Своїм “прикідом” я привертав увагу. Тому мій професіоналізм мав відповідати високому рівню. Спершу люди дивуються, а потім починають цінувати твої навички. На жаль, у нас досі зустрічають “по одягу”», — каже Олександр.

На обороні шпиталю

Олександр Бондаренко був у резерві ТрО з 2018 року, а остаточно визначився зі своїми політичними поглядами у 2014-му.

«Тодішня неформальна тусовка розділилась на “вату” та патріотів. Більшість розумних людей була за Україну, але дехто став проросійським. Для мене це дивно — як неформали можуть бути за цей “совок”? Якась БДСМ-тема, мабуть», — сміється він.

Олександр мав певний запас військових знань із вишколів і був готовий їх застосувати. На жаль, це довелося зробити після 24 лютого 2022 року.

«23 лютого мій товариш Роман Кузь з РТЦК, нині покійний, подзвонив і сказав, що військові першої черги вже готові, а ми, резервісти, повинні бути готові пройти ВЛК. Уранці почалася війна — тому всім було не до медичних оглядів», — згадує він. Узявши наплічник, Олександр прибув на базу ТрО. Після коротких зборів його направили на оборону та охорону шпиталю №555 у Кальміуському районі.

«Там були лише медики й водії, тому довелося стати не тільки оборонцями, а й господарським загоном, який забезпечував функціонування шпиталю», — каже Олександр.

Після авіаударів шпиталь евакуювали, а його направили на завод ім. Ілліча. Там він продовжив службу, однак згодом вирішив виходити з оточеного Маріуполя у цивільному одязі.

«Треба було трохи “околгоспитися”. Прийшов додому, почав вдавати цивільного — але саме там мене й схопили», — згадує він.

«Собачий двіж»

«Брати» мене приїхала група російських спецпризначенців. На відміну від “ДНРівців” у залізних шоломах, ці були в сучасній екіпіровці — як наші «азовці», тільки з триколорами», — згадує свій арешт Олександр.

Окупанти шукали вдома схрон зі зброєю, погрожували відрізати вуха, але всі небезпечні речі були заздалегідь заховані.

«Може, здали сусіди — не знаю. Я прикинувся “дурником”, сказав, що мене мобілізували й я носив поранених у шпиталі. Мабуть, тому легко відбувся», — каже він.

Росіяни відвезли його до окупованого Нікольського, де він провів певний час у райвідділку поліції. Потім — допит у Старобешевому, а згодом він потрапив до Оленівської колонії.

«Там почався “собачий двіж”. Побиття, їжа “з вогню” на швидкість, нестача води й антисанітарія», — розповідає Олександр. У Оленівці затриманих мали тримати 60 діб, а потім — відпускати, якщо немає підстав. Однак окупанти «дотрималися процедури» й відправили Олександра до Донецького СІЗО, звинувативши у «сприянні та підбурюванні до тероризму» за так званою «230 статтею ДК ДНР».

Пробувши в жахливих умовах СІЗО два місяці, він отримав статус військовополоненого та був етапований у Горлівську колонію.

«У камері я сидів у підвалі й міг бачити лише промінь сонця у 10-сантиметрову щілину. У колонії ж було спілкування, вода та прогулянки в локальному секторі», — згадує він. У бараці №3 Олександр прожив майже рік, отримав дві посилки та листи, з яких дізнався, що його родина жива, здорова й перебуває в Німеччині. Це дало йому сили чекати на обмін.

Справжня рулетка

Обмін відбувся 1 липня 2023 року.

«Я не знаю, як формуються списки. Це справжня рулетка. Мені здається, що є домовленості щодо діючих бойових офіцерів, а інші — як “решта”», — каже Олександр. Тоді в Україну повернулися 48 людей. З Горлівської колонії — лише 17. Інших привезли з Мордовії та Уралу. Дехто вважався безвісти зниклим і був у дуже тяжкому стані.

Після реабілітації в Санжарах його направили до Києва лікувати відбите плече.

«Операцію на суглобі не зробили — сказали, що під час військового стану роблять лише невідкладні, а кінцівкою я можу рухати. Тому після двох місяців реабілітації я повернувся на службу — перевівся до 108-ї бригади ТрО», — каже боєць.

Він служив до 18 травня 2024 року — дня, коли набув чинності закон, що дає звільненим із полону право не продовжувати службу.

«Я служив у роті логістики за своїм фахом, у хорошому колективі та з чудовим командиром. Під час відпустки їздив закордон побачитися з родиною. Мене не долучали до бойових дій, я займався складською роботою — робив те, що вмів добре», — говорить він.

Тригери щодня

Проблеми з адаптацією почалися саме тоді, коли Олександр проходив процес звільнення зі служби. Жив у Києві та щодня «ловив тригери».

«Мене жорстко штормило. Ідеш — бачиш авто за 150 тисяч доларів, і знаєш, як волонтери збирають військовим на машину за 5. Бачиш, як Київ гуляє, танцює та дискотеках та п’є каву з віскі. А ти втратив дім, був у полоні, знову пішов у ЗСУ, а хтось просто жив далі. Пив каву з віски. Це бісило», — каже він.

За його словами, наслідки відсутності тотальної мобілізації у 2022 році країна розгрібає досі.

Критикує Олександр і «мішуру» з грантових проектів:

«Соціально-психологічна допомога… Звучить добре. Але людина, яка вчить мене жити без дому, після роботи ляже у своє ліжко. А я можу на картонку під АТБ. Ветеранів мають підтримувати ветерани, а ВПО — ВПО. Ті, хто знає, що це таке», — каже він.

Розвантажитись і стабілізувати ментальне здоров’я допомогло возз’єднання з родиною в Німеччині.

Радість і сум життя за кордоном

Зараз Олександр живе у маленькому селищі Флеа біля великого міста Хемніц на сході Німеччини.

«Аналогія така, як між Маріуполем і Мангушем, тільки тут їздить модерновий поїзд типу “Інтерсіті”. З балкона моєї оселі видно ліс — тиша, пташки, свіже повітря. Краса. Те, що мені потрібно», — каже він.

Працює Олександр у м’ясному магазині з власним виробничим цехом. Робочий день триває дві години — з 17:00 до 19:00, іноді довше. Зарплата — близько 700 євро. Дружина працює в кав’ярні, і сукупного доходу родині вистачає на скромне, але повноцінне життя.

Німеччина, каже він, дуже толерантна до біженців — Jobcenter сплачує оренду житла, яке людина знаходить самостійно.

У цілому, розміщення та соціальна підтримка українців у Німеччині здійснюється на підставі §24 Закону про перебування (Aufenthaltsgesetz), який реалізує директиву ЄС про тимчасовий захист 2001/55/EC. Цей статус дає дозвіл на тимчасове проживання, соціальні виплати, медичне страхування та забезпечення житлом.

«Квартир “у чорну”, як у нас для ВПО, тут нема. Пригадую, коли служив, платив 20 тисяч гривень за житло в прифронтових селах тим, хто виїхав у Європу. За таке хочеться дати прикладом», — каже він.

Олександр визнає, що не може повністю реалізувати свої професійні навички в Німеччині. Він міг би робити ремонти, але для цього потрібні документи й кращі знання мови. Поки він вивчав німецьку до рівня В1, держава виплачувала йому допомогу.

Діти, каже, адаптуються важче: «У наших — своє бачення життя, у німців — своє. Мова дається нелегко. Але син може сісти на поїзд і поїхати до друзів в інше місто, якщо нема близьких товаришів у дворі. Він активний і побував у багатьох країнах Європи».

«Таке бомжатське життя»

Олександр не знає, як довго ще житиме в Німеччині — це залежить від політичних рішень та ситуації в цілому.

«Поки працює 24-й параграф закону. Може, завтра бойові дії закінчаться — і він перестане діяти. Скаже Німеччина — виїжджати, поїдемо. Тому живеш на валізах, не розпаковуючи речей. Таке бомжатське життя. А куди повертатися в Україну — теж не ясно. Мені що Київ, що Вінниця, так само як у Німеччині — що Дрезден, що Кельн. Усе моє залишилось у Маріуполі. Починати все з нуля у 47 років дуже важко», — підсумовує Олександр.