"Я хочу ходити!" Христина Недял втратила в Маріуполі доньку і дві ноги

Потрібна допомога

Мешканка Маріуполя Христина Недял постраждала під час евакуації з міста у березні 2022 року. Їхню автівку обстріляли. 6-річна донька Христини загинула, її чоловік залишився без руки, а у Христини відірвало обидві ноги. Зараз жінка шукає можливість отримати біонічні протези, бо звичайні у випадку високої ампутації не допомагають пересуватися.

Христина народилася та жила у Маріуполі. Працювала у третій міській поліклініці медичним реєстратором — доброзичливу та усміхнену дівчину пам’ятають багато пацієнтів. Там же лікарем-терапевтом працював і її другий чоловік — Сергій. Подружжя виховувало доньку Христини Єлизавету, яка у 2022 році навчалася у першому класі.

Христина зізнається, що жити у прифронтовому місті вони звикли, й, як усі маріупольці, знали, що вони надійно захищені від ворожого наступу. Тому повірити у те, що небезпека поруч, вони не могли навіть після повномасштабного вторгнення.

“Ми думали, що пару днів та все закінчиться, як було у 2014 році. І Маріуполь залишиться українським містом. Ніхто не чекав, що буде така повномасштабна війна, - зізнається Христина. - І до 3 березня ми ще ходили на роботу. Вже не було зв’язку, електрики, але ми з чоловіком ще ходили на роботу. Бо у поліклініку приходили люди, які теж ще не розуміли, що все змінилося. Зі звичайними проблемами приходили — ліки виписати, тиск поміряти”...

Христина згадує, що спочатку намагалися не піддаватися паніці — мали певний запас продуктів та заповнений паливом бак автівки. Але коли у супермаркетах бачили, що люди скуповують все, що можна, теж вирішили трохи купити.

Подружжя жило у квартирі на 5 поверсі. Христина згадує, що 3 березня у їхній двір вперше прилетіло — і тільки тоді вони вирішили переїхати до сусідів на перший поверх. Де й переховувалися тиждень — не маючи змоги навіть вийти, бо район почали інтенсивно обстрілювати.

“Ми нікуди не виходили, максимум - під під'їздом готувати їжу. А 10 березня

снаряд прилетів прямо під наш під'їзд, - згадує Христина. - А ми з донькою, це було після обіду десь, заснули біля стіни. Весь час тоді ми знаходилися біля стіни, там і заснули. Роздався гучний вибух, полетіли вікна, двері, пил піднявся. Ми не зрозуміли спочатку, що трапилось, злякались. А коли вийшли на вулицю, побачили, що під в'їздом вбило сусіда”.

Тоді всім довелося йти до сусіднього будинки, де був підвал, і з того часу навіть готувати приходилося в приміщенні — на першому поверсі під’їзду.

“Нас бомбили просто 24 на 7, ми не могли вийти, просто підіймалися на перший поверх під'їзду і готували там. Ми боялися вийти на вулицю. А ранком 16 березня снаряд прилетів у під'їзд, - розповідає Христина.- Ми ще тільки прокинулися, стіни почали дрижати, у підвалі через пил не було чим дихати. Ми чули дуже багато літаків, які скидали бомби на місто, тому вирішили виїжджати”...

В їхній автівці вилетіло все скло, але вона була на ходу, хоч і посічена уламками. Щоб врятуватися, з ними вирішила виїжджати ще одна родина — всього у машину сіло 7 людей, серед яких маленька Ліза.

"Я хочу ходити!" Христина Недял втратила в Маріуполі доньку і дві ноги, фото-1

“І так вийшло, що усі, хто сидів спереду — постраждали, хто позаду — залишилися цілими. Разом зі мною сіла ще сусідка, доньку ми посадили між собою, щоб у випадку обстрілу прикрити її собою... Чоловік був за кермом, - згадує найстрашніші миті Христина.

Ні, ми виїхали на сусідню вулицю. Я пам’ятаю вибух, машину підкинуло, розвернуло... Коли я трохи прийшла до тями, то побачила, що сусідка загинула, донька моя загинула, чоловік вилетів з машини, в нього відірвана рука... І вже потім я помітила, що в мене немає ніг. І почала звати на допомогу”.

Прохожі незнайомі люди спочатку віднесли до лікарні чоловіка, а потім вже повернулися за Христиною. Вона думає, що спочатку понесли чоловіка, бо він більше подавав надію на життя.

“Вони подумали, що він більш перспективний, - каже жінка. - А я вже була така... Але вони повернулися за мною, я вже так “від'їжджала” трохи, але вони мене штовхали, казали - ти жива, ти жива, прокидайся! Ніяких турнікетів чи перев’язок. Я пам'ятаю, як вони одну мою ногу положили на мене та просто на піддонах дерев'яних з магазину понесли до лікарні.

Там я встигла ще називати своє прізвище, де працюю... А потім вже не пам'ятаю нічого, прокинулася вночі, у реанімації”.

Операції тоді вже робили у підвалі під ліхтариками від телефонів, не було знеболювальних та антибіотиків. Христина та Сергій певний час не знали один про одного нічого. Він думав, що дружина загинула, бо його перевели у палату, а Христина ще тиждень була у важкому стані в реанімації.

“Але ми питали один про одного, просили медсестер сходити дізнатися. Так дізналися, що ми живі. А згодом мене перевели до нього в палату, - розповідає Христина. - Десь до 29 чи 30 березня ми там знаходилися. Було дуже боляче — в мене була пробита легеня, і трубку вставляли без анестезії та знеболювання — на живу”.

Через десять днів після трагедії, їх знайшли знайомі, яким подружжя розповіло про те, що сталося. Вони змогли дістатися тієї вулиці, знайшли розірвану автівку та поховали тіло маленької Лізи.

“Наприкінці березня до нас в палату зайшли російські вже медики та сказали, що вивозять нас до Макіївки. Більше нічого не питали та не казали. А там вже до нас приходили якісь люди, хоч і у білих халатах, але навряд чи лікарі, і розпитували — що сталося, хто стріляв, хто винний. Звісно, ми сказали, що нічого не бачили, коли потрапили під обстріл. Через два тижні нас виписали”, - згадує Христина.

Через знайомих, як то кажуть - сарафанним радіо, подружжю вдалося виїхати до Латвії. На кордоні між росією та Латвією їх чекала швидка. З травня 2022 року і до сьогодні вони знаходяться у медичному центрі у Ризі, їм виділили окрему кімнату та оформили посвідку на проживання.

“З документів у нас залишалися хіба що паспорти — все інше згоріло в автівці. Не було навіть власного одягу — речі зрізали у лікарні. Нам віддали паспорти та трохи гривень, що були у куртках. Це все, що ми маємо від життя, яке було до трагедії”, - каже жінка. - Мені зробили протези, але на жаль, у моєму випадку вони не майже не функціональні. Тому зараз я шукаю будь-які можливості для отримання біонічних протезів, завдяки яким я зможу ходити!”

У Латвії біонічних протезів не роблять, тому Христина дуже хоче потрапити до США чи Німеччини, щоб знайти програму, яка б дозволила їй стати на ноги. У прямому сенсі.

“Я дивилася, які протези вони роблять - це просто встав і пішов! Звісно, потрібна реабілітація і пристосовування, але це шанс, якого зараз, на жаль, в мене немає, - каже жінка. - Поки шукаємо можливості зв’язатися з такими лікарнями. Я читала, що протези біонічні коштують 80 тисяч доларів. Це тільки мені...”

Христина та Сергій шукають громадські об’єднання, спеціалістів, волонтерів по всьому світу, які б могли допомогти їм потрапити на таку програму протезування. Одночасно збирають кошти на виготовлення біонічних протезів.

Якщо ви можете допомогти родині інформацією або коштами, будь ласка, скористайтеся реквізитами та контактами, що Христина надала сайту 0629

Рахунки на им’я Христина Недял:

“Банка” у Монобанку https://send.monobank.ua/jar/8gMtMdqNbz

4441111131469433 грн монобанк

4441114492257884 євро монобанк

5573672017060361 євро латвійський банк

KRISTINA NEDIAL LV89HABA0551052883494 євро рахунок у банку Латвії

Профіль Христини у ФБ — для спілкування та надання корисної інформації

https://www.facebook.com/kristina.zaikina.9

PayPal: [email protected]

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629