«Разом ламаємо ту руїну». Як українські фотографи шукали фокус у Литві, - ФОТО

У Вільнюсі відкрилася фотовиставка “Разом”, яку організувала маріупольчанка Марія Кутнякова. Креативні концепції, які демонструють полотно світогляду українців в Литві, представили 17 майстрів, серед яких троє — з Маріуполя. 

Фотомистецтво як арттерапія та привід для об’єднання   

Ініціаторка проєкту Марія Кутнякова каже, що хотіла дати можливість українським фотографам в Литві створити креативні концепції та фотографії, які показують не просто земляків, які перебувають у цій країні, а те спільне, що вони бачать між Україною та Литвою. 

“Зараз багато литовців, які допомагають Україні й українським біженцям, про це варто говорити, - каже пані Марія. - І на мій запит відгукнулися українці. У когось вже були готові фотографії, хтось спеціально створював їх для виставки. Це різні люди з різним бекграундом, з різних литовських та українських міст. Тому й вийшли різні історії - якісь сумні, якісь, навпаки, позитивні. І разом це склалося у таке певне полотно світогляду українців в Литві”.

На виставці представлені 17 авторів, які виїхали з України до Литви. Організаторка зізнається, що вважає фотомистецтво певною арттерапією. Бо є проблема, що людям не вистачає спілкування, багато хто залишається у своїй мушлі, боїться з кимось знайомитися. Якщо ти не дитина чи підліток, важко у таких умовах знаходити нових знайомих та друзів. Тому було важливо, щоб люди, захоплені фотографуванням, познайомилися, поділилися своїми ідеями, обговорили свої історії та героїв. Марія каже, що до проєкту долучилися й три мешканки Маріуполя. Це вийшло випадково, бо вона не обирала когось спеціально: багато людей з Києва та Харкова, є зі Львова, Охтирки, Миколаєва.

“Хотілося б, щоб українські фотографи отримали й поштовх до креативності. Ці професіонали та аматори, тобто люди, які в Україні заробляли фотографуванням на життя, або ті, для кого фотографія – це просто хобі, долучилися до діяльності, де фактично необмежена тематика. Бо насправді на цю тему можна придумувати все, що завгодно!” - пояснює авторка “Разом”. 

Вона каже, що дуже важливо вивільнити енергію творчості. Бо часто майстер, який заробляє фотографуванням на життя, не має можливість спрямувати творчу енергію на реалізацію власних ідей, бо змушений орієнтуватися на бажання клієнтів. А ті, хто розглядає фотографування як хобі, через страшні події та кардинальні зміни у житті, втратив натхнення та бажання щось робити. 

“Для мене фотографія  - хобі. Всю свою техніку я втратила у Маріуполі. Ми виходили пішки з міста і не брали з собою багато речей. Так, я купила собі тут фотоапарат. Але навіть коли він у мене з'явився, я не мала натхнення щось фотографувати, - згадує пані Марія. - Тому мені хотілося запустити творчість українців тут, на місці”.  

Марія пояснює, що обрала таку тему — разом —   тому що боялась, що суто українська тематика була б занадто травматична та депресивна для земляків. 

“А коли говорити про такі речі, що разом не тільки з литовцями, а з усім світом ми робимо справжні дива, то людина одразу починає думати в позитивний бік. Візьмемо навіть якісь історичні паралелі, як ми разом колись боролися з росіянами. А це об’єднує людей”, - каже Марія. 

Нафтосховище, борщ та дружба  

Пані Марія каже, що концепт світлини, яку вона надала на проєкт, шукала недовго, а процес був цікавим: вона продумала ідею фотосесії, знайшла модель, значущу локацію, де й відпрацювали з дівчиною кілька годин. Потім обробляла фотографії та обирала одну, яка найкращим чином підходить до ідеї. 

“Здається, довше за все я придумала опис світлини. Вважаю, що іноді фотографії без контексту не стільки важать, скільки з цим бекграундом, - пояснює авторка. - Я побачила  покинуте нафтосховище — такі величезні цистерни, де зберігалася нафта. Це була російська нафта, тому у 2014 році підприємство потрапило під санкції й було змушене закритися. І ці всі цистерни заросли травою, заіржавіли, склад частково розікрали. І мені це здалося метафорою російської імперії, яка сама є руїною”.

На тлі цього колишнього нафтосховища Марія сфотографувала дівчину з українським прапором, показуючи, як разом з литовцями вдається доламувати цю руїну. 

“У нас фотографія була, де разом стоять тарілки з українським та литовським борщем.

Це різні страви, в Литві є національна справа - холодний борщ, він для них важливий, як для нас свій, - розповідає Марія. - Це зовсім різна рецептура, але коли їх поставили поруч на фото, було дуже символічно та концептуально. До речі, виявляється, ми успішно показуємо литовцям українську кухню. У Вільнюсі за ці півтора року відкрилися три українські заклади. Але їх відвідують й самі українці, яких тут зараз понад 80 тисяч – це третя за кількістю національність. Бо Литва -  це майже як населення Києва, а за розміром трохи більше, ніж Донецька область. Тож, ці 80 тисяч українців –  значна частина”. 

Вона згадує ще одну цікаву, трохи “кулінарну” історію — про кримську татарку Сусанну, яка є двічі переселенкою. З Криму вона переїхала до Львова, а з початком великої війни до Каунаса. На серії фото можна побачити, як вона зберігає свої національні традиції.

