«Я кричала, що вб’ю його, якщо не замовчить». Як маріупольчанка, яка врятувала сина з інвалідністю і матір, облаштовується у Києві, - ФОТО

Маріупольчанка Галина Артемова разом з 78-річною мамою та 16-річним сином мешкає у Києві, де пожити у своїй квартирі їм запропонували родичі. Жінка викладає англійську онлайн й увесь вільний час присвячує сину, який має розлад аутистичного спектра (РАС). Отримавши поранення, переживши пекло килимових бомбардувань, десятки перевірок на російських блокпостах та втрату рідної домівки, жінка дивується, що навіть у столиці України є люди, які вважають переселенців просто «боягузами». Вона поділилася з сайтом 0629 своєю історією порятунку та думками про те, чому так багато людей ведуться на російську пропаганду. 

Діалоги в київській маршрутці  

Через особливості свого сина пані Галина має щоденно супроводжувати хлопця на шляху до школи та додому, а також водити його до художньої школи. В Маріуполі він мав інклюзивне навчання у звичайній школі, але після стресу, який вони пережили на початку повномасштабного вторгнення, жінка не стала наполягати на тому, щоб й в новому місті інклюзія продовжувалась. Тож, зараз хлопець навчається в школі-інтернаті №22 в Оболонському районі. Буває, разом з мамою він пересувається містом громадським транспортом, де інколи трапляються такі дискусії, про які жінка розповідає дуже емоційно.  

«Їдемо ми якось з Майдану додому на Оболонь. Мене спитали: яка це вулиця. Кажу - не знаю. «А, ясно, знов ці біженці!» Я мовчу. Але чоловіку не йметься, він знову: «Ну, звісно, вдома було страшно, приїхали сюди», - розповідає про один такий випадок пані Галина. -  І тут мене понесло. Так, що я сама від себе не очікувала. Кричала я хвилин п’ять і мене ніхто не зупиняв». 

Ті, хто знає пані Галину, погодиться, що вона дуже спокійна людина, кажуть іноді — навіть занадто. Попри життєві випробування вона залишається оптимісткою, не опускає руки та завжди йде вперед. А ще зазвичай схильна бачити в людях скоріше добре, ніж погане. 

«Розумієте, для того, щоб я вибухнула та закричала, мало статися щось по-справжньому жахливе, - зізнається жінка. І додає, що саме тоді проживала важкі моменти нашої війни, які для неї були дуже персоналізовані. - Це був емоційно важкий час, коли наші хлопці виходили з Авдіївки, були новини, про поранених, яких розстріляли росіяни. А в мене племінник, син троюрідної сестри, служить в тому районі... І це моя рідна Донеччина... Я знаю, як там гарно було навіть після 2014-го року. До речі, й асистентка вчителя, яка була у мого сина в Маріуполі, з Авдіївки — в неї батьки там жили. І взагалі, я знала багато людей з цього міста». 

Вона кричала цьому чоловіку, що вб’є його, якщо він не замовчить. Зізнається, що стрес наче вивільнив усі «навички спілкування» підлітка початку 90-х років. 

«Я одразу згадала, як з таким бидлом розмовляти. Сказала йому, якби він пережив той жах, який пережили ми, то ніколи б так не казав. Спитала його, чи був він під килимовими бомбардуваннями біля Азовсталі, коли летіло все, що існує в тій армії? - згадує жінка хвилини власної несамовитої люті. - Він мовчав. Такий собі кремезний дядько, кілограм на 15 важче за мене, міг би вдарити запросто. Але він замовчав, вражений моєю реакцією». 

«Вкушені» пропагандою Кремля 

Після евакуації з Маріуполя пані Галина кілька місяців жила у Чернівцях, де теж чула цікаві діалоги. 

«Я купувала нитки в магазині, що знаходиться поруч з благодійним фондом, де завжди багато переселенців. Продавчиня до мене: «Ой, ви знаєте, до нас заходять стільки жінок зі Сходу, що я дивуюся: вони й шиють, і вишивають, і в'яжуть!» , - згадує пані Галина. - Я не витримала, кажу, мовляв, ми ще два рази на день душ приймаємо і квіти висаджуємо. А ще - українською мовою розмовляємо. Вона знітилася і запитала, звідки я. Ніколи не забуду той щирий подив в її очах...»

Пані Галина з сумом констатує, як багато людей мають геть викривлене уявлення про власну країну. Часто саме східнякам дорікають, мовляв, не були в Європі, тому не знають, як люди на світі гарно живуть. Але, виходить, і мешканці інших регіонів теж не дуже обізнані, не мають уявлення навіть у межах своїй країни, як люди живуть у різних областях. 

«А ще я хочу чесно сказати, що пропаганда Кремля після розвалу Радянського Союзу попрацювала з мозком наших людей. Ми часто чуємо твердження, що на заході та сході українці геть різні, у всіх бідах східняків винна Європа, у всіх бідах західної частини винні східняки, - перелічує звичні тези пропаганди Кремля пані Галина. -  Я, як філолог, чую ці наративи й зараз - це дуже «якісна» робота наших агресивних сусідів-імперців та наших ЗМІ, які контролювали проросійські політики».  

На погляд пані Галини, навіть повномасштабне вторгнення не зупинило повністю стигматизацію її земляків. Радянська звичка вірити «голові» у телевізорі й не довіряти навіть власним очам і досвіду, змушує сотні людей повторювати «жуйку» про «не таких» українців. На жаль, люди без критичного мислення схильні довго йти на повідці пропаганди. Але, на щастя, такі випадки, коли ВПО стигматизують, в Україні не є системними. За ці два роки вона стикалася з таким ставленням дуже рідко, бо більшість людей все ж допомагає та підтримує. 

Страшно було й залишатися, й виїжджати 

Пані Галина зізнається, що навіть розуміння причин такої поведінки, на жаль, не завжди рятує від емоційної реакції на незаслужені звинувачення. Бо насправді їй та її родині, звісно, було страшно. Але чоловік, який закидав усім переселенцям саме страх як рушійну силу їхніх рішень, навіть не задумався, що для більшості вибір їхати з Маріуполя у бік вільної України дуже часто був набагато ризикованіший, ніж навіть переховування у підвалах. 

«Шанси вижити під час стихійної евакуації були 50 на 50. Ми їхали на свій страх і ризик, нас могли вбити в будь-яку секунду, у будь-якому місці, - каже пані Галина. - І їхали ми не в бік росії, куди було евакуюватися вже безпечніше, ми їхали до України. Ми не бажали жити в окупації, ми робили усе, щоб залишатися вільними. І тому точно не маємо вислуховувати подібні претензії та знецінювання».  

Пані Галина була поранена, виїжджала з Маріуполя з відкритою раною на спині. В їхній будинок вже потрапляли ракети, один з під'їздів вигорів. Але деякі квартири залишились цілими, і жителі весь час чергували: відчуваючи горіле, бігли тушити. 

«Я теж почула запах, думаю - піду подивлюся, може, щось горить поруч. Але то горіло авто на вулиці. Поки дивилася, почула вибух, повернулася, щоб вийти з кімнати, а уламки потрапили мені в спину, - каже жінка. - Кров якось зупинили, але уламок дістали вже в амбулаторії в Києві, куди ми поїхали потягом із Запоріжжя. Він там вже почав заростати, бо поранило мене 20 березня, а до лікарні я потрапила 3 квітня». 

Демонтаж будинку, в якому мешкала пані Галина з родиною

Був дитиною, а виїхав вже дорослим чоловіком

Як і багато маріупольців, пані Галина зовсім не хотіла їхати з дому навіть після перших вибухів нового етапу війни. Вірила, що за вісім років Україна підготувалася, щоб на цьому напрямку тримати оборону. І, зізнається, навіть не сумнівалась, що окупанти не зможуть увійти в місто. А коли в Маріуполі зник зв’язок, люди вже не отримували інформацію про поточний стан на фронті, не знали, що російські війська прорвалися з Криму, що за три дні лінія фронту максимально наблизилася і місто опинилося в оточенні. 

Пані Галина сильно переживала за стан сина. Люди з таким діагнозом важко переносять зміни звичного укладу життя, дуже гостро реагують на такі страшні подразники, як вибухи та пожежі. Але син здивував її своєю витримкою.

«Він робив все, як потрібно було робити. Ще у 2015-му році у нас було багато різних семінарів та тренінгів щодо реагування у надзвичайних ситуацій. Зокрема ізраїльська методика про те, як спілкуватися з дітьми, щоб вони не дуже лякалися у надзвичайній ситуації, - пояснює пані Галина.- Дитина має відповідати за щось, що їй доручили дорослі. Треба взяти, умовно, квітку, і доручити за неї відповідати. Я зібрала два рюкзаки з документами та доручила сину відповідати за них. І це спрацювало: він всюди носив ці рюкзаки, це була його відповідальність. Забрав їх й з підвалу, коли ми вирішили евакуюватися. Думаю, ця методика, справді, допомогла йому витримати». 

Коли виїжджали з міста, жінка пояснила сину: поки він бачить російських військових, має вдавати, що не вміє розмовляти. І син це зрозумів. Якось на блокпості окупанти роздивлялися документи зокрема про синову інвалідність, і один з них, дивлячись на хлопця, каже: «сочувствую». 

«Я ж не дивлюся на дитину, бо слідкую за документами, щоб нічого не загубити. Повертаюся: сидить мій малий з безумними очима. Я злякалася, думаю - все, зовсім погано з моєю дитиною. А як від'їхали, то з ним одразу все нормально стало. Тобто, він так грав, добре зрозумів ситуацію, - згадує пані Галина. - Я взагалі вважаю, що ми з ним «малою кров'ю» обійшлись. Я рада, що він виявився набагато сильнішим, ніж мені здавалося. Я вивозила з Маріуполя хлопчика, а вивезла вже чоловіка». 

Кольори змінюються 

Друг сім'ї, який жив на 17-му мікрорайоні, вивіз свою родину в Нікольське, а потім повернувся, щоб врятувати пані Галину з мамою та сином. Але машину довелося залишити біля його дому, тому зі свого району вони виходили пішки. 

«Виїхали ми 31 березня, тиждень сиділи у його батьків на хуторі. На щастя, фільтрації тоді ще не було. Нас вони взагалі не діставали, мені здається, тоді мали певний наказ поки не чіпати людей: тобто, такі собі «вежливые люди», які прийшли нас начебто рятувати. І я це розуміла, в мене немає стокгольмського синдрому, для мене ці люди однозначно окупанти», - пояснює жінка. 

Після виїзду на вільну територію України, родина переїхала до Чернівців, де в них були родичі. Жили там чотири місяці, але згодом переїхали до Києва, бо усім трьом не підійшов клімат Буковини — вся родина постійно хворіла та була змушена пити ліки. 

«Нас там все влаштовувало: місце безпечне біля кордону з Румунією, в мене там була робота, яку я знайшла прямо на вулиці, - розповідає пані Галина. -  Благодійна медична організація потребувала перекладача, щоб ходити по установах, підписувати договори. У них була молода дівчина, яка не завжди могла швидко реагувати та повноцінно спілкуватися. А я на цій локації опинилася випадково: вони стояли біля ЦНАПу в Чернівцях, і перекладачка не змогла швидко впоратися з перекладом. Я просто підійшла та допомогла. Мене схопили за руки й сказали: ти у нас працюєш. Бачите, можна все залишити вдома, а знання та досвід завжди з тобою».

Одразу після евакуації з Маріуполя син пані Галини малював багато червоного та чорного, і тільки згодом кольори малюнків змінилися. Хоча, звісно, такий стрес дався в знаки, у сина зникли певні навички, які він вже опанував, з'явилася додаткові дії, якими люди з РАС себе заспокоюють. Але, в принципі, пані Галина знає, як з цим впоратися, бо займається цим вже багато років. 

«Зараз ми вже півтори роки живемо в Києві, майже одразу після переїзду зникли проблеми зі здоров’ям, тому, думаємо, поки будемо залишатися тут», - каже жінка, яка змогла врятувати з-під бомбардувань найголовніше — рідних людей. 

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube