• Головна
  • З бізнесмена у солдати. Як Олександр Глущенко обороняв Маріуполь, - ФОТО
12:09, 3 лютого
Надійне джерело

З бізнесмена у солдати. Як Олександр Глущенко обороняв Маріуполь, - ФОТО

Люди, які обрали для себе залишатися в окупації, часто називають себе «справжніми маріупольцями», мовляв, не зрадили свого міста. Насправді, справжні маріупольці – ті, хто поставивши на кін своє життя, не покинули місто, не втікли від війни, а зі зброєю стали на його захист. Олександр Глущенко  - один із них. 

Він був абсолютно далекою від військової служби людиною, навіть строкову службу не проходив. Але 24 лютого 2022 записався в ТРО. Пройшовши пекло боїв в оточенні Маріуполя та жахи російського полону, Олександр повернувся додому.

Наразі він знаходиться в одному з реабілітаційних центрів і готується до низки операцій. Інтерв’ю з ним записав журналіст 0629 Олександр Гуділін.

«Я був щасливою людиною»

До війни я був щасливою успішною людиною, сім'янином. У мене були свої магазини одягу, працював у сфері послуг. Мої ігрові дитячі майданчики можна було побачити у Приморському парку, Міському саду та на Лівому березі. Все життя я професійно займався пауерліфтінгом, отримав чемпіонське звання у 2012 році. На тих змаганнях у Німеччині я став першим. Маю чудову дружину та двох прекрасних дітей. Але з приходом "визволителів" все круто змінилося.

Я жив на вулиці Алмазній. З моїх вікон було видно базу ТРО. 24 лютого, прокинувшись від канонади, я зрозумів, що все так швидко не закінчиться. Це не та війна, що розпочалася у 2014 році. Треба щось робити. І якщо не я, не ми, то захистити наше місто не буде кому. Поснідавши, я взяв паспорт і пішов записуватись у добровольці. Із дружиною я навіть не попрощався. Прийшовши туди, я зустрів своїх товаришів та сусідів. Пройшовши прискорену реєстрацію,  вступив до лав територіальної оборони.

З бізнесмена у солдати. Як Олександр Глущенко обороняв Маріуполь, - ФОТО, фото-1

Пригадую, отримавши уніформу, ми цілий день розвантажували боєприпаси та автомати, які привезли в КАМАЗах «Зеленбуду». Потім надійшла команда відправити десятку ТРОшників на охорону військового госпіталю в Кальміуському районі та ще десятку - на охорону телевежі. Я потрапив у першу групу. Там ми несли вартову службу на воротах, пропускали автомобілі швидкої допомоги, займали спостережні пости на дахах, бо на той час уже в місті активно працювали ДРГ і треба було повідомляти старшого про всіх підозрілих осіб по периметру та перевіряти їх.

Перші «300-ті»

Спочатку на госпіталь привозили військових поранених, згодом і цивільних. У якийсь момент їхня кількість стала такою великою, що поранені лежали в коридорах. На той час уже не було ні води, ні світла. Холод був моторошний. Щоразу після артилерійського обстрілу мирних кварталів до нас везли поранених людей. Це були чоловіки, жінки та діти. 

Через якийсь час нас відправили охороняти Лікарню швидкою допомоги. Пам’ятаю, як у приймальному відділенні стався такий випадок. У мої завдання входило чергувати з ношами на вході та допомагати вантажити пораненого на ноші з машини. Привезли вагітну молоду дівчину. Живіт було вже добре видно. Все тіло посічене осколками. Вона була ще жива. Її транспортували на килимі у багажнику. Коли її клали на ноші, вона з такою силою схопила мене за руку, що я здивувався. Я не очікував такого, що в молодому понівеченому жіночому тілі є така міць. Але на жаль, її травми були не сумісні з життям. Дівчина померла в агонії, а я тримав її за руку…

 За лікарнею був морг, і він швидко став переповнений. Ноші з тілами просто закочували туди.

Війна у заводі

Якоїсь миті  - дати не пам’ятаю вже – до військового шпиталю приїхали бійці «Азова» і запропонували приєднатися всіх боєздатних та охочих до бойових виходів. Я погодився. Ми базувалися на «Червоному замку» (колишній Промінвестбанк, – прим. редакції). Потім отримали оборону зайняти у приватному секторі та у п'ятиповерхівках у Кальміуському районі. Після жорсткого вуличного бою, щоб не потрапити в оточення, ми були змушені відійти. Відтягнулися навіть не на попередні позиції, а на сам завод ім. Ілліча. 

Спочатку ми несли охорону КП №3. За спиною був госпіталь, який переїхав через обстріл. Ми пропускали авто з пораненими, займали крайні будівлі та відповідали вогнем, спостерігали за противником та передавали інформацію про нього. У нас були лише автомати та гранати, а опоненти насипали з артилерії, мінометів та авіації. Будинки, де ми займали оборону, розбивали до цегли, а потім йшла піхота. Ми відступали щодня по 50 метрів.

Втрата друга

Так вийшло, що мій добрий товариш теж був у ТРО. Ми були давно знайомі і зустрілися вже на війні. Але його життя перервав російський снайпер. Група в 10 людей переміщалася між позиціями та потрапила під обстріл. Перший постріл трохи поранив одного нашого бійця, а Макс тоді загинув. Це було 9 квітня 2022 року.

Спроби прориву та полон

Це дуже тяжкі спогади для мене. Тоді, 10-11 квітня 2022 року, була велика метушня та паніка. Справжній хаос. Вночі нам наказали у повному екіпіруванні бути готовими та прориватися до своїх. Всю ніч ми просиділи в автомобілях та машинах. Але вранці знову зайняли оборону. Протримавшись день, 12 квітня, ми здійснили другу спробу прориву. Це було фіаско. Купа поранених та вбитих. Ніхто не знає, куди їхати. Машини рушили не колонами, а хто як. Заздалегідь малювали на них "Зетки", намотували білу стрічку, щоб заплутати супротивника. Але не вирвався із заводу ніхто.

 Ті, хто пройшов малими групами, були або вбиті. або потрапили в полон. Тоді ворог працював дуже активно і з повітря. 

Я пам'ятаю той страшний день. Розірвані машини, все горить, люди біжать у різні боки. Повна плутанина. Ми повернулися в бункер і там, серед людей, що стікають кров'ю, наш комбат Макаров, став збирати особисті дані для здачі в полон. Представники 36-ої бригади морської піхоти зв'язалися з Генштабом через супутниковий зв'язок і отримали дозвіл на здачу в полон, якщо оборона неможлива. З противником були проведені, наскільки я знаю, переговори. І ми склали амуніцію та зброю.

Етапи, «спецназ», тортури

За час полону я побував не лише на території окупованої Донеччини, а й у в'язницях РФ. Спочатку мене вивезли на Оленівку, потім у складі групи у 150 осіб відправили до Кам'янця-Шахтинська, це Ростовська область. Потім було Волгоградське СІЗО, потім Таганрог, потім знову Оленівка, де застав страшний теракт проти бійців полку «Азов». 1 серпня 2022 р. мене перевели на Горлівську колонію, а 21 червня 2024 року - на Кіровську. 

У полоні я потрапив під страшний пресинг. Присідання «братським хватом», мізерне харчування, побиття гумовими ціпками та струмом. На допитах до мене приєднували «тапік» і відбивали нирки. Взагалі я дуже страждав через свою спортивну статуру. Ніхто не вірив, що я просто бізнесмен. Наглядачі кричали «спецура» та били безжально.

Російські в'язниці славляться своєю жорсткістю. У Ростові у бараці суворих умов утримання били щодня потроху. У СІЗО  - один раз, але жорстоко. «Криваві лазні» у Волгограді були кошмаром. У Горлівці режим був затягнутий: підйом, заряджання, сніданок. Розпорядок дня такий, що ти начебто і належиш сам собі цілий день, можеш, приміром, почитати чи попрати, але адміністрація може нагрянути з обшуком у будь-яку секунду, топтати і перевертати речі і часом вкрасти туалетний папір та шкарпетки. Фізичне та моральне приниження було постійно.

 Для ілюстрації розповім такий випадок. При вибіганні із їдальні замість «спасибо большое», я сказав «спасибо вам». За це весь загін посадили навпочіпки і в грубій формі старший зміни інспекторів спитав, хто це сказав. Я не зрозумів, у чому моя вина, але мене відвели на «вахту», сказали, що я «хитаю режим». Щоб покарати мене, наказали "тримати стіну", тобто упертись у неї лобом і руками, а ноги розставити максимально широко. Коротше, стати так, щоб їм було бити мене максимально зручно. Після цього побили ціпком і змусили сказати «спасибо большое гражданин начальник». Дня 4 я зализував рани на бараку.

Приблизно наприкінці 2022 року на колонію до Горлівки приїхав ростовський спецназ. Вони були жорстко налаштовані і навіть не підкорялися начальнику колонії. З їх приїздом до їдальні ми стали ходити в «позі дельфіна», тобто зігнуті в поясі і руки в замку піднято максимально вгору. Будь-який вихід за локальний сектор супроводжувався побиттям палицями та шокерами. Вишиковувалися коридором, щоб нікого не пропустити. На їжу стали виділяти хвилини дві, стали  бити нас навіть під час їжі. Усі просто закидували їжу поспіхом, а дехто через стрес переставав їсти. Хлопці казали, що краще голодувати, аніж харчуватися так: під пресингом ковтаючи гарячу їжу. Спецназ бив по обличчю, не соромився бити по статевих органах.

Спрощення режиму

Останнім місцем мого перебування була колонія у Кіровську. З усіх місць де я був, це було найбільш комфортне місце. Знову ж таки, все відносно. З боку адміністрації не було такого тотального морального приниження. Були деякі співробітники, які дозволяли собі образи. Але, принаймні, просто так ніхто нікого не бив. Найчастіше до порушників дисципліни застосовувалися покарання у вигляді фізичних вправ: присідання, присідання з вистрибуванням та хлопком над головою, яке  прозвали «джампіками». Іноді громадські роботи. Харчування було гарне, смачне, але мало.

Новина про обмін

27 грудня 2024 року мене викликали до оперативного відділу. Співробітник посадив мене на стілець і сказав, що він, звичайно, знає мою відповідь, але все ж таки повинен поставити це питання. «Обмін чи залишаєшся в РФ?»

З бізнесмена у солдати. Як Олександр Глущенко обороняв Маріуполь, - ФОТО, фото-2

Справа в тому, що мене, як уродженця окупованого Маріуполя, агітували залишитися в окупації. Обіцяли звільнити раніше, якщо я відмовлюсь від обміну,  дати житло, бізнес та роботу в Маріуполі, всіляко вербували. Але моя відповідь завжди була непохитною. Тоді я теж сказав, що їду лише на обмін.

Є таке поняття «Барак ФМ». Виходячи зі чуток та припущеннь, ми здогадувалися, що перед Новим роком обмін буде. Ось воно і сталося. Я потрапив у цей новорічний обмін і 30 грудня перетнув кордон України. Знов опинився на Великій, улюбленій землі.

З бізнесмена у солдати. Як Олександр Глущенко обороняв Маріуполь, - ФОТО, фото-3

Плани, перспективи, складності

Я вже місяць на волі, але якщо ви чекаєте на хепі енду, то до нього ще далеко. Наразі відбувається те, про що нас попереджали хлопці, які були обміняні раніше. «У вас все клас, ви щасливі, в ейфорії, до вас приїжджають волонтери, і це чудово. Вам здається, що все буде супер, але пізніше ви зрозумієте, що проблеми наваляться лавиною», - казали нам. Тоді мені не вірилось. Але зараз я перебуваю в санаторії більше місяця, а мої медичні питання не закриті й наполовину. 

Все треба робити самому. Місяць я не міг потрапити на прийом до уролога. Тому що до нього спрямовує хірург, а до хірурга – терапевт. А травматолог замість огляду взагалі розпитує про те, як я воював і де сидів. Зараз планується переїзд до Вінницької лікарні, де мене мають прооперувати.

Нерозуміння з військовою частиною теж є. Всі начебто і обіцяють допомогти і діляться контактами, але коли доходить до справи, починаються розмови на кшталт «Зателефонуй через день» або «Набери іншу людину». У результаті ніхто не відмовляє, але нічого не відбувається. Ніхто не сказав, що я нікому не потрібний, але все треба робити самому. Наприклад, я поставив питання донецькій адміністрації, чи зможу я виїхати за кордон за час своєї відпустки, щоб побачити дружину та дітей. Конкретно ніхто не відповів. 

З бізнесмена у солдати. Як Олександр Глущенко обороняв Маріуполь, - ФОТО, фото-4

Розумію, що від когось залежатиму, упиратимуся в глухі кути. За час відпустки, виходить, мені потрібно не лікуватися і відпочивати, а збирати документи на виїзд і звільнення з частини.

План є переїхати до Німеччини. Спочатку просто насолодитися спілкуванням із сім'єю. Потім вивчатиму мову та німецькі закони. В Україні я знав, як заробляти гроші, але це було давно й до війни. Там буде все інакше. Поживемо – побачимо.

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
Голос міста
Чи здатні ви пробачити росіян?
проголосували 743 відвідувачів
#Маріуполь #Глущенко #ТрО
live comments feed...