Позбавитися спогадів не можна, але навчитися з ними безпечно жити — треба. Як маріупольська психологиня повернулась у професію

Інесса Іваночко зараз знаходиться в Польщі, куди приїхала 30 травня 2022 року. З того часу вона не поверталася в Україну, не бачила рідний Маріуполь. Але нещодавно жінка відновила власну психологічну практику — і повернення в професію вважає першим етапом свого нового життя. В якому хоча й багато важких спогадів, але є місце для надії. 

Кішка знайшла притулок 

Зараз пані Інесса мешкає під Вроцлавом у невеличкому містечку Дзержонюв. Але спочатку, перетнувши кордон, вона потрапила до табору біженців під Варшавою. І там, вона вважає, їй пощастило — завдяки її чемній кішці швидко знайшлося житло. Власниця каже, що це унікальна тварина: кицька має породу, дуже розумна і поводиться чемно. У таборі біженців вона ходила тільки на свій лоточок, навіть на вулиці.

«Мене з кішкою поселили у великий ангар, де всі люди були з тваринами. З собаками, кішками, птахами - з усіма, кого люди рятували від війни, - розповідає пані Інесса. - Там була волонтерка, яка допомагала людям з тваринами. Вона - філолог, знала російську, тому виручала з комунікацією з поляками. Їй так сподобалася моя кішка, що за тиждень вона знайшла для нас родину, що була готова взяти до себе. Перші 8 місяців я жила з ними під Варшавою за програмою «40+» для поляків, що надають прихисток українцям. У мене була окрема кімната». 

Через деякий час пані Інесса оформила статус, за яким могла жити та працювати у Польщі на спрощених умовах. І була дуже вдячна подружжю поляків, завдяки спілкуванню з якими навіть вдалося трохи навчитися польської, щоб спілкуватися на побутовому рівні. 

«Родина, де я жила, дуже мене підтримувала. Це були літні поляки за 70, у них п'ятеро дітей, 15 онуків. Ми з ним багато розмовляли, і мені весь час казали: якщо треба, живи в нас скільки хочеш, - згадує жінка. - А кішку мою вони називали справжнім дивом». 

Потреба у дружньому колі 

До себе в гості пані Інесу кликала подруга, разом з якою вони виїжджали з Маріуполя. Але наважилася на таку поїздку жінка не скоро, бо її психологічний стан був важким, вона мала депресію, болюче проживала різні емоції, перебуваючи у тривалій психотерапії. 

«Але я все ж вирішила навідати друзів - потрапила до своїх на Різдво. Так сталося, що у Дзержонюв з'їхалися всі, хто разом зі мною тікав у тих двох машинах з Маріуполя, - розповідає пані Інесса. - І я вирішила теж доєднатися, тому що відчувала потребу у своєму звичному колі, хотіла розмовляти та проживати емоції з кимось близьким».

І коли вона приїхала, знов відчула ту єдність, яка підтримувала її у Маріуполі. 

Зараз вона орендує помешкання з ще однією подругою, з якою вибиралися з міста. Каже, це додає підтримки, крім того, на двох орендувати приміщення все ж легше матеріально, бо повноцінно працювати пані Інесса починає тільки зараз.

Спочатку вона не хотіла виїжджати з України, перший місяць після евакуації мешкала в Ужгороді, але там, зізнається жінка, було дуже дороге житло...

«Мені подобалося Закарпаття, яке має унікальний клімат. Я боялася обстрілів, а Карпати закривають від них, тож, я відчувала себе у безпеці. Але моя донька, яка вже багато років живе за кордоном, наполягла, щоб я їхала з країни, - розповідає жінка. -  Після того, як людина виїжджає з місця жахливих подій, вона відчуває певну ейфорію. Мені тоді здавалося, що я маю велику силу, зараз почну працювати психологом, врятую багато людей. І мені хтось сказав, що в Польщі для українських психологів спрощена система прийняття документів. Щоб працювати, навіть не треба переводити диплом польською - головне, щоб він був. Думала: зараз приїду і буду працювати. Але не так сталося, як гадалося. Коли я стала шукати роботу, мені відмовляли, дізнавшись, звідки я виїхала. І згодом я зрозуміла, що це було, дійсно, правильно». 

Шлейф болю та трагедій 

У серпні 2022 року пані Інеса сама вирішила піти на терапію, яка триває й досі. Вона зізнається, що окрім травматичних події війни, вона страждала через шлейф болю та трагедій, які переслідували жінку за рік до страшного лютого. Один за одним з різних причин померло десять людей з її близького оточення, серед яких найкраща подруга та батько, якого Інесса втратила за чотири місяці до повномасштабного вторгнення. 

«А потім в блокаді померла моя мама. А я не була на її похованні, мене взагалі не було поряд. Все це треба було відгорювати, але страшні події просто не дали цього зробити, навпаки, навантаживши ще додаткових втрат та болю, - емоційно пояснює пані Інесса свій стан. -  Це наче потрапляєш в якійсь портал, де усі помирають, а ти не встигаєш по них плакати. Тому мені довелося з фахівцем пропрацювати все: біль втрат людей, домівки, неможливості повернутися у рідне місто». 

Могила матері Інесси Іваночко. Маріуполь

Психологиня каже, що у більшості маріупольців є досвід, схожий на її власний. Так, вони не брали участі в боях з автоматом, але були в епіцентрі подій. Увесь Маріуполь, кожний маріуполець був у цьому епіцентрі - від новонароджених до глибоких стариків. І тому зараз можна бачити багато випадків  ПСТР (посттравматичного стресового розладу), який не є просто хандрою, страхом чи втомою. Цей розлад відбивається на усьому житті людини. 

«Я до цього досвіду була людиною позитивною, з почуттям гумору, з різноманітними інтересами. А після місяця в окупації, мені здавалось, що я ніколи більше не буду посміхатися і радіти чомусь, - зізнається пані Інесса. - І ці спогади ніколи нікуди не зникнуть, вони зафіксовані на все життя. Якість життя суттєво знижується, бо людину наздоганяють постійні флеш-беки. Навіть йдеш до магазину, бачиш кружку, яка подібна на ту, з якої любив пити чай вдома. І ти вже знов у тій кімнаті, куди прилетів снаряд, коли в руках була та кружка. Позбавитися спогадів не можна, але навчитися з ними безпечно жити - треба». 

"Маріупольці з війною жили з 2014 року. Люди вірили меру, який у перші дні великої війни записував відео, де він сидить десь у підвалі на фоні українського прапора, з відрощеною щетиною та із стурбованим обличчям. Він казав, що все під контролем, а сам вже виїхав з міста. Поки був зв'язок, ми дивились телевізор, було важливо, що каже президент, яка ситуація, як ми боремося з тією навалою. І ніхто нікуди не поїхав... Я вже потім дізналася, що було два евакуаційні поїзди. Ми вірили, що немає аж такої небезпеки, навіщо нам виїжджати? А через два дні місто було в повному оточенні.

А потім закінчилася електрика і зв'язок. Щоб хоч попити гарячої кави, я пішла до подруги, у цей момент почався мінометний обстріл, було влучення в її дім, але в інший під'їзд. Коли я спустилася з сьомого поверху, побачила перші руйнування в центрі міста. Але їхати мені не було чим - я не мала авітвки та й більшість сусідських вже згоріли. 

Тоді я вперше побачила влучання у квартиру у нашому дворі, там загинула родина. Їх винесли на двір і трупи лежали, їх тільки чимось накрили, бо ніхто вже не забирав. Усі знали, що безпечних зелених коридорів нема. А я тільки один раз переночувала в підвалі, на стільцях, і ледь додому дійшла. Бо свого часу у мене було дві операції на попереку, це був постійний біль, який у підвалі тільки загострювався. Тому вирішила бути вдома. 

На першому поверсі нашого дому був ресторан, і ми там готували на вогнищі. Спочатку - на вулиці, а коли почалися авіанальоти, то вже й всередині. Ці звуки літаків... Усі тікають, кудись, ховаються... 

Ризикнула виїхати я 15 березня. А з 13 на 14 було влучання в мій будинок - у верхні поверхи. Я прокинулася о пів на другу ночі від того, що наді мною хиталося 14 поверхів... А 15-го вранці вирішила піти до вогнища, щоб супчик зготувати. Бачу: люди біжать кудись, з валізами, вантажать на машини, які ще вціліли, я нічого не розумію. Дивлюся - підіймається моя подруга, і каже: Інеса, ми виїжджаємо. Я відповідаю, що рада, що вони їдуть. А вона каже: ти не розумієш, ти їдеш з нами, я прийшла за тобою. Але моя мама залишалася в іншому районі, куди неможливо було заїхати, щоб забрати. І я їй обіцяла, що я не поїду без неї... Подруга не хотіла це чути,  хапала мої «тривожні валізки». А я відмовлялася. Але згодом поїхала тільки через одну фразу, що сказала подруга: «Як я буду дивитись твоїй доньці в очі, якщо зараз залишу тебе тут». Я ще якийсь час вірила, що заберу маму: от, ми зараз виїдемо, я знайду того, хто може її привезти... 

У двох машинах подруги нас було вісім, потім ще ми взяли хлопця з дівчиною та котиком, з підвалу, де ми забрали ту подругу, з якою зараз орендую квартиру. Спочатку ми рухалися на Бердянськ, з міста виїжджали кілька годин, застрягли у великій черзі на Приморському бульварі, куди усі з'їжджалися. Тоді ще наша поліція була в місті. Боже, я не знаю, як ті дівчата та хлопці, хто не поїхав з міста, розрулювали ці колони... 

До Бердянська ми заїхали, ледь встигнувши до комендантської години. Там люди просто виходили на вулицю, бачили наші машини, питали чи ми з Маріуполя, допомагали усім, чим можна. До нас підійшов чоловік, який запропонував поселити у своєму будинку. Правда, він не опалювався, бо використовували його тільки влітку. Але там були світло і вода, навіть гаряча. І ми сказали - так! Він привіз нам хліба, ковбаси, його жінка нажарила котлети. Це незабутнє враження від тих бутербродів та можливості помились в гарячій воді... 

Ми переночували та поїхали до Приморська, бо чули, що на трасі до Запоріжжя бомбили. Вирішили перечекати, бо там нам запропонували будинок знайомі. Ми трохи заспокоїлись, видихнули, але побачили, як туди заїхали "мишебратья". І мені стало нестерпно там бути, я хотіла їхати далі. 

Один раз ми виїхали, але усю колону розвернули і люди стояли там вночі під обстрілами. Я намагалася виїхати автобусом 9 квітня. І саме тоді я дізналась, що померла мама в Маріуполі - мені написали сестри. На той момент їй було 82 роки. Її поховали сусіди у дитсадку, який розташований через проспект. Я так розумію, там багатьох ховали, цілий цвинтар...  

Вдячна сусідам, які навіть табличку поставили... 

Якщо ми вижили там, значить, для чогось це потрібно. Значить, ще не вся місія нашого життя виконана".

На фото - будинок Інесси Іваночко після потрапляння російського снаряду

Не приховувати, а проживати 

Пані Інесса радить усім звертатися за допомогою до спеціаліста, який створить безпечний простір, де людина зможе проговорювати все, що болить. Не тікати від цих спогадів, а цей біль, який накопичився, виговорювати. 

«Щоб людина могла доторкнутися до своїх почуттів, які в неї там десь глибоко. І, наприклад, якщо не плакала — поплакати. Горе - це біль, який застряг всередині душі та в тілі, - каже жінка. -  Спеціаліст порадить різні вправи, що допомагають людині самій з собою навчитися жити. І це справа не однієї зустрічі, це довгий процес. Але це повертає до життя». 

Жінка каже, що саме завдяки терапії їй вдалося відновити свої внутрішні опори, бо саме їх руйнує ПТСР. Після роботи з фахівцем почуття потроху відпускають, тьмяніють, стають не такі гострі. І це нормальний процес, бо приховані, задавлені емоції згодом можуть перетворитися на інсульти, серцеву недостатність, онкологічні хвороби. Нервова система не зможе вгамовувати агресію, спалахи люті в родині чи повсякденному спілкуванні.

«Є така ілюзія, що якщо я не буду про це казати, думати, згадувати, то наче цього не було, - пояснює психологиня. -  Якщо людина через два роки навіть боїться говорити про пережите, це вже означає, що є проблема. І якщо запитати у неї про сон чи стосунки в родині, чи просто про здоров'я, скоріше за все, з'ясується, що у всьому є проблеми. Як то кажуть, «просіли» всі сфери життя. Я так радію, що нарешті в собі відчуваю стійкість, внутрішню силу як психолога, щоб почати роботу. Бо психолог працює з людиною собою, клієнт спирається на психолога. Хтось має бути сильніший і це має бути психолог».

Пані Інесса зізнається, що нарешті відчуває, що може торкатися теми ПТСР як фахівець, навіть пішла навчатися на спеціальні курси. Бо раніше не було внутрішнього ресурсу, тому що занадто багато власного болю, і вона боялася зазирнути в чужу душу. Після навчання жінка планує повноцінно працювати у Польщі. Зараз вже набирає клієнтів за «бюджетні ціни». Звертаються українці, що виїхали до Польщі - хтось онлайн, хтось приходить до неї додому. 

«Це перше моє повернення - у професію. Сподіваюсь, колись прийде час й інших повернень — до України та Маріуполя», - каже жінка. 

Не солодкий досвід 

Окрім прямих наслідків страшних подій, які довелося пережити людям, що рятувалися від війни, психологиня прогнозує роботу з геть різними проблемами, що є актуальними для багатьох біженців у Польщі. Це й проблема розділених родин, які живуть вже два роки в різних країнах, й втрата звичного кола спілкування, й проживання досвіду біженства - без прив'язки, з якого регіону людина приїхала. 

«Цей досвід не такий позитивний, як може комусь здатися. Моя подруга з медичною освітою та великим досвідом роботи зараз працює на мінімальній зарплатні у МакДональдзі 9-12 годин — прибирає, - наводить приклад Інесса. -  Я жила в центрі Маріуполя, мала певне майно, яке нажила за усе життя, ми не знімали кутків, були дорослими самодостатніми жінками, які забезпечили собі певний соціальний статус та матеріальну основу. А тепер треба починати все з нуля і виживати в чужій країні. Це дуже важкий досвід». 

Пані Інесса ділиться різними історіями своїх колежанок, які намагаються жити після втрат. Наприклад, на заняттях з польської мови вона познайомилася з жіночкою з Харкова, котра перед війною купила собі однокімнатну квартиру, на яку збирала все життя. І тепер вона не може повернутися у Харків до своєї вистражданої квартири, а в Польщі працює на двох роботах прибиральницею. 

«Ми майже усі відчуваємо різке пониження соціального статусу: попри освіту та досвід, люди гарують на важких та низькооплачуваних роботах. Тут дуже потрібна психологічна допомога, щоб витримати всю цю ситуацію. І я нарешті можу та хочу це робити».

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube