"Його катують за те, що він українець". Наталія Дмитренко вдруге чекає з полону свого чоловіка

Наталія  Дмитренко вже вдруге чекає на повернення свого чоловіка з полону. І бореться за нього так, як тільки може. 

«Я виходила заміж за звичайного працівника комбінату імені Ілліча, а життя повернулося по-іншому…» - каже Наталія.

Її історія – трагічна та героїчна одночасно. Чоловік - в російських катівнях, на її руках - п'ятеро дітей. Але вона не здається.

Від заводчанина до солдата

Віктору Дмитренку зараз 47 років. Він – доброволець батальйону «Донбас» з 2014 року. Після років добровольчої служби, підписав контракт ЗСУ. Але коли почалось повномасштабне вторгнення РФ, він вже покинув армію. 

Проте коли РФ почала повномасштабне вторгнення, Віктор не зміг пасивно ховатися від обстрілів, а розгорнув волонтерську діяльність у блокадному Маріуполі, за що й потрапив до рук російських спецслужб.

«Я виходила заміж за звичайного робітника з комбінату ім. Ілліча. Віктор має 14 років стажу машиніста крана на аглофабриці. Він працював дуже важко, позмінно,  4 дня робочих, 5-й – вихідний, виходив у нічні зміни», - розповідає про свого чоловіка Наталія.

Пара одружилася у далекому 2001 році, жили в Лівобережному районі Маріуполя.

«Віктор – просто зразковий сім'янин. Нині у нас п'ятеро дітей. Він весь час проводив удома, захоплювався ремонтом мопедів і мотоциклів. Ми жили біля моря, тож на відпочинок виїжджали рідко», – розповідає Наталя.

Віктор тонко відчував політичну ситуацію в країні і ще задовго до початку гібридної російської агресії у 2014-му казав, що війна з Росією неминуча. Тому конфлікт 2014 року не став для нього шоком. Він одразу ж пішов у військкомат, бо під загрозою опинилася не лише його родина та будинок, а й споконвічні цінності, які чоловік розділяв.

“Йому у військоматі просто відмовили. Сказали, мовляв, «йди, лікуйся». Тоді не всі розуміли, наскільки це серйозно. Але Віктор не міг бути осторонь, хоч у нас на той момент було вже троє синів», - згадує Наталя.

Протистояння у Маріуполі почали наростати. Проросійські налаштоване населення починало поводитися дедалі агресивніше. Це вилилося у побутові конфлікти родини Дмитренко із сусідами. Усвідомивши реальну небезпеку для себе та дітей, Віктор прийняв рішення відправити сім'ю до родичів до Миколаєва, а самому взяти зброю до рук.

«Спочатку я не знала, куди він поїхав. Сказав, що просто до Києва. Виявилося, вступив до батальйону «Донбас». Я знаю, що він був у боях під Кураховим, звільняв Лисичанськ і потрапив в оточення під Іловайськом», - каже Наталя.

Перший раз у полоні

«Про те, що Віктор потрапив у полон, я дізналася 29 серпня 2014 року. У сусідів наступного дня було весілля. Це було як два паралельні світи: у них свято, а в мене горе», - згадує жінка.

Колона техніки, в якій їхав Віктор, потрапила в засідку. Усі, хто вижив, відійшли до села та прийняли бій. Проте сили були нерівними і добровольцям запропонували здатися за умови того, що поранених якнайшвидше передадуть українській стороні. Проте росіяни, звісно ж, не дотрималися обіцянок. Спочатку Віктора тримали у Донецькому СІЗО, а потім перевезли до Іловайська, на примусові роботи з нібито «відновлення зруйнованого ЗСУ міста».

«Два місяці була цілковита тиша. Я дзвонила на інформаційну лінію «Донбасу», але це було безглуздо. Мені дзвонили із СБУ і питали, чи не вийшов чоловік на зв'язок. Віктор зателефонував лише 11 листопада та сказав, що живий», - розповідає Наталя.

Вона об'єдналася з іншими дружинами військовополонених та організувала посилки з їжею та одягом у неволю.

У полоні Віктор тоді пробув 4 місяці та 26 днів. Його разом із великою партією військових обміняли перед Новим роком, а зустрічав звільнених захисників України Петро Порошенко.

Пошуки себе та реабілітація

«Після полону Віктор якийсь час шукав себе. На завод не повернувся. У всіх тоді були «терки» на роботі, і коли ти захищаєш Україну – баталії з колегами неминучі», - каже про той період життя Наталія.

Віктор вийшов на зв'язок із бойовими побратимами, пройшов психологічне та фізичне відновлення та почав займатися волонтерством. Однак цього йому було мало. Він хотів повноцінно служити Батьківщині та підписав контакт із ЗСУ у 2015 році.

«Мені було тяжко. Чоловік на службі, я сама з п’ятьма дітьми. . Я говорила, що розумію, що країна досі в небезпеці, але мені потрібна допомога з п'ятьма дітьми вдома. Просила Віктора звільнитися. І врешті решт він не витримав моїх сліз і звільнився 2020-го», - розповідає Наталія Дмитрієнко. 

Після звільнення Віктор працював в охоронній фірмі у Києві вахтовим методом. Але напередодні 2022 року він телефонував дружині і попереджав, щоб вона була напоготові, бо ситуація астільки напружена, що Путін може напасти в будь-який момент. Віктор був переконаний в цьому. 

«Я казала, щоб він не накручував мене. Як жінка я не хотіла сприймати небезпеку», - каже Наталія.

На момент вторгнення РФ Віктор Дмитрієнко перебував у Маріуполі. Коли в місті пролунали перші вибухи,  він вийшов з дому і став  допомагати цивільним, які опинилися в підвалах і бомбосховищах.

Другий раз у полоні

«За весь час у Маріуполі я бачила його тричі. Віктор постійно був у русі: розвозив їжу людям, допомагав знаходити теплі речі», - розповідає Наталія.

Вона з дітьми перебувала в притулку біля центру гуманітарної допомоги «Халабуда», а чоловік періодично відвідував їх.

«Я виїхала із міста 15 березня. Чисто випадково. Ходили чутки, що автобуси «Червоного хреста» заберуть тих, хто має маленьких дітей. Але дива не сталося. Нас ніхто не забирав, не вивозив. Ми чули про автобуси, які, начебто, затримали в Мангуші. Ніхто не розумів, як рятуватися. Аж  раптом вбігла волонтерка, сказала, що у нас 3 хвилини на збори і треба їхати», - пригадує Наталія.

Вона написала записку чоловікові про те, що перепрошує, але має вивезти дітей у безпечне місце і через Запоріжжя та Дніпро вибралася до Польщі. У Маріуполі залишився їхній старший, 18-річний син, який виїхав набагато пізніше.

Про те, що Віктор знову опинився в руках у агресорів, Наталія дізналася 14 квітня 2022 року. Товариш Віктора зателефонував йому і повідомив, що він живий, але в полоні. Потім із нею на зв'язок вийшла невідома людина і також підтвердила цю інформацію, а наприкінці розмови наполягала не записувати її номер.

«Я була рада будь-якій інформації про чоловіка. На той час у Маріуполі творилося безумство. Місто знищували фосфорними бомбами. Було страшно дивитись новини», - каже Наталія.

Отримавши звістку, маріупольчанка одразу вийшла на зв'язок з Інформаційним бюро, яке займалося питаннями військовополонених. У відповідь отримала лише втішні слова, що треба чекати та сподіватися.

«Пізніше людина, яка представилася як та, яка допомагає полоненим, зателефонувала мені і сказала, що Віктор у СІЗО у Бердянську і з ним усе добре. Я попросила відеозв'язок, щоб переконатися, що він цілий», - говорить про ті страшні моменти Наталія.

Зробивши скріншоти з відео, жінка переслала їх в українські спеціалізовані органи, але отримала у відповідь холодний, офіційний лист.

«Це була просто відписка, на кшталт «дякую, інформація обробляється». Я гнівно відповіла їм. У нас біда, а ви нам – відписки», – розповідає жінка. Але вона не опускала рук і стукала в усі двері. 

З сумом вона згадує часи, коли Національне бюро та Координаційний Штаб просто посилалися один на одного, час від часу перенаправляючи до уповноваженого Верховної Ради з прав людини Дмитра Лубінця.

«Це був просто цирк. Опускалися руки.

Зараз  я багато працюю у МакДональдсі у Варшаві. Тут завжди рух людей. Робота та діти не дають зневірятися, зупиняти боротьбу. Всі мої думки, звичайно,  - про чоловіка», - каже дружина військовополоненого. Вона впевнена, що якщо просто сидіти вдома та плакати – то буде лише гірше їй та дітям, які переймають емоційний стан. Вона і так хвилюється за доньку-першокласниці, яка через постійні стреси почала ходити до психолога.

«Я пишаюся його вибором»

Наразі Наталії відомо, що Віктора утримують у СІЗО селища Камишин, що у Волгоградській області, та хочуть судити «за протидію СВО».

«Це такий абсурд! Це розуміють навіть російські судді. Безглуздість. Схопити українця на території України, вивезти до Росії і там судити за те, що він проти їхньої агресії», - каже Наталія.

Наталя стверджує, що, крім усього іншого, має безліч питань до української влади з приводу того, кого і чому міняють. Вона наполягає, що українська сторона посилається на відмови в обміні Віктора на РФ, але жінка впевнена, що для того, щоби «витягнути» цивільних, додається мало сил.

«У крайніх обмінах було багато чоловіків від 91-го до 2002-го року народження. Чи за них якось борються більше, ніж за тих, хто старший? Були ті, хто посидів рік і навіть півроку. Мій чоловік у неволі вже четвертий рік! Я радію всім звільненим, але це максимально не справедливо. Схоже на зраду. Інакше сказати я не можу», - розчаровано вимовляє Наталя.

Вона додає, що іноді трохи ображається на Віктора, що він обрав служіння своїй країні, а не родину, але все ж таки поважає його за твердість поглядів і безмірно любить.

«Я пишаюся своїм чоловіком. Він поклав багато сил на захист України. Нині його катують лише за те, що він – українець. Розголос приходить тоді, коли з полону повертають вже мертве тіло. Я цього не хочу. Мені та дітям він потрібен живий», - каже Наталя.

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube