Гримаси сучасної війни

Маріупольчанка Тамара Федоренко каже, що  слова - гримаси сучасної війни - їй наснилися. І вона почала писати. Так народилося оповідання, в якому поки що немає щасливого кінця.

 Що може бути гірше  за війну?

Гіркота війни була забута декількома поколіннями  українців другої половини  ХХ століття і першої половини ХХІ. Здавалося, що люди і людство  мали б «подорослішати» після Другої світової, зробити висновки і схаменутися.

Так ні! Світ знову опинився у стані війни. Сучасна війна отримала назву:

Російсько-українська  війна  (з 2014), російська збройна агресія проти України, з 24 лютого 2022 року - день повномасштабного вторгнення російських військ  на територію України.

Таким чином, з 2014 року Україна вже більше 10 років знаходиться у стані війни з Російською Федерацією.

 Активна фаза війни триває  3 роки. Три роки українці відбивають, стримують, знищують ворога на власній території і на Курщині.

 Сучасна війна отримала такі характеристики:

- високотехнологічна,

-гібридна,

- інформаційна,

-несе екологічну катастрофу,

-мобільна, адаптивна,

-міжнародна підтримка є її ключовою ланкою,

- утворення міжнародних військово-політичних, економічних союзів, їх протистояння,

- інтернаціональна.

  На боці України воюють добровольчі підрозділи  з Польщі - поляки мстяться Росії, як осередку НКВС- КДБ за розстріл  близьких у Катині  (1940 р), грузини - за  спроби поневолення грузинського народу, загарбання Росією їх території, ізраїльтяни знають, що таке  не добрий сусід, тому  солідарні з українцями у боротьбі за справедливість, прибалтійці тренуються, вивчають досвід української армії, готуються до відбиття наступу РФ на своїй території, що може відбутися невдовзі ( за  опублікованими даними  розвідки Великобританії), татари  організували свої військові підрозділи і успішно воюють проти росіян, бо добре знають теж ціну сусідства з імперією, іспанці-баски воюють через те, що вони баски, датчани, норвежці знають ціну свободи і дорожать нею, британці, французи споконвічні партнери України, зараз також не можуть стояти осторонь.

Валерій Чалий в одному із інтерв’ю повідомив, що в лавах ЗСУ простим піхотинцем воює депутатка парламенту Швеції.

Із білорусів  воюють ті, кого «дістала» диктатура батьки Лукашенка.

 На боці України воюють росіяни, утворивши легіон «Свобода России», ті, хто розуміють, що свободи  в Росії немає,  і ті, кого «дістала» диктатура Путіна.

А ще у Національній гвардії України воює генерал-майор із Чечні- він за ідею та справедливість за канонами Корану. 

  З урахуванням цих характеристик ми отримали «обличчя» сучасної війни.

 Та у більшості випадків це «обличчя» корчиться  у гримасі через наступні риси:  

масштабні руйнування інфраструктури країни  зброєю нового покоління-шахедами (дронами-камікадзе), які стали  символом сучасної війни, 

 захоплені території, знищене житло, велику кількість переселенців, які отримали офіційну назву  «внутрішньо переміщені особи»,

 біля семи мільйонів  українців взагалі покинули країну, 

наймасштабнішу  економічну кризу в Україні за часів незалежності, 

загибель воїнів, цивільних, дітей, полон  воїнів і цивільних, 

насильницький вивіз українських дітей до Росії,

зросійщення українців на захоплених ними територіях. 

Найголовнішим же кризовим  фактором є розкол в українському суспільстві.  Війна роз’єднала, пересварила  суспільство,  родини, роздерла країну навпіл, поділила на тих, хто «за» і на тих, хто «проти». 

Частина людей  схвалює  російське вторгнення, аплодує йому, визнає закони країни-агресора  і сповна  їх приймає. 

Інша частина - її більшість- воює, захищається, допомагає, бореться, гине...

Тільки у квітні 2025 року від російських атак загинула 151 людина з числа  цивільних, 696 осіб були поранені, це на 46% більше, ніж у квітні попереднього року. (За даними УНІАН). 

Щодо військових: з 2022 року  на  початок 2025 року в Україні загинуло понад 31 тисяча військових, як повідомив президент  В. Зеленський. ( За даними УНІАН). Додатково десятки тисяч осіб зникли безвісти або перебувають у полоні. Щодо «зниклих безвісти» маємо цифру 24 тисячі  за весь період війни ( За даними УНІАН). Щодо  «перебувають у полоні» - до 10 тисяч з початку війни. Цифри надходять із різних джерел. Остаточної цифри не названо.

 Війна супроводжується морем людських емоцій: сльози, море сліз, розпач, розбрат, істерика, депресія, прокляття, лайка, звинувачення, недовіра, зневага, смерть.

 Всі ці  цілком природні емоційні сплески я назвала гримасами війни.

Світ здригається від жахіть, але запущене диявольське колесо  зупинити не може. В Україні майже не залишилося родин, де б не було загиблих. 

 Жнива війни можна побачити на Майдані  Незалежності у Києві. Вони відтворені  в прапорцях, що рясно заповнили колись квітучі газони Майдану. Кожен синьо-жовтий прапорець – воїн. Загиблий воїн. 

Сюди приїздять батьки, побратими, щоб вклонитися полеглим, віддати їм  шану. Особливо тягне сюди рідних, які отримали звістку про безвісти зниклого сина, брата, товариша. Більше йти нікуди, де розшукати безвісти зниклого - невідомо.

Звістка про безвісти  зниклого воїна означає, що, можливо, він у полоні. Це дає надію на його повернення. Та є й інша ознака безвісти зниклого - це  може означати, що тіло воїна ще не забрали з поля бою. Ворог не дає змоги  це зробити. Відомі випадки, коли повернення тіл загиблих відбувається  через пів року і більше. Потім -   процедура ідентифікації через аналіз ДНК. І поки  не  буде проведена ідентифікація тіла, доти воїн буде вважається безвісти зниклим. 

 Найстрашнішою для рідних є звістка про повернення «на щиті». Від  греків-спартанців нам у спадок був переданий  цей вираз. Зараз ми додоли до нього більш сучасні цифрові  поняття-200-х сотий, 300-х сотий. Є також  «вантаж 400-х сотий», «вантаж 500», «вантаж 600». «Вантаж 700» до війни відношення не має. Значення цифр  легко знаходиться  в Інтернеті.

 Та повернімося до теми.

Відповідно до Женевської конвенції, тіла загиблих і військовополонених підлягають обміну лише після завершення війни. Але в російсько-українській війні обмін почалися вже після перших 6 місяців боїв. Офіси по обміну були організовані влітку 2022 року з обох сторін.  Сам процес  обміну не швидкий, він надважкий, ризиковий, вимагає надлюдських зусиль  - державних, міжнародних  органів, ускладнений процесом ідентифікації, що триває від 10 днів до одного року і більше. Для рідних безвісти зниклого воїна  це місяці очікування,болючі ходіння по владних  коридорах,  дзвінки на «Гарячу лінію», яка частіше мовчить, ніж відповідає, відвідування  Координаційного центру, Територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Тут треба багато заповнювати анкет, бланків, знімати ксерокопії документів і т.п. Бюрократію  через війну  ніхто не відміняв, і вона  працює, як  машина, що нікуди не поспішає. На 2025 рік маємо алгоритм пошуку безвісти зниклих за особливих обставин. Буду рада, якщо він комусь стане у нагоді:

-після отримання сповіщення про безвісти зниклого воїна необхідно звернутися до відділу поліції за місцем проживання того, хто звертається,

-отримати у слідчого витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань та пам’ятку про процесуальні права потерпілого;

-знайти рідних воїна для того, щоб надати матеріали для проведення ДНК-аналізу потерпілого. Тут виникають труднощі, коли рідні знаходяться за кордоном або на непідконтрольній Україні території.  У другому випадку - зовсім кепська ситуація,  не знаю, як люди із неї виходять;

-заповнити анкету на особу, зниклу безвісти за особливих обставин;

- зареєєструватися на сайтах або здійснити дзвінки на «Гарячі лінії» наступних органів та організацій, які здійснюють функції безвісти зниклих чи полонених:

•Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими (створити особистий кабінет),

•Національне інформаційне бюро,

•Об’єднаний  центр з координації пошуку та звільнення (СБУ);

-подати заяву та отримати витягз Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин;

-звернутися за допомогою до Міжнародного комітетуЧервого Хреста.

 Так виглядає підпілля війни, той гігантський простір, розташований за реальністю, те місце, коли люди вважаються безвісти зниклими, говорять, що  вони потрапляють саме сюди разом зі своїми рідними, які займаються їхнім пошуком.

Питання: а якщо рідні знаходяться на окупованій території? 

І знову гримаса.

Ця війна породила ще один простір - простір полону. Про нього написано більше, про нього пишуть частіше, бо обміни полоненними відбуваються! Колишні українські  полонені  розповідають про російське пекло, розкриваючи всю сутність «русского мира». Читайте, відкриєте багато нового для себе. 

 Мені  ж  хочеться поговорити  про тих, хто потрапив до списків «Зник безвісти», познайомитися з цим простором детально на прикладі мого доброго знайомого воїна - земляка. 

Євген

Євгену тридцять чотири. Він приїхав до Києва із невеликого міста Бердянськ Запорізької області.   Бердянськ розташований на узбережжі Азовського моря і слугувало місцевим мешканцям тим, що  давало змогу отримувати невеликі доходи  під час  літньо-курортного  сезону. Взимку ж місто  завмирало. Молодь покидала  його і відправлялася на пошук заробітків  у великі міста.

Київ приймав провінціалів із задоволенням, особливо на будівництво - найдешевша робоча сила. До Києва подався і Євген. З його сторінок у  соцмережах можна зробити висновок: столицю він любив, світлини виставляв з  історичних місць Києва, підписуючи їх  українською мовою. Викликала посмішку крайня світлина  в Телеграм у повідомленні «про себе»:

«Праця із мавпи зробила людину». Цікаво...

 Вперше я зустрілася з Євгеном у жовтні 2024 року у маршрутці, що слідувала від станції метро Академмістечко до Ворзеля. 

Йшов дощ,  із пасажирів в автобусі  були тільки він і я. Ну  як тут не заговорити?  З усього було видно, що він військовий - коротка стрижка,  рюкзак, охайний, підтягнутий.

 Селище міського типу Ворзель за радянської доби було популярним місцем відпочинку і лікування. Санаторіїв і дитячих таборів тут нараховувалося більше 25.

Після   катастрофи на Чорнобильській АЕС  у 1986 році цей населений пункт прийшов у занепад.  Корпуси санаторіїв спорожніли і почали руйнуватися. Ворзель завмер,   перетворившись  на тихий  провінційний населений пункт неподалік Києва.

Пожвавлення тут  почалося тільки у 2023 році. У напівзруйнованих приміщеннях санаторіїв почали селитися українські військові.

 Поступово селище ожило, наповнилося людьми  одягненими в український піксель. 

Була і друга катастрофа у цьому населеному пункті. У лютому 2022 року  сюди увійшли і в’їхали російські загарбники.

Через  Ворзель, Бучу, Ірпінь пролягав шлях росіян, які мріяли про «Киев за три дня». В кінці березня вони покидали  ці міста,  руйнуючи  все на своєму шляху, а санаторії  і лікарні - з особливим натхненням.

Та вже у травні-червні  2022 року поступово  відновили роботу  центри ментального здоров’я, шпиталі, поліклініки, які й почали приймати українських  воїнів на реабілітацію. Приміщення санаторіїв теж наповнилися людьми.

Євген приїхав із Херсонського напрямку після двох контузій під Вовчанськом.  Розговорити його було нелегко. Але згодом вдалося дізнатися про його шлях на війну.

Працював  на будівництві у Дарницькому районі Києва. Вихідні, зазвичай, проводив у  центрі столиці. 

29 червня 2024 року, в суботу, Євгена зупинили поліцейські і представники Територіального центру комплектування та соціальної підтримки (за звичкою ми називаємо цю структуру військкоматом) для перевірки документів.

 Згодом ТЦК перейде до категорії військового підрозділу з ганебною репутацією. Як працюють ТЦК під час російсько-української війни – це окрема тема  дослідження і вона ж - наступна гримаса сучасної  війни.

 Так ось, документи у чоловіка  перевірили, забрали паспорт, провели  до автобуса, доставили до ангару, де вже знаходилося до сорока осіб чоловічої статі.  На вході  до приміщення стояв кремезний чоловік з автоматом. Через дві години усім видали банківські картки, запросили до автобусів. 

Наступного дня Євген опинився на одному із  навчальних воєнних полігонів. Так він став військовослужбовцем Збройних сил України, отримавши звання «солдат».

Над темою «Як почуваєшся, солдат ЗСУ?» роздумувала давно.  Життя генералів, полковників у всіх на виду. А от як живеться тим, хто знаходиться на найнижчому щаблі  Збройних сил,  на точці, якої бояться усі, яка отримала у цій війні назву «0», і на яку ходить рідко хто з офіцерів, туди направляються тільки солдати, ну ті, з ангару. Здається, тема прийшла сама.

Я пишу ці рядки на третьому році війни. Багато чого змінилося за ці три роки. Тих, хто першими вийшли на зустріч росіянам у лютому 2022, тих, кого не треба було мотивувати, а треба було, навпаки, стримувати задля збереження себе - досвідченого, професійного воїна -  вже нема, вони лежать на кладовищах під синьо- жовтими прапорами. Кладовища збільшуються з кожним роком. Чого тільки варте Київське Північне кладовище. Люди його називають кладовище на Лісовій, до якого можна дістатися  від станції метро Лісова. Мурахи по шкірі, рясні нескінченні  сльози  не стримують навіть чоловіки, коли потрапляєш туди.   Покидаєш цвинтар з купою запитань, що, скоріш за все, адресуються  Всесвіту,  бо у людей відповіді на них не  існує.

Ті, хто потрапив на військову службу  пізніше, скажімо у 2024 році  й тим шляхом, який пройшов  Євген, зустрічаються з рядом непорозумінь і труднощів,  як під час навчань, так і під час несення  служби, бо вони не були готові до неї.

Перше, що очікує на воїна, - це фізичне навантаження, освоєння зброї, з якою раніше він справи не мав, психологічний тиск. Добре, коли потравляєш до підрозділу з професійним  командиром, а коли ні... тоді  дуже важко. Крім того, обмеження в спілкуванні з рідними, невідповідні нормам  побутові умови перебування  у навчальному центрі.

Ще одна гримаса війни-нерівність в армії, грубість, жорсткість, виражена у суцільній лайці при спілкуванні. Нецензурна лайка стала ознакою сучасної війни і нормою при спілкуванні.

Українці ніколи не вживали стільки лайки, скільки   вживають зараз. Лайку можна почути повсюди - лаються чоловіки, жінки, діти. Лаються блогери, ведучі телепрограм, депутати, журналісти - всі!  Військові спілкуються виключно лайкою і матюччям. Що це таке? Чому? Запитання лишаються риторичними.

Євген спілкувався зі мною теж лайкою, не помічаючи, що він лається. Він розповідав про бої під Вовчанськом, про те, як не зміг дотягнути Михайловича до «залізяки» (так поміж собою  воїни називали  Вовчанський агрегатний завод),  бо Михайлович був занадто важкий і сам відмовився від перебіжок, задихався, тут його і настиг дрон. Далі розповідь   Євгена перенеслася у бліндаж, де знаходився його побратим, якому він  наклав жгут? і той три дні сидів з ним у бліндажі в очікуванні евакуаційного автомобіля. Розповідав, як очікували дрона з водою і ще чимось із харчів, як йому одному із групи вдалося залишитися живим і все ж добігти до заводу, бо він був худий.  Не закінчивши розповідь, Євген почав шукати аптечку, швидко шукати, знайшов, дістав ампулу, шприц, пояснив, що це заспокійливе, уколов сам себе у сідницю  без протирання спиртом, як це роблять медики. Руки дрожали, голос зривався, погляд застиг там - у Вовчанську.

 Воїн був із багатодітної родини, мав брата і двох сестер. Всі навчалися у Бердянській школі-інтернаті. Далі отримував професійну освіту, навчався туристичному бізнесу вже у  коледжі.

 Я вирішила, що чоловіка треба повернути  у мирне життя, нехай ненадовго,  але необхідно  заповнити його пам’ять моментами обнадійливими, мирними,  перенести його до звичних речей. Запропонувала йому вступити до технічного закладу вищої освіти, він погодився залюбки, йому подобалася спеціальність «зварювальне виробництво» - бо треба буде відбудовувати країну, так планував воїн. Так і вирішили - у 2025 році  Євген буде вступати до технічного закладу вищої освіти на обрану спеціальність.

Знайомство з професором Сергієм Щетіниним, який мав готувати Євгена до вступу, підбадьорило його, здавалося, що спогади про війну відступили, плани на мирне життя  взяли перевагу.

Після двадцятиденної  реабілітації  в Центрі ментального здоров’я Євген повернувся до своєї військової частини, що тримала оборону   на  Херсонському напрямку. Повідомлення звідти   від нього були короткими:

- Я на позиції, зв’язку немає, є змога о 6.30 відправити СМС рідним.

І так два місяці поспіль.

Мені, людині цивільній, було цікаво, що являє собою позиція?

Це блиндаж, окоп, приміщення?  Що?

До цього часу не вдалося побачити.

 Уявлення отримала про це загадкове для себе місце  після відеодзвінка Євгена.

Воїн ще більше схуд, обличчя чи брудне, чи чорне від худоби - не зрозуміло, впалі, сумні-пресумні очі, намагався посміхнутися - не вийшло. Втому приховати не вдавалося, бо була ця втома не людською, це було виснаження, яке відчувалося за тисячі кілометрів. Дивно, та телефон передавав відчуття.

- Ми вийшли. Йду відпочивати - без жодної емоції повідомив  він.

Про вихід із позиції Євгена треба писати окремо. Хочу розповісти багато чого цікавого. Просила знайомих військових високопосадовців вивести всю групу  солдат, які  без зміни  два місяці  перебували там, куди долітають тільки fpv-дрони. 

Та от біда, говорять, що, поки, не можна! Сором, безглуздя, байдужість, «підстави» стали б головними героями майбутнього  оповідання. І на нас знову вишкіриться  одна із гримас сучасної  війни.

У січні 2025р  у Євгена все змінилося - він був направлений військовою частиною  до Центру підготовки сержантського складу.

Настрій був піднесений, приємний сюрприз надихав на подальшу побудову кар’єри кадрового військового.Дивувався несподіванці, яку йому подарувала доля. Щодо кар’єри військового він згодився теж. «Одне іншому не завадить» - говорив він, навчатися завжди приємно. З Центру телефонував часто, розповідав про успіхи.   Очікував на сертифікат, розповідав, що зараз видають якісь особливі сертифікати, сучасні.

Я інколи  жартувала, звертаючись до нього «пане сержанте».

Задоволена посмішка з’являлася у чоловіка  на все обличчя.

«Ну і слава Богу, він знайшов себе, він відволікається від безпосередніх боїв, він планує своє майбутнє», - думалося мені.

Навчання у  Центрі  тривало  50 діб і  проминуло  швидко,  але дало змогу отримати паузу. Сертифікат воїн  отримав і вже 20 березня повернувся до своєї військової частини, яка перемістилася з Херсонського напрямку на Покровський. 

20 березня Євген зателефонував по відеозв’язку.

Він був у  повній військовій екіпіровці, дуже серйозний, відрапортувався:

«Вчора ввечері повернувся із курсів, сьогодні виїжджаємо на позицію, я на Покровському напрямку, говорять, що   повернемося через 3-5 днів, зв’язку не буде, не хвилюйтеся».

 Встигла написати: візьми з собою стрічку з молитвами з Михайлівського собору, іконки, все поклади у нагрудну кишеню.

У відповідь отримала  «+». 

Всі, хто проводжав близьких і рідних на ті, нехай їм грець, позиції, знайомі з відчуттям провини перед воїнами, бо вони йшли у пекло, а ми тут, у безпеці. Думалось над водорозділом, що утворився між нами і ними: ми спимо  у чистій постелі, у теплі і затишку, а вони там - під снігом,  дощем, у холоді, під обстрілами. 

«Матінко-земле, укрий їх, збережи, захисти, сховай від ворогів». 

Телефон не випускається із рук... Очікування ...Тривога неймовірна, зростає,  на третій день стає нестерпно-щемливою.

 Дзвінок  до військової частини на жодне питання відповіді не дає. Один телефонний номер, якось відгукнувся з рекомендацією:

«Телефонуйте до ТЦК, яким він призивався». 

Минає два тижні, жодного повідомлення, жодної інформації.

Мізки починають закипати, шукаю знайомих серед військових, держслужбовців, всі, як під кальку рекомендують телефонувати в іншу інстанцію. «Гаряча лінія» мовчить, пише, що  на лінії перевантаження, прийняти мій дзвінок не може. 

Сама собі не повірила, коли на третьому тижні пошуку відгукнувся телефон у Дарницькому ТЦК і СП.

Відповідь вбила:

«Євген П. зник безвісти 21. 03.2025 р  біля нп Троїцьке  під час виконання бойового завдання.  Проводяться пошукові роботи».

Коли минув шок, розумію, що сидіти, склавши руки, не можна.

Треба рухатися, треба щось робити.

У ТЦК-військкоматі  було надано для ознайомлення «Акт службового розслідування за фактом зникнення безвісти 21.03.2025 під час бойових дій солдата  Євгена П. де були зафіксовані  свідчення воїнів, які були поруч під час виконання бойового завдання.  Там було написано наступне: «Солдат Є.П,  внаслідок розриву ворожого снаряду у безпосередній близькості від нього отримав множинні поранення, впав та не озивався на  багаторазові оклики. Через обстріл, що тривав, наблизитись до місця перебування солдата Є.П.та надати йому домедичну допомогу не було змогли».

 Акт складений на дев’яти аркушах, десятий аркуш- сповіщення матері про зникнення безвісти її сина. Сповіщення є документом для порушення клопотання про призначення пенсії(допомоги) і надання пільг, встановлених законодавством України.

Але ж родина Євгена знаходиться на окупованій території у місті Бердянську. Як мають діяти рідні у такій ситуації?

 Ще одна гримаса війни і до неї питань  найбільше. 

Закону, який би регулював подібну ситуацію, не існує. Можливо,   Міжнародне право змогло би  виконати свою регуляторну функцію  у такому випадку.  Але ж маємо справу з РФ, а для неї, як відомо,  не існує  міжнародного права.

Та якось же має вирішуватися це питання? Точно не знаю як, але говорять, що люди сами придумали механізм виїзду-в’їзду з непідконтрольних Україні територій на територію  України для вирішення фінансових, побутових питань.

Я ж продовжую пошук Євгена за зазначеним вище алгоритмом. Він зводиться до безкінечних реєстрацій на сайтах, до надії на відповідь. 

Пригнічує мовчання. Воно  таке лунке! Мовчать усі.

Чи є пошук воїна таємницею, до якої доступ звичайній цивільній людині закритий? Чи якісь інші правила тут діють?

Я шукаю знайомих військових, знайомих поліцейських, знайомих у Службі безпеки - все безрезультатно. Навпаки, я відчуваю себе людиною-порушником, бо ходжу і  клянчу, «лізу не у свої справи».

 Дякую нашим жінкам, які організували свої шляхи пошуку на Телеграм-каналі.  Тут можна отримати повне уявлення про сучасну  війну, про те, яка гірка доля спіткала чоловіків ХХІ століття, які жахи їм доводиться бачити, проживати, гинути, місяцями лежати у посадках не забраними  після «прильоту» чи  після того, як «накрило», побачила, нарешті і позиції, які воїни називають норами.

Навіщо все це?  Яка сила придумала це пекло? Для чого?

 Вважаю, що відповіді ми отримаємо згодом, як у свій час людство отримало відповідь   на Нюрнбергському процесі.

 Сучасна війна  надала нам ще одне джерело інформації, воно швидке, народне, обнадійливе -  коли немає відповідей від державних структур, то люди йдуть  до... відьом!

Так, так, саме до відьом. Іх на YouTube каналах сила силена - є білі, чорні, ніякі. Люди платять гроші, інколи останні, аби тільки отримати вісточку про сина, батька, чоловіка, дочекатися вироку: живий, не живий, у полоні.

Я теж пішла, не далеко,  в телефон. Чорна відьма Тетяна Гай мені сказала:

 «Пощастило Євгену, він бачив загибель багатьох побратимів, він бачив жах, він поранений, у важкому психологічному стані, звістка прийде від нього  через три місяці». 

 Чекаю. Дякую відьмі за надію! 

Війна скорчила  мені  ще одну гримасу.

            Тамара Федоренко