Школярка Софія Мацегора збирає докази злочинів РФ у Маріуполі. Що з цього вийшло, - ФОТО

Десятикласниця Маріупольського міського ліцею Софія Мацегора виступила на Всеукраїнській науково-практичній конференції "Україна у світовому історичному вимірі з доповіддю на тему "Повсякденне життя у блокадному Маріуполі у спогадах учнів Маріупольського ліцею міста Києва". Вона презентувала власні дослідження, якими займається у рамках Малої академії наук, та отримала диплом І ступеню. 

Софія 86 днів провела під російськими бомбами в Маріуполі, а потім ще два місяці – в окупації. Тому ця тема для неї – не тільки наукова, а і дуже особиста. 

«Для мене це дуже важливо. Я вважаю, що Російська Федерація має бути притягнута до відповідальності за злочини, які вона скоїла в моєму місті, в Україні загалом. Я сподіваюсь, що свідчення людей, моїх однокласників, стануть доказами у суді, де будуть судити особисто Путіна та інших військових злочинців», - каже Софія.

Ми поспілкувались з юною вченою і розпитали, що спонукало її взятися саме за цю тему. І ось що Софія розповіла 0629.

«Моя родина, як і більшість маріупольців, не очікувала війни, не вірила в її загрозу. Тому 24 лютого 2022 року ми залишилися в Маріуполі.

Коли обстріли у місті стали посилюватися, наша велика родина зібралася разом, у будинку на проспекті Металургів. Там були достатні запаси їжі, проте з водою були великі проблеми. Найближча криниця була біля ріки, але дістатися туди було досить складно через постійні обстріли.

 Ми жили в 9-поверхівці і не хотіли спускатися у підвал, бо там було холодно, багато людей, темно, сиро. Проте нам таки довелося спуститися після того, як в наш будинок потрапила бомба, і нам довелося серед ночі тікати на вулицю, шукати прихисток в іншому місці.

Через декілька днів ми таки повернулися до власного будинку. Більше половини будівлі на той момент вже вигоріла дотла, а наш під’їзд  залишився. Тож ми повернулися, бо йти все одно не було куди.

16 березня росіяни вже контролювали цей район. В той день, коли Росія скинула бомбу на драматичний театр, я  бачила на власні очі, як російська армія встановила прямо біля нашого будинку танк і почала обстрілювати будинки навколо нашого дому.

На фото - Софія Мацегора у Маріупольському драматичному театрі за місяць до початку повномасштбаного вторгнення.

Це було дуже страшно. Я дивилась, як танк вбиває людей, які, мабуть, переховувалися там в момент обстрілу, і думала лише про те, що це має припинитись. Я просто хотіла, що весь цей кошмар закінчився. А ще я розуміла, що це дуло танку в будь-який момент може розвернутися і у мій бік, і почати вбивати мене і мою родину. Я ніколи не забуду цього.

Нам довго не вдавалося виїхати з Маріуполя. Родина була велика, 10 людей, власної автівки не було, а сідати до когось такою кількістю людей неможливо. У нас ніхто не хотів нікого залишати у Маріуполі, тому ми чекали можливості, коли виїзд стане все ж такий безпечнішим та можливим для всієї родини. Тому нам довелось виїжджати автобусом, який підігнала у місто Російська Федерація.

Нас спочатку відвезли всіх на фільтрацію у Докучаєвськ. Мені було тоді 13 років, тому я цієї принизливої процедури уникнула, а от мама казала, що це приниження – те, що їй довелося пережити під час проходження перевірки, відбитків пальців, тощо.

Далі нас привезли в Таганрог, в табір для біженців з України, а вже там нам підказали, що волонтери допомагають потрапляти до Європи. І ми звернулись по допомогу».

Зараз Софія разом з родиною мешкає на півдні Франції. Вчиться одразу у двох школах – французькій та українській - у своєму рідному Маріупольському міському ліцею тепер вже міста Києва. Каже, що Франція не дуже їй подобається. В школі не цікаво через те, що дівчина давно вже пройшла теми, які тільки починають вивчати однолітки у Франції. Тож вона мріє повернутися до України.

«Я дуже, дуже люблю свою країну. Я мрію повернутися,  - каже дівчина. – Із поверненням до Маріуполя  складніше. Місто зруйноване, небезпечне, там ще десятки років не буде комфортного життя. Але не це головне. Навіть після відбудови там будуть інші будинки, інші парки, інші люди. Маріуполь вже ніколи не буде таким, яким я знала і любила. Тому не впевнена, що хочу повертатись. Але для мене дуже важливо, щоб така можливість була. Щоб я могла в будь-який момент провідати Маріуполь і пригадати місця, де ми були щасливими.  Це можливо тільки у разі деокупації міста і відновлення справедливості.

Моя наукова робота націлена саме на це – допомогти відновленню справедливості і встановленню правосуддя.

Коли ми з моїм вчителем історії Віталієм Бенчуком обирали тему для наукової роботи, він порадив взятися саме за цю тему. Вона дуже актуальна сьогодні і дуже близька мені особисто.

Я говорила з багатьма своїми однокласниками, учнями нашого ліцею, своїми маріупольськими друзями, просто знайомими, які пережили блокаду Маріуполя. Я питала у них, як вони ставилися до загрози повномасштабного російського вторгнення, про причини, які змушували людей залишатися у Маріуполі, про злочини російської армії, свідками яких вони стали.

Я записала історію дитини, мама якої загинула у неї на очах, історію хлопця, батько якого рятував людей під час авіаудару по пологовому будинку. Всі ці історії  - шокують.

Якщо ви мене спитаєте, яке найсильніше враження від того, що я почула під час роботи над дослідженням, - так це шалена кількість горя і страждань, через які пройшли люди в Маріуполі. Росія має відповісти за це», - каже Софія Мацегора.

В її планах – продовження роботи над темою  (дівчина ще далеко не всі матеріали опрацювала, які зібрала), успішне закінчення ліцею і вступ до кращого українського вузу. Софія розглядає декілька університетів. Віримо в її успіх! 

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube