Маріуполець на ім’я Хуан. Історія українця кубинського походження, який четвертий рік у полоні, - ФОТО

Більше 3 років перебуває у російському полоні маріуполець Хуан Альберто Лейва Гарсія. Незвичайне ім’я для нашого краю, чи не так? Це окрема тривога для родини:  чи не вирішить ворог через іноземне ім’я, що Хуан якийсь «іноземний шпигун», чи не буде це мати наслідків для чоловіка.

За три з гаком років полону батьки та сестра Хуана майже нічого не знають про нього, окрім головного – що живий.

Історія Хуана Альберто Лейва Гарсія, дійсно, вражає.

Він народився у 1997 році в Маріуполі, в сім’ї кубинця та українки, а своє ім’я отримав на честь двох кубинських прадідусів. Батько хлопця, Елой Лейва Гарсія, приїхав із соціалістичної Куби в далекий Маріуполь вивчати металургію. В Жданівському металургійному інституті (зараз Приазовський державний технічний університет) в той час працювала молода викладачка Лариса Саєнко.  Вони зустрілися, закохалися, одружилися. Елою Лейва довелось полюбити не тільки Ларису, а і її Батьківщину. Тож родина оселилася в Маріуполі, в затишній квартирі в самому центрі міста.

Родина Лейва Гарсія. Фото з родинного архіву

Старша донька, Людмила Лейва Гарсія, згадує, як щоранку прокидалася і дивилася у вікно, яке виходило акурат на драмтеатр, спостерігала за тим, як оживає Театральний сквер, як шумить місто.

Маленькими вони з братом ходили в садочок біля Міського саду, гуляли вечорами з батьками по старому парку і мріяли про щасливе життя.

Маленький Хуан Альберто Лейва Гарсія із сестрою Людмилою у рідному Маріуполі, фото з родинного архіву

«Як же було боляче дивитися, як росіяни знищили все, що складало наші спогади про щасливе дитинство. Драмтеатр зруйнований. В під’їзд будинку по пр. Миру, 62, де ми жили, влетіла ракета. Зруйнований дитячий садочок… Все, що складалося в картинку моїх дитячих спогадів, більше не існує», - з болем каже Людмила.

Коли Хуану було 10 років, сім’я переїхала до Одеси.

Хуан зовсім не хотів їхати з Маріуполя - там залишались друзі і улюблена школа. Але Одеса змогла підкорити хлопця. 

«Для Хуана вона стала місцем його перших закоханостей, перших самостійних дорослих вчинків, перших підліткових пригод», - пригадує Людмила.

Хуан зростав в мультикультурному середовищі -  і в Маріуполі, і потім вже в Одесі. Родина, яка в собі об’єднала дві абсолютно різні культури, дуже толерантно ставилася до різних мов, традицій, національностей. Все це відбилося і на світогляді молодого чоловіка.

«З підліткового віку Хуан цікавився військовою справою. І коли прийшов час обирати майбутню професію, він хотів вступати до військового вишу. Але батьки вмовили його отримати цивільну спеціальність. Брат обрав архітектуру – це друга річ, яка цікавила його, після військової справи».

Хуан вступив до Архітектурної академії Одеси, згодом вирішив продовжити навчання в США - на архітектора-урбаніста і дизайнера. Однак  після 2014 року він втратив спокій, коли в його рідній Україні Путін розпочав війну.

Окупація Крима, захоплення частини Донбасу, проросійські сили у Маріуполі. Хуан не зміг спостерігати за всім цим здалеку – занадто болісними для нього виявилися ті події. Тож він вирішив повернутися в Україну і вступили до війська.

«Мама дуже переживала – як будь-яка мама. Вона безмежно пишалася сином, ми всі ним пишалися, але їй як мамі було дуже важко думати про ризики і загрози, які тягне за собою служба в армії. Тим не менш, коли Хуан вже ухвалив рішення йти до війська, батьки прийняли його рішення, вже не відмовляли», - пригадує Людмила.

Хуан Альберто Лейва Гарсія підписав контракт з 36 бригадою морської піхоти. Вибір саме цього підрозділу був невипадковим. Ця бригада була сформована з тих, хто не зрадив присязі після захоплення Криму і вийшов з півострова на підконтрольну Україні територію. А ще – вона розташовувалась і виконувала завдання переважно в Маріуполі. Тож для Хуана це було і символічно, і важливо.

Повномасштабна війна

Коли почалось повномасштабне вторгнення,  Хуан Альберто був у короткій відпустці в Одесі. Але керівництво частини терміново викликало його на службу. Тож він повернувся до Маріуполя. Під час боїв за місто тримав оборону в районі заводу «Азовмаш», потім перемістився на територію ММК ім. Ілліча, брав участь у спробі прориву із оточеного росіянами заводу. Але коли спроба прорватися «на велику землю» провалилася, Хуан разом з частиною морпіхів під керівництвом Сергія Волинського приєднався до решти захисників на заводі «Азовсталь». 

Хуан дуже рідко виходив на зв’язок. Але в ті рідкі хвилини, коли йому вдавалося зв’язатися із рідними, він тримався бадьоро і казав, що в порядку.

«Єдиний раз, коли він не зміг втримати емоції в переписці з сестрою, це коли став свідком, як його побратиму повідомили про загибель матері. Росіяни захопили частину Маріуполя, стали обходити квартири, і хтось із сусідів доповів окупантам про жінку, син якої служить у ЗСУ. Росіяни розстріляли жінку. Горе, яке обрушилося на побратима, вся ця трагічна історія людської зради та російської жорстокості вразили Хуана надзвичайно», - розповіла Людмила.

Батько Хуана пригадує, що під час коротких переписок або зідзвонів з сім’єю той часто казав кубинською  «Patria y vida» - слоган протестів на Кубі проти диктаторського режиму в 2021 році. Хуан знав значення і історію цього слогана для вільних кубинців, і для нього ці слова не були порожнім звуком.

«Він знав, за що він воює, і що за ворог перед ним», - каже сестра героя. 

В заблокованому російськими військами Маріуполі у сім’ї Лейва Гарсія залишалося багато друзів, рідних. Хуан намагався повідомити про долю кожного з них своїй родині. Він розповідав, що  бачив будинок таких-то – «він цілий, скоріше за все вони живі». Або «такий-то будинок зруйновано, але там є підвал і цивільні ховаються в ньому, сподіваюсь, наші теж живі». 

За день до виходу в полон Хуан вийшов на зв’язок із сім’єю. 

Хуан з батьком, Елой Лейва Гарсія, фото з родинного архіву

«Брат мав величезні сумніви щодо рішення про полон, гарячкував, казав, що краще прийняти останній бій і загинути, ніж потрапити до рук підступного ворога, - розповідає Людмила. – Ми теж розділяли його сумніви. Але намагалися переконати не робити того, про що він думав і казав нам. Ситуація із захисниками Маріуполя отримала широкий міжнародний розголос. Міжнародний Червоний Хрест був залучений. Всі сподівалися, що це забезпечить безпеку наших хлопцям та дівчатам. І ми вмовили його не робити дурниць. Просили бути розумним і зберегти себе. Тоді ми всі ще вірили, що міжнародне право працює, і що в 21 столітті після досвіду світових воєн і засудження геноцидів - таке не може повторитись в Європі».

На жаль, виявилося, що може. 

Полон

«Уже пішов 4-й рік, як ми не чули і не бачили нашу рідну людину. Росіяни не дозволяють українським полоненим ніякої комунікації з рідними. Вся інформація, яку ми можемо отримати, це коли серед обміняних захисників трапиться хтось, хто перебував з Хуаном в одній колонії або камері. Так ми дізнались, що він перебував в Оленівці в Донецькій області, потім в Свердловську Луганської області, потім в Таганрозі і потім в Пермському краї російської федерації. Останні новини, які ми отримали після обміну 30 грудня 2025 року - це те що побратим бачив його в одній колонії в м. Кізел за пару місяців до обміну.

Цей же звільнений побратим також розповів про умови утримання. Харчування мінімальне і неякісне, в камерах потрібно стояти по 16 годин на день, не можна рухатись чи піднімати голову, кожне переведення між колоніями - це процедура «прийомки» з побиттям і натравлюванням собак (собачі укуси потім ніхто не лікує). В колонії заборонено спілкуватись між собою, допити також супроводжуються побиттям. Тож інколи після обміну єдине, що ми дізнаємось це що хтось із звільнених полонених чув ім’я Хуана під час перекличок»,  - розповідає Людмила.

Останню таку звістку родина отримала в квітні 2025 року. Але рідні не знають нічого про стан здоров’я Хуана.

«Ми постукалися в усі двері, але марно»

Сім’я Хуана зараз перебуває у тому стані, коли опускаються руки. Вони зробили всі запити, які можливо, постукалися в усі двері, які існують, зв’язалися з усіма установами, які задіяні в обмінах полонених. Що робити далі – вони навіть не уявляють. І від цього стає тільки гірше. Бо поки ти дієш, здійснюєш певні кроки, щоб визволити з полону рідну людину, ти відчуваєш, що корисний.

«Знаєте, я живу, їм, сплю. Я маю бути усміхненою мамою для двох своїх маленьких дітей, - каже Людмила, - а всередині мене біль, який я постійно приховую. Це якась психологічна шизофренія, роздвоєння. Мама теж таке відчуває. Вона інколи просто завмирає посеред кімнати, фіксуючи думку, що не може радіти життю, коли її дитина страждає в російських застінках».

Сім’я неодноразово зверталась до Міжнародного комітету Червоного Хреста, щоб дізнатись більше про Хуана і, можливо, встановити з ним зв’язок. Але щоразу вони наштовхувалися на схожу відповідь: Російська Федерація не допускає ані міжнародні, ані міжурядові комісії в місця утримання українських полонених, і не бажає вести переговорів на тему утримання і повернення українських військовополонених. 

«Звичайно, їм набагато легше перевірити умови утримання російських полонених в Україні, щоб написати, що якомусь росіянину не докладають олів’є. Замість того, щоб рятувати українців, яких вбивають у полоні. На сьогодні МКЧХ – абсолютно недієва організація», - гнівно каже Людмила Лейва Гарсія.

Вона каже, що сил їм надає те, що вони не одинокі у своїй біді. Вони єднаються з іншими родинами полонених, виходять на акції нагадування.

«Мені дуже тепло на серці від того, що поруч з нами на акції виходять люди, які не мають рідних у полоні. Але люди відчувають несправедливість, розділяють наш біль і борються разом із нами», - каже Людмила.

Разом із батьками, рідними Хуана, які живуть в Україні, Кубі і багатьох інших країнах світу, разом із нареченою Хуана, Марією, вони чекають і вірять, що їхній сильний і мужній чоловік, справжній герой зможе витримати все і повернутися додому.  

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube