• Головна
  • У Маріуполі була вірменкою, а у Вірменії стала українкою. Історія відомої перукарки, яка через війну змушена була повернутися на батьківщину
10:00, 25 жовтня 2023 р.
Надійне джерело

У Маріуполі була вірменкою, а у Вірменії стала українкою. Історія відомої перукарки, яка через війну змушена була повернутися на батьківщину

До України з Вірменії Неллі Арутюнян приїхала у 2007 році. “Перетягнув” усю родину батько: на його меблі ручної роботи виявився неабиякий попит, і чоловіка запросили працювати до України. Батьки купили будиночок у Мангуші, а Неллі оселилася у Маріуполі. Там вона стала доволі відомою перукаркою, до якої черги записувалися на місяць вперед. Але родині довелося повернутися до Вірменії, і цей шлях був неймовірно складний і небезпечний.

Маріупольське щастя 

Неллі зізнається, що насправді не дуже прагнула їхати з Вірменії - вона любила свою країну і не бачила сенсу шукати щастя на чужині. Але потрапивши до України, майже миттєво закохалася — у тепле море, що зачаровувало неймовірними краєвидами, у дружніх людей, які приходили до неї за красою та впевненістю. У чоловіка-українця, з яким народила донечку Мілану. Шлюб виявився недовгим, але Неллі вже почувалася своєю у цій країні: в Маріуполі вона мала багато постійних клієнтів, друзів, знайомих. Жінка збиралася назавжди пов’язати свою долю з цим містом: мріяла купити житло, оформила посвідку на проживання. 

У Маріуполі була вірменкою, а у Вірменії стала українкою. Історія відомої перукарки, яка через війну змушена була повернутися на батьківщину , фото-1

“Спочатку десь три роки я орендувала приміщення, а у 2013 році, саме перед початком першого етапу війни, я відкрила власний салон. Тільки ми почали набирати оберти... 

Я намагалася тримати бізнес, але мені було дивно, що багато моїх працівників виїхало до росії. І я вирішила закрити салон і знов працювати в орендованому приміщенні — клієнтів було вдосталь, це мені було вигідніше”, - розповідає Неллі про свій бізнес. 

Жінка мала багато часу приділяти донці. Мілана народилася з розладом аутистичного спектра, тому потребувала постійних занять: щоб набути та вдосконалити потрібні навички, дівчинка займалася з логопедом, дефектологом, ходила у дитячій садочок, готувалася до школи. 

У Маріуполі була вірменкою, а у Вірменії стала українкою. Історія відомої перукарки, яка через війну змушена була повернутися на батьківщину , фото-2

“Для таких діток стрес та велика перерва у заняттях дуже шкідливі, - каже Неллі. - Майже пів року Мілана не мала змоги отримувати допомогу фахівців. Через те, що ми пережили у Маріуполі, донька втратила більшість з тих досягнень, які в неї були. Стало гірше: після того, як ми перебували у підвалі, не милися, були постійно в одязі, у Мілани загострилися проблеми з вдяганням, ми також три дні, як вибралися з Маріуполя, не могли її вмовити піти до ванни. Й досі, якщо вона чує гучні звуки, лякається, кричить, плаче”...

Маріупольське пекло 

Мілані 7 років, і зараз вона вже потихеньку надолужує втрачене: ходить до навчального закладу, займається зі спеціалістами. Але вірменською, каже Неллі, виходить ще не дуже вдало, бо Мілана — українка, яка приїхала на батьківщину своїх предків через війну. 

У Маріуполі була вірменкою, а у Вірменії стала українкою. Історія відомої перукарки, яка через війну змушена була повернутися на батьківщину , фото-3

“Мої батьки важко захворіли перед початком великої війни. Тому вони були у мене, в Маріуполі, мама тільки виписалася з лікарні після операції, пересувалася на кріслі колісному.  Виїхати одразу ми не встигли, тому терпіли, терпіли. Думали: сьогодні закінчиться, завтра закінчиться. Ми уявити не могли, що так нас будуть бомбити”, - згадує Неллі свої думки того страшного лютого. 

Вони бачили, як після серії бомбардувань, люди почали виносити все з магазинів. Це було зрозуміло — все одно, це могло згоріти в одну мить. Батько запропонував Неллі сходити в Порт Сіті, де знаходилося її робоче місце — спробувати забрати обладнання, якісь речі. Вона злякалася — каже, у місті її багато хто знав, і побачивши її з речами, міг би подумати, що вона теж виносить щось чуже. І не пішла. 

У Неллі було трохи грошей, які вона збирала для придбання житла. А машини, на якій можна було б врятувати родину, не було. Тому знайти можливість виїхати вийшло далеко не одразу. 

У підвалі вони провели цілий місяць: коли їхній район окупували, росіяни навіть намагалися викинути людей звідти, але ніхто не пішов, і тим довелося йти геть. Каже, продуктів було достатньо, бо хтось постійно приносив щось з розбитих складів та магазинів — все одно, воно б зіпсувалося. А ось води не вистачало, тому її використовували виключно для готування їжі. 

“Ми гілки з дерев збирали для вогнища, у дворі готували. Ракета летить — ми біжимо... Але ми ще довго вдома сиділи. Знаєте, ти лежиш вночі, а у тебе від цих ракет у животі така хвиля підіймається. Я казала — все, треба йти звідси. Але мама не хотіла, - згадує Неллі. - Я великі матраци поставила перед вікном, щоб уламками не посікло. Одного разу сусід прибіг, каже: навпроти квартира горить, а у нього стіна впала. Мама під’їхала до вікна на кухні, щоб подивитися. У цей момент у нас посипалося усе скло. Дивом нас врятував коридор, де ми й простояли дві години”. 

Після цього вони оселилися у підвалі, де їм теж “пощастило” — для їхньої родини з дитиною та мамою після операції виділили куточок колишнього танцювального залу — було більш-менш чисто та тихо, якщо порівнювати з загальним коридором.

“Пам’ятаю момент: я повертаюсь, а позаду усі будинки горять... Знаєте, як у фільмах жахів — в руках один пакет з документами й нічого попереду”...

Вибратися за будь-яку ціну

Неллі думала, що друзі та знайомі вважали їх вже мертвими. Їх телефони давно розрядилися, і дізнатися, що відбувається поза їхнім підвалом, теж було неможливо. 

“Вже потім ті російські військові давали зарядити телефони. Ми з батьком три години стояли в черзі, змерзли, а виявилося, зарядити нормально й не вийде: на одну розетку було по 50 зарядок. Тож, нам вистачило рівно на 8 секунд розмови, щоб дізнатися — у Мангуші є світло і вода. Ми вирішили, що треба вибиратися”. 

Неллі домовилася з сусідом, у якого не було грошей на паливо, але була машина. І разом з його родиною вони виїхали до Мангуша. Але там з’ясувалося, що у будинок батьків влучив снаряд, і хоч він не розірвався, жити там було неможливо. 

“І там нам довелося довго пожити в чужій хаті, бо росіяни торгували чергою для фільтрації. Ми були під номером чотири тисячі якимось, наступного дня- зовсім не просунулися. І так тижнями, - згадує Неллі, яка дуже хотіла виїхати на вільну територію України. - Платити їм ще за це приниження кілька тисяч рублів не хотілося, тому ми знайшли “спец чергу” — швидко перевірити обіцяли батьків-одинаків та пенсіонерів. Знаєте, я ніколи не кажу, що у мене дитина хвора, а тут я вирішила, що треба вибиратися за будь-яку ціну. Мені видали папір, а батькам відмовили — вони залишилися без документів. Потім, на 1 травня, була ще черга для людей з інвалідністю. Так, “на свято”, нарешті пройшли цю фільтрацію й батьки”. 

Неллі не хотіла їхати до Вірменії через Росію, каже — навіть до їхньої статистики не бажала потрапляти. Але вивезти до вільної частини України їх не було кому — дружина чоловіка, який вивіз їх з Маріуполя, дуже боялася, бо по трасі часто обстрілювали машини. 

Російське болото 

Жити у Мангуші ставало все дорожче, та й дивитися, як залякані маріупольці розповідають, що місто бомбили українські війська - сил терпіти вже не було. Тому родина була змушена їхати через росію. Спочатку вони опинилися у таборі для біженців, де допомогу надавали в більшості релігійні організації. А влада наполягала, щоб родина, чекаючи документів, поїхала в санаторій у Калугу. Мовляв, перепочинете, а потім вже їдьте. 

“Ми не могли їхати без батьківських паспортів, тому ми вирішили дочекатися документів у тому санаторії. Кажу батькові: нехай росія розориться, раз вони у нас все зруйнували, - з сумом жартує Неллі. - Бо у Вірменії сестра відчайдушно намагалася знайти нам житло: там було стільки росіян, що вільного просто не залишалося”. 

Але з санаторієм не склалося: родині відмовили, бо... вони вірмени, а не українці. Не такі біженці, виявилося, хоча бомбити вірмен у Маріуполі національність чомусь не заважала.

“А потім ми поїхали до Москви — у посольство, за документами. А там нова “радість” — Мілану не випускають з країни, бо немає дозволу від батька. А той десь у Маріуполі залишився, немає нормального зв’язку. Не те щоб нотаріуса, - емоційно переказує події тих місяців Неллі. - Батько доньки двічі писав письмовий дозвіл, передавав документи через месенджер, але у посольстві лютували — не так! Де було шукати нотаріуса в розбитому Маріуполі — незрозуміло. І тільки завдяки моїй наполегливості та непохитності знайшлося рішення -  вони знайшли в Маріуполі чоловіка, який підтвердив особу батька Мілани”. 

Родина, яка виїхала з Маріуполя у березні, тільки в червні змогла вибратися з нав’язливої російської “системи порятунку”. Неллі досі нервує, коли згадує ту фільтрацію, де від неї вимагали згадати імена військових, які ходили стригтися, і психологічний тиск на інших людей — одну дівчинку допитували 9 годин кілька людей, а потім вимагали підписати якісь папери з наклепами на Україну. Та й перебування у самій росії викликає огиду — каже, що ще можна очікувати від країни, де вже сто років святково прогулюються на площі з непохованим тілом. 

“Я от була у росії, постійно думала: як тут люди живуть? Прапори, монументи й трава. Навіть троянди не посаджені. У нас Маріуполь такий красивий був... В Україні є таке місце, що не красиве? Львів, Харків, Дніпро — все красиве!”

Зовуть українцями 

Родина вирішила не їхати до Єревану, а облаштувалася у невеличкому містечку, де допомагають біженцям і не так дорого орендувати житло. Мілана знов відвідує спеціалістів, а Неллі робить зачіски. З роботою спочатку було не дуже — багато хто у маленьких перукарнях не хотів брати на роботу досвідчену майстриню, відверто побоюючись конкуренції. І не дарма: через два місяці до перукарні, куди влаштувалася Неллі, телефонували з конкретним запитом: стригтися в українки. 

“У Маріуполі я була вірменка, а тут — українка. А нещодавно я написала бізнес-проєкт, який виграв у конкурсі від міжнародної організації. Тепер мені дадуть кошти на відкриття власного салону, - зізнається Неллі. - Правда, там, де я зараз працюю, цього ще не знають, але я впевнена — це грана новина!”

У Маріуполі була вірменкою, а у Вірменії стала українкою. Історія відомої перукарки, яка через війну змушена була повернутися на батьківщину , фото-4

Неллі налаштована дуже оптимістично, але коли згадує про Маріуполь — плаче. Каже, що їй дуже боляче дивитися на фотографії зруйнованого міста, що вона полюбила, як рідне. 

“Тим більш, коли знаєш, скільки там загинуло людей. У мене подруги там є. Я вражена, як вони там залишаються. Я, вірменка, не можу, бо мені дуже болить. А люди радіють, що зараз якийсь будинок поставили там — у вас що, до цього дому не було? Лайкають якісь фотки, кажуть — ми поза політикою... А  чого ви радієте? Я не розумію...”- з сумом каже Неллі. 

Тому вона каже, що не хоче туди повертатися. Хоч і у Вірменії не почувається у безпеці. Але Неллі намагається жити далі. Зізнається — пішла купила шафу. Бо вже не може терпіти ці вічні валізи, в які зібране життя її родини. 

У Маріуполі була вірменкою, а у Вірменії стала українкою. Історія відомої перукарки, яка через війну змушена була повернутися на батьківщину , фото-5

“Мої часто панікують: а що, як і тут нас війна наздожене? А я кажу: якщо в Маріуполі нам пощастило вижити, то значить так треба, - твердо каже Неллі. - Я коли там була, взагалі не плакала, навіть на маму сварилась — не треба плакати, бо нам щастить! А як виїхала, пів року сама плакала. Бо ми втратили не тільки речі, ми втратили дім — коло друзів, місця, де були щасливі.”...

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
#Маріуполь
Останні новини
live comments feed...