"Як після всього, що сам пережив на фронті, розповідати дітям про Верденську битву?" Історик із Маріуполя вже 3 роки в окопах

«Завтра три роки як я офіційно біля ЗСУ. Це великий проміжок життя насправді. За цей час багато чого змінилося і я, мабуть, теж змінився. Добре, коли хороші люди з тобою, добре, коли ти у відносній безпеці, добре, коли ти в теплі і у тебе є вода та їжа. Добре коли ти робиш щось корисне і командування дає можливість розвиватися.

Погано, що рвуться старі зв'язки, і минуле життя стає марним. Погано, що колись рідні люди геть тебе не розуміють і розривають усі зв'язки. Погано, коли гинуть добрі люди, рідні. Якось так», - написав у своєму Фейсбуці 28 лютого маріуполець Ігор Цеунов. 

До повномасштабного вторгнення Ігор ніяким чином не був пов'язаний з армією. Проте 24 лютого 2022 року він кардинально змінив своє життя. Кандидат історичних наук, педагог та археолог, взявши до рук автомат, рушив на вогневі рубежі захищати Батьківщину.

Патріот України, а не Донбасу

«Я маріуполець лише умовно. Народився у місті Харцизьку 1991 р. Там пройшло дитинство. А до Маріуполя приїхав, коли мені було 13 років. Навчався у ЗОШ №26 Приморського району», - розповідає чоловік. 

Ігор каже, що ще в школі якось усвідомив, що він живе в Україні. Він вже тоді вважав  її одним великим домом, і  дуже дивувався проявам «локального патріотизму» області чи міста (читай – сепаратизму), які вважав крайнощами. 

«Є великий будинок і його треба розбудовувати, захищати та берегти. Навіщо відокремлювати себе від нього? Були регіональні еліти, які шантажували Київ. Я вважаю, що вся ця історія з так званою «ДНР» - це історія про гроші, політичні ігри на почуттях людей, які призвели до сумних наслідків», - каже він.

Після закінчення школи Цеунов вступив на історичний факультет Маріупольського державного університету, отримав диплом бакалавра та у 2012 році продовжив навчання у Київо-Могилянській академії на спеціальності «Археологія». З 2009 до 2019 брав участь в археологічних експедиціях. Після закінчення навчання займався науковою діяльністю, писав статті, методичні матеріали, працював над підручником з історії для 5-класників. Був репетитором та учителем у приватних школах та свого часу редактором у видавництві навчальної літератури для дітей.

День, який змінив усе

«З січня 2022 року я жив у Бучі. 24 лютого я прокинувся від вибухів. Відкривши новини – зрозумів, що розпочалася повномасштабна війна з Росією. Досі я не вірив, що таке може початися. Був дуже зайнятий своєю рутиною, роботою. Політикою на той період особливо не цікавився, але потім вона сама зацікавилася мною», - розповідає Ігор.

Вранці одразу ж поїхав до рідних до Києва і розповів, що побачив, як на Бучу та Гостомель йшла військова техніка, над колоною мирних жителів раз по разу з'являлися російські вертольоти. Настало перше усвідомлення війни.

Із Бучі Ігор виїхав до Тернополя, пішов до ТЦК і почав пробувати записатися до ТРО. Однак там йому відмовили через відсутність досвіду. За кілька днів, коли він пішов оформлювати статус переселенця, знову, незважаючи на свою «броню», спробував мобілізуватися.

Мене запитали: «Що, дуже хочеться?» Я відповів, що так. Тоді перейшов в іншу чергу добровольців і простояв там півдня, щоб потрапити до війська. Потім пройшов ВЛК. 2 березня на тролейбусі нас повезли до іншої частини міста, де був пункт збору», - згадує він.

З того моменту стартувала для Ігоря військова служба у 16-му окремому стрілецькому батальйоні, легкій піхоті ЗСУ.

Бойове хрещення та два поранення

У зону бойових дій Ігор потрапив у квітні 2022 року. Зі своїм підрозділом він опинився на кордоні Донецької та Запорізької областей. (Пізніше це місце назвали Времівським виступом). Там почали рити окопи та вчитися орієнтуватися на місцевості. Перший обстріл стався на Пасху.