“Там ціла серія фотографій - як вона відвідує мечеть, як готує каву по-кримськи чи кримськотатарські солодощі або чебуреки. Називається ця серія - “Незламна культура”. Вона мені дуже сподобалась, - зізнається пані Марія. - Хоча мені все подобається! Є ще історія про дівчинку Ніколетту і хлопчика Матеуса. Вона не знає литовську, він не знає ні російську, ні українську, але вони спілкуються, дружать, якось знаходять спільну мову. Це про те, що нібито є мовний бар’єр, але, по факту, для дружби і порозуміння його не існує”. 

А ще на виставці багато репортажних світлин з різних українських подій, є метафоричні художні фотосесії, натюрморти з архітектурними спорудами, які комусь нагадують щось українське та дозволяють проводити паралелі.

“Руський дух” погане пахне 

Виставка, яка відкрилася в Українському Центрі у Вільнюсі, поїде ще у три литовських міста. А в Україну Марія Кутнякова кілька разів подорожувала без проєкту — розв’язувала проблеми з документами. Вона зізнається, що раділа, коли опинялася у середовищі, де усі розмовляють зрозумілою мовою, але вже трохи відвикла від емоційності та гомінливості українців. 

“Мені було дуже незвично, наприклад, що у Литві, фактично, немає конфліктів у громадському транспорті. Тут ніхто не кричить через вулицю, не розмовляє телефоном у трамваї. Зараз я вже до цього призвичаїлася і повернення до українських реалій змушувало помітити різницю, - зізнається Марія. - Насправді у Вільнюсі можна побачити українців і росіян. І вони відрізняються поведінкою від литовців, які спокійніші та вихованіші. До такого дуже швидко звикаєш”.

Марія каже, що як й у всіх країнах Європи, у Литві є росіяни. Але частіше їх можна зустріти в столиці, у маленьких містечках, жартує вона, ще треба пошукати. Бо у Литві їм не дуже комфортно — тут люди молодші за тридцять взагалі не знають російської, а багато тих, хто й вчив її в школі раніше, принципово не переходять на неї у спілкуванні. І загальний настрій литовців складно назвати привітливим до тих, хто багато років змушував їх відмовлятися від національної ідентичності. 

“Але багато цих радянських бабусь, які колись сюди заїхали, ніколи не вивчали мову, дуже сумують за Радянським Союзом. Це, мені здається, розповсюджена проблема усіх пострадянських країн. Ще є росіяни, які приїжджають працювати на промислових підприємствах чи будівництвах - вони ходять юрбою, купують горілку у магазинах. Але насправді це меншість, і в конфлікти вони воліють не залучатися, бо литовці це не толерують. За якісь слова чи дії можна реально отримати величезний штраф, тому їх “крутість” закінчується одразу після навіть погрози викликати поліцію”. 

Марія майже впритул змушена спостерігати за цими людьми, бо живе у так званому “російському районі”, де мешкають ті, хто приїхав до країни за радянських часів. І називає це “осередком вати”, маючи на увазі ідеї, яких вони тримаються. 

“Їх навіть візуально можна відокремити, бо майже усі бомжуватого виду, постійно скандалять, поводяться неадекватно. Наприклад, у мене на зупинці живуть три безхатьки. 

Ти виходиш з транспорту і відчуваєш цей “руський дух”. І він пахне лайном, блювотинням та брудом, - каже про метафоричність своїх спостережень пані Марія. - А вони весь час обговорюють, який путін молодець. Я нещодавно так сміялася: сидить якась пані з розбитим обличчям і розповідає кавалерам, як їй не дають жити американці! Мені це якось навіть настрій підіймає. Бо ця “вата” не та, що у нас, яка має можливість послуговуватися ворогу, реально зашкодити життю людей. Ця європейська, так би мовити “нейтралізована вата”, яка бухтить, але нічого не може зробити,  дуже карикатурно виглядає”.

Маріупольське питання 

Про повернення до Маріуполя Марія зараз говорить неохоче. Мовляв, це як ділити шкіру невбитого ведмедя — невідомо, коли станеться деокупація, у якому стані буде місто, які плани на його відновлення існуватимуть. 

“У мене там немає житла, немає роботи, навіть жити умовно в наметі біля моря — не варіант, бо пляжі заміновані та й невідомо, скільки часу потрібно для того, щоб все це розмінувати, - з сумом пояснює Марія. -  Звичайно, хочеться додому, дуже сумую за маріупольським кліматом, тому що в Литві постійно дощова погода, я не звикла до цього холоду. Мені хочеться, щоб було тепло, щоб було море, але я не відкидаю можливість того, що я ніколи не повернуся до Маріуполя. А може, повернуся...”

Вона каже, що її мама, разом з якою вдалося вибратися з пекла облоги, жартує, мовляв, нам потрібна дача в Маріуполі, щоб ми туди на літо їздити. Але поки цей жарт з присмаком тривоги та важких спогадів. У місті Марія з мамою та сестрою залишалися до 17 березня. Перші кілька днів просто боялися виїхати, бо навколо йшли бої, а потім опинились в блокаді. Евакуюватися вирішили, коли навколо вже було багато “прильотів” — пішки дійшли до Мелекіного, де перебували кілька днів. Потім з’явилася можливість перебратися до Ялти, згодом добратися до Бердянська, а там мало не в останній рейс гумконвою — до Запоріжжя.

“Ми проходили ці безконечні блокпости, де окупанти передивлялися усі наші телефони. Я видалила всю інформацію до середини лютого. Все, що я там фотографувала — теж. Довелося видалити Інстаграм, Фейсбук, Телеграм. Щоб не було ніяких компроматів. - згадує Марія. - Нічого з тих світлин відновити не вдалося”. 

В матеріалі використані фотографії з Фейсбук-сторінки Марії Кутнякової, з дозволу автора.

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube