789 днів у полоні й один роман про свободу: історія захисника Маріуполя Сергія Завалія

Сергій Завалій – людина, яка без вагань встала на захист рідного Маріуполя у перший день повномасштабного вторгнення, який також був на заводі «Азовсталь» під час боїв за місто. У полоні хлопець написав книгу по мотивам однієї із своєї улюбленої серії відеоігор дитинства - «S.T.A.L.K.E.R.».

«Моя історія скоріше за всього буде мало кому цікава, бо вона не про те, як ми боронили місто, або як нас били, знущалися чи голодували у полоні, бо вже не одноразово інші побратими це переказували та освітлювали події на полі бою або період свого життя у полоні», – каже ветеран.

Він не хоче розповідати ні про оборону Маріуполя, ні про випробовування, які перепали на його долю під час неволі. Його історія - це історія про творчість та лікування творчістю, про захоплення та реалізацію своїх ідей, навіть у скрутних умовах.

Про мирне життя

Сергій народився в Маріуполі. Після школи він закінчив Приазовський державний технічний університет (ПДТУ), механіко-машинобудівний факультет, а згодом відслужив строкову службу в армії. Після повернення працював майстром у відділі технічного контролю якості на судноремонтному заводі.

«Це нібито звичайна, навіть трохи сумна робота — така, як у багатьох. Основне завдання — контролювати деталі та обладнання, які надходять у цех для складання механізмів або запчастин. Треба було перевіряти, щоб вони відповідали технічним вимогам і не мали браку. Також я перевіряв якість роботи працівників — спочатку в ремонтному цеху, а потім уже після встановлення деталей на судно: чи все зібрано правильно, чи справно працює», — розповідає він.

Водночас Сергій додає, що в цій роботі була своя романтика: «Мені доводилося мати справу з механізмами, поряд із якими двигун вантажівки здається іграшковим, і зі складними судновими системами, що забезпечують життєдіяльність корабля. Саме це й розбавляло рутину, адже хоча всі судна побудовані за схожими принципами, кожне має свої особливості. Кожен новий ремонт — це наче окрема історія».

За роки роботи Сергій побував, мабуть, на всіх типах суден, які заходили до акваторії Азовського моря. Серед них — єдиний в Україні криголам «Капітан Білоусов», який був справжньою «перлиною» (якщо можна так казати) Маріупольського морського торговельного порту.

У вільний час, ще з дитинства, Сергій найбільше любив кататися на велосипеді вулицями Маріуполя. Він проводив на двоколісному майже все своє дитинство та юність. Також захоплювався читанням — перечитував усі книжки з домашньої бібліотеки. Ще одне його хобі — комп’ютерні ігри. На думку Сергія, іноді сюжет гри не гірший за добрий фільм чи книгу.

Як «S.T.A.L.K.E.R.» увійшов у життя

«Так склалося що познайомитись мені із серією ігор S.T.A.L.K.E.R. довелося влітку 2008 року, коли на канікулах (так, я ще тоді навчався у школі) один з моїх друзів приніс мені гру «Тінь Чорнобиля». Сказав, що якщо мій тодішній комп'ютер його «потягне», то це просто неймовірна гра, та й ще про місцевість в Україні. Після проходження вона залишила відбиток у пам'яті, як щось дивне і дуже цікаве одночасно», – розповідає він.

Сергій каже, що був захопленний концепцією гри: потрібно не просто виживати у постапокаліптичному світі та знищувати монстрів, але й робити важкі моральні вибори, приєднуючись до різних фракцій та здобуваючи артефакти.

Сергій підписався на ігровий журнал «Шпиль» і тому серед новинок швидко знайшов другу частину від S.T.A.L.K.E.R. - «Чисте Небо».

«Сказати, що саме «Чисте Небо» мене вразило, це нічого не сказати. Я декілька разів передивлявся ці ролики знову і знову, бо це було дуже круто (та що казати про 2008, якщо зараз на 2025 рік багато ігор не використовують навіть і частину тих візуальних фіч та приколів, щоб ця гра могла демонструвати тоді). Так я поступово занурювався у світ Зони. Можна сказати що Вона мене поглинала. Особливо ранок у Рудому Лісі, який начебто купав у проміннях сонця пожовклі дерева, які з небажанням пропускали крізь себе ті самі технологічні і красиві god rays’и, котрі я бачив у трейлерах», – пригадує він.

Майже теж саме було і з наступною частиною «Зовом Прип'яті».

Вже тоді, з виходом першої гри серії, почала формуватися фан-база прихильників постапокаліпсису: малюнки, арти, косплеї, саморобні моделі, або предмети із всесвіту S.T.A.L.K.E.R. Також виходили фанфіки, розповіді та цілі серії книжок у великій кількості, де фанати гри описували свої варіанти сюжетів.

«Але так сталося, що за весь час існування, від самого початку і по сьогодення, я не прочитав ні однієї з книжок (офіційних чи не офіційних) про гру, окрім двох-трьох невеличких фанатських розповідей-замальовок десь на 3-4 аркуши А4.  Була спроба прочитати, так би мовити, оригінал, зі світу якого і почали створювати гру - це повість братів Стругацькіх «Пікнік на узбіччі», але цифровий варіант повісті мені здався не досить зручним і прочитавши сторінок 30, я успішно його закинув до кращих часів», – згадує Сергій.

Війна та творчість у полоні

Потім трапилась Велика війна. Сергій написав свій крайній пост у соціальних мережах та вирушив воювати проти окупантів.

«Сказати, що виживання у повністю оточеному місті з автоматом у руках проти артилерії, танків, авіації та кораблів з нескінченними ордами орків навколо, було схоже на прорив Стрільця до ЧАЕС у першій частині серії – нічого не сказати. Навіть тоді з другом, з яким разом пішли боронити рідне місто, який також є фанатом серії гри, жартували про вихід S.T.A.L.K.E.R 2: що ми ж досить довго очікували на вихід гри, але здається що розробники дуже перестаралися із графікою. Так, гумор може трішки дикий, але це допомагало розрядити обстановку та легше переносити військову буденність», – говорить він.

Доброволець побував на різних позиціях під час оборони міста, був поранений уламками, та врешті-решт опинився на заводі «Азовсталь».

«У травні 2022, за наказом Вищого військового командування було узгоджено скласти зброю та здатися у полон, задля збереження життів оборонців міста. Так почався відлік днів, місяців та років перебування у неволі», – розповідає Сергій.

У полоні він пробув 789 днів.

Після «Азовсталі» оборонців Маріуполя спочатку привезли до Оленівської колонії, а потім, після теракту, який стався з 28 на 29 липня 2022 року, його етапували у Горлівську виправну колонію.

«Життя було складне (переказувати не буду), але, що допомагало хоча б трішки відволіктися та полегшити психологічний тиск – це книги. У порівнянні з Оленівкою, де час тягнувся настільки довго, що просто нудило від усього цього, читаючи книжки вже у іншій колонії, можна було хоча б морально не «вигоріти», – розповідає Сергій.

Взимку 2023 року у Горлівській колонії почали часто вимикати світло. На вулиці темніло рано, тому військовополонені вирішили організувати «клуб по інтересам» на кухні бараку. Хлопці збирались, та розповідати один одному цікаві історії з життя, з відпочинку, закордонних поїздок та професійних успіхів, переказували фільми та книжки.

«І відтоді в мене засіла «шиза» у голову – теж зробити виступ з якоюсь корисною інформацією, якою я володію. Але питання - що ж таке можна розказати? Крім того, я ніколи не виступав на публіку - не більше 3-4-5 друзів - та в цілому не дуже люблю бути серед занадто великої кількості людей. Отже, згодом, все ж таки було вирішено розповісти про комп’ютери (з чого складаються, базові принципи роботи, як підібрати компоненти і на що треба звертати увагу при покупці). У підсумку я написав тези, і став розповідати. На мій подив, я розповів матеріалу на 3 вечори по майже 3 години кожен, хоча планувався один, на крайній випадок півтора вечори. Все вдалося, і я був достатньо задоволений, враховуючи те, що це фактично було в перший раз та на досить, як для мене, велику публіку з 20-25 бажаючих», – говорить він.