«Нас зашарашили «Градами» чи з іншої реактивної артилерії. Я тоді погано знався на цьому. У моменті було мало зрозуміло, що треба робити. Тоді ми з хлопцями копали бліндаж. Я був без бронику та каски, вони лежали поряд із недокопаним бліндажем, що нагадував мені археологічний розкоп. Один із побратимів, Мишко, був у броні. Ми забилися в кут, а Мишко нас прикрив собою. Коли обстріл трохи стих, я вибіг забрати броник та каску. Обстріл поновився. Я невдало стрибав біля окопу, каска вискочила з рук, упала на землю, а я на неї обличчям. Кров, царапини, швидше за все зламаний ніс. За медичною допомогою не звертався. На адреналіні боліло не сильно», - ділиться спогадами військовослужбовець.

Бійці переходили із позиції на позицію. Почався локальний контрнаступ наших сил.

«Ми заходили до деокупованої місцевості. Бачили сповнені жаху очі цивільних, посічені осколками мертвих корів. Це мені запам'ятається на всю життя», – розповідає Ігор. За час своєї служби йому довелося пережити всяке: від копання окопів сидячи навколішки до тривалого перебування на лінії фронту. Переважно Ігор завжди перебував у зоні бойових дій.

У грудні 2022 року Цеунов отримав першу офіційно зареєстровану контузію, а у квітні 2023 – другу. Скільки їх було легких ніхто навіть не рахував.

Пізніше Ігор отримав друге поранення. У квітні 2023 року Цеунова накрило вибуховою хвилею від снаряду ворожого танка. 

«Це як отримати з усієї сили одночасно по обличчю та всьому тілу. Все тіло різко пробиває голками. Починається блювання, гуде голова. Тяжко ходити, думати і взагалі жити», - згадує свої відчуття боєць.

Після цього за медичними показаннями його перевели до підрозділу забезпечення.

Про війну, сім'ю, Маріуполь і закордон

«Маріуполь – окупований. Мені про нього важко говорити, я там не жив останнім часом, але в мене там загинув батько та бабуся. Мати зараз живе у Німеччині. Так сталося, що моя сім'я розпалася. Загалом, якщо подивитися, коли ти на фронті – люди живуть своїм життям, а ти своїм. Мені за великим рахунком їхати та й нікуди», - зізнається чоловік.

Він каже, що дуже хотів би повернуться до звільненого Маріуполя. Але логічно, що коли в місті росіяни – йому туди шляху немає.

«Розуміння як далі жити нема. Навіть після перемоги. Останнім часом перед повномасштабним вторгненням росіян я працював у Києві та околицях у приватних школах. Наразі багато батьків вивезли дітей закордон. Я був учителем історії, це означає розмовляти з дітьми про воїнів минулого. Я гадаю, це буде складно. Наприклад, говорити про Верденську битву Першої Світової війни, де за оцінками було вбито 300 тисяч людей. А ще отруєно газом та покалічено. У стандартній шкільній програмі це лише стрілочки на карті та політичні цілі різних країн. Для мене тепер це не просто стрілочки.

Тож на війні все простіше. Звик, чи що. Живеш тут, виконуєш завдання. Іноді прилітає, іноді ні», – каже Ігор.

За його словами, основна відмінність військового життя від мирного – зміна ритму. Більшість часу в окопі ти просто спостерігаєш, облаштовуєш позиції та побут. Нікуди не треба поспішати, треба радіти простим речам, як мінімум тому, що досі живий чи просто гарна погода. Але іноді доводиться приймати рішення дуже швидко і адаптуватися до обстановки, яка змінюється в одну мить.

«До війни я, звичайно, теж мав бути активним. Але там були інші ставки. Тоді я засмучувався, що не зміг десь заробити грошей чи побудувати кар'єру, а зараз можна просто зіграти у 200», - каже Ігор.

«Воювати далі. А як інакше?»

Політика, і те, що зараз називають геополітикою, не може не впливати на стан бійців на фронті.  Ігор Цеунов каже, що розмову Трампа із Зеленським повністю не дивився. На війні на це особливо немає часу та настрою. Проте з побаченого висновок зробити просто: Україні треба боротися далі, щоб не опинитися у повній окупації.

«Воювати далі. А як інакше? Для цього потрібні ресурси та люди. Для людини природно те, що вона не хоче змінювати свій спосіб життя, ризикувати. Добровільно йти на ризик – це неприродно. Але, можливо, не йти на війну та не допомагати армії – це ще більший ризик. Ризик опинитися в окупації, і тоді твоє життя буде повністю зруйноване», - упевнений Цеунов.

Тож він продовжує воювати, битися за свою країну, свій дім, своє життя. Нещодавно Ігор перевівся в інший підрозділ, який пов'язаний з технологіями та дронами. Там він знову виконує завдання у безпосередній близькості від ворога.

Олександр Гуділін