Але на цьому творчість Сергія не зупинилась. Точніше, це був її початок.

«Залетів» до нас на відділення роман «Пікнік на узбіччі». Звичайно, я захотів його прочитати, бо розумів, що якщо я його тут не прочитаю, то вже навряд чи буду колись його читати взагалі. І тут я подумав, а чого б не зробити замальовку на тему S.T.A.L.K.E.R'а ? Нехай це буде не канон, нехай я не прочитав жодної з книжок по всесвіту але все ж таки? І почалось», – згадує Сергій.

Сергій почав писати потай, обережно, користуючись кожною вільною хвилиною, яку дозволяв суворий режим для військовополонених. На деяких змінах проводилися жорсткі обшуки, але йому вдавалося сховати рукопис так, щоб його не знайшли і не покарали. Писати доводилося в обмеженому просторі, серед великої кількості людей і постійної напруги — адже щомиті до барака могли зайти інспектори й улаштувати чергову перевірку.

«Чернетка — а фактично вже й чистовик — була написана трохи більше ніж за місяць. Уся історія вмістилася на п’яти здвоєних аркушах зошита, заповнених з обох боків. Я писав дуже дрібно — у кожній клітинці два рядки тексту. Через деякий час після фінальної крапки я повернувся до написаного: переглянув, дещо виправив, викреслив або змінив і перечитав усе знову. Звісно, залишився трохи незадоволений. Коли щодня пишеш об’ємний, дрібний текст, перечитуєш, редагуєш і знову переписуєш, то неминуче з’являються повтори слів і фраз. У масштабі всього тексту це виглядало трохи смішно», — усміхається Сергій.

Творчість буквально не давала йому спати. Іноді після відбою він, ризикуючи, вставав і знову сідав писати. Думки складалися в сюжетні лінії, які розвивалися самі собою. Вранці не всі з них відповідали початковій концепції — деякі змінювалися, інші зовсім зникали. Хотілося писати більше й детальніше, але бракувало паперу.

Перша презентація та складнощі «видавництва» у неволі

Потім почалась найскладніша частина – підготовка до презентації.

«Спочатку я хотів, щоб ті люди, які забажають прийти, або хто не знайомий з фоновою інформацією всесвіту, або читав/грав та забув, бо це було давно, то ж переказати хоча б першу частину гри «Тіні Чорнобиля». То ж знову взяв той пописаний перетертий гумкою аркуш, накидав на нього сюжетні теги і писав.

За один вечір я швиденько розповів про сюжет гри, а на наступний вже почав читати своє творіння. Загалом дня за три я його прочитав. Хлопці були задоволені», –згадує Сергій.

Сергій читав з інтонацією, змінюючи голос під кожного героя, додаючи до оповіді гумор і тонку сатиру. У кухні, де відбувалася імпровізована презентація, запанувала цілковита тиша. Важко уявити цю картину: бриті наголо, обпалені війною чоловіки, одягнені в однакову, грубу синю тюремну форму, завмирали, слухаючи роман свого побратима — «У радіусі дії».

Коли звучали кумедні епізоди, на їхніх обличчях з’являлися щирі посмішки. Коли ж сюжет набирав напруження — напружувались і вони, співпереживаючи кожній сцені. Кожне читання завершувалося оплесками, у яких було більше, ніж просто схвалення — це була вдячність і повага.

«Поміж того, що гештальд по написанню був закритим, то виникла інша обставина - були бажаючі прочитати вже самостійно, і я це розумів ще у процесі написання, та й коли сам читаєш - це трохи інший досвід, але я не можу передавати рукопис, який зроблений олівцем та й ще дуже маленьким шрифтом на тоненьких аркушах, бо воно ж відразу затреться, надірветься, тощо. То ж потрібно було робити це якось вже нормально – перетворити щось схоже на книгу, з обкладинкою та нормально написаним, читабельним текстом. Задача ще й та…», – пригадує Сергій.

Завгосп відділення — теж захисник Маріуполя, Ілля — завжди підтримував добрі ініціативи. Саме він, усіма можливими й неможливими способами, зумів дістати для Сергія новий зошит для роману.

Оформлення тривало понад місяць. Сергій переписав увесь текст начисто, а з картонної коробки від туалетного паперу зробив обкладинку. Конструкцію він укріпив шматком загубленого кимось капюшона і прошив нитками, витягнутими зі своєї ковдри.

Пригоди твору та звільнення з полону

У колонії в Горлівці Сергій провів майже два роки. Коли фронт посунувся на схід, окупаційна адміністрація вирішила перевезти військовополонених в інші місця. Автор роману потрапив до колонії в Торезі (Донецька область). Йому тоді неабияк пощастило: під час першого обшуку, який провели лише формально через велику кількість полонених, Сергієві вдалося пронести свій саморобний зошит серед особистих речей і зберегти рукопис.

«Спочатку книжок не давали на відділення, щоб мати змогу відволіктися. Тому я перечитав свій рукопис. Хтось це побачив, поцікавився, поділився з іншими, і вже через декілька днів я створював список на чергу читання «У радіусі дії». Ті, хто вже прочитав, ділився враженнями, казав, що написано відносно непогано, особливо для першого разу, та ще й у таких умовах (а ці люди були досить жорсткими критиками, бо читали так само багато видатних письменників світової літератури і чимось їх вразити реально було досить важко)», – розповідає Сергій.

Літом 2024 року на зоні почався незрозумілий рух. Когось переселяли до інших бараків, а згодом відбувались етапування до РФ.

«Раптом викликали і мене. Дивно, я ж режим не порушував, нічого забороненого не мав, нафіга я їм знадобився… Ну прийшли. Стоїмо перед якоюсь адміністративною будівлею. Хлопці, які вже зайшли та вийшли, і вставали до строю пошепки і з посмішкою на обличчі розповідали, що всередині питають «Чи хочеш ти на обмін ? Просто треба казати «Так» або «ні». Ця процедура у минулій колонії була звичайною практикою, бо деяких полонених по декілька разів так викликали і зазвичай нічого після не відбувалося. Але тут інша колонія, та і мене жодного разу не викликали. Може це воно ?..», - пригадує Сергій.

Вдача посміхнулась захисникові. Це справді була процедура перед обміном.

«17.07.2024 року ми сиділи у автобусах, а навпроти нас був вказівник «Прикордонна зона. Пункт пропуску Колотилівка» - це кордон Білгородської області з Сумщиною. Ми, мабуть, були єдині обміняні військовополонені, які на обмін приїхали з усіма (!) своїми речами. І книга моя також приїхала додому – в Україну», – говорить Сергій.

Сергій наголошує, що всесвіт S.T.A.L.K.E.R. — це не просто фантастика про боротьбу героя з мутантами, народженими після радіаційної катастрофи. За його словами, ця гра стала частиною сучасної української культури й допомогла «показати росіянам, що ми не один народ» — завдяки україномовному інтерфейсу, озвучці та унікальній атмосфері українського світу.

Після обміну Сергій проходив реабілітацію на Вінниччині й вирішив залишитися там. Нині він продовжує відновлювати здоров’я, втрачене в полоні, час від часу грає у відеоігри, щоб відволіктися від буденності, та подорожує Україною.

Щодо майбутнього свого роману «У радіусі дії», Сергій каже, що перед можливою публікацією текст потребує редактури. Проте поки що він більше зосереджений на власному відновленні.

 «Редагувати потрібно, але зараз немає натхнення. Та й після цього твір уже не буде таким, яким він був там, у полоні», — зізнається він.

Якщо роман колись і вийде друком, то його, за словами автора, доведеться перекласти й адаптувати українською. Наразі «У радіусі дії» існує лише у двох примірниках — у файлі на комп’ютері Сергія та в тому самому зошиті, який він привіз із полону. Але не виключено, що колись ця історія побачить світ і з-під друкарського верстата.