Намалювати музику. Художниця з Маріуполя виїхала до Хмельниччини і відроджується разом з мистецтвом, - ФОТО

Тетяна Войцешек разом з чоловіком з травня минулого року облаштувалася у місті Нетішин, що на Хмельниччині. Місяць, який вона провела в Маріуполі під бомбами, називає нереальним. 30 розривів снарядів за 5 хвилин… Невже мозок здатний витримати таке? 

Коли постало питання, де жити після евакуації з Маріуполя, пані Тетяна майже не замислювалася: багато років вона підтримує тісні зв’язки з педагогами місцевої Школи мистецтв, а щиру зустріч її дитячого колективу вона з теплом згадує досі. 

“Махрова націоналістка”

В Маріуполі пані Тетяна працювала в Школі мистецтв, хоча прийшла у цю професію вже у дорослому віці. Син вступив на навчання, і педагоги були вражені рівнем домашньої підготовки хлопця. Тож, запросили маму вчити й інших. Пані Тетяна мала фах з дизайну промислових виробів, тому, зізнається, було трохи тривожно — спочатку не відчувала себе фахівцем. Але це був 1995 рік, заводи у місті погано працювали, тож ця пропозиція була дуже на часі. 

У Школі мистецтв викладають все: танці, співи, малювання. Пані Тетяна почала успішно співпрацювати з викладачем сольфеджіо, яка створила унікальний дитячий оперний театр з учнів школи. Він виявився єдиним в Україні та Європі, бо композитори традиційно не писали дитячих опер. А в Україні було кілька митців, котрі мали великі родини й для своїх дітей писали опери-казки. Ірина Ісааківна їх поставила на сцені зі своїми підопічними, а пані Тетяна, як художник, разом з учнями робила декорації. 

“А потім ми з колегою розробили авторську методику - як викладати сольфеджіо за допомогою орнаментів. У нас в Школі мистецтв є “Естетичний відділ”, у якому навчаються діти з 5 до 10 років всім видам мистецтв. І тільки потім обирають, що їм до вподоби більше — танцювати, чи малювати, а, може, співати чи грати на інструментах, - пояснює пані Тетяна. -  Ми з Іриною Ісааківною знайшли спільні терміни у наших видах мистецтв: наприклад, ритм, акцент, як у музичних творах є кілька частин, так у художників є диптих, триптих. Розробили цілий комплекс, як слухати музику, а потім її малювати. І навчати музики завдяки малюванню”. 

Згодом талановитих педагогів запросили до Києва, де вони дали майстер-класи, на яких навіть зовсім не підготовлені діти дуже легко сприймали музичну інформацію завдяки орнаменту. Потім запросили на цю конференцію, де вже і познайомилися з директором нетішинської Школи мистецтв та домовилися про обмін досвідом. 

“ І я запитала Ірину Ісааківну — може, разом з театром поїдемо? Директору школи в Нетішині ідея дуже сподобалася. Так ми організували Форум “Схід — Захід”, на який з Маріуполя до Нетішина поїхало 59 дітей та 4 викладачів, - згадує пані Тетяна. - Але у Школі всі чомусь боялися цієї поїздки: тоді було багато стереотипів, що нас точно не люблять в інших регіонах України. А коли я розмовляла українською телефоном з Нетішином, були такі колеги, котрі смикали мене: чого це ти, мовляв, підлаштовуєшся під них, вони мають слухати нас російською. От відтоді я стала “махровою націоналісткою”. 

А от діти були в захваті від того, як їх приймали, турбувалися, возили на екскурсії. Вони зізнавалися, що потрапили наче до іншого виміру, що не має нічого спільного з тими страхіттями, якими їх “накачують” зомбовані пропагандою дорослі. Пані Тетяна згадує зі сльозами історію з двійнятами, батьки яких не могли оплатити харчування за двох. Тож, домовилися, що будуть замовляти одну порцію на двох. А коли про це дізнався директор Школи мистецтв, одразу відгукнувся - та хіба ми не люди! І знайшов спонсорів, які оплатили годування тих дітей. З того форуму пройшло багато часу, але пані Тетяна тримала зв’язок з нетішинськими колегами, а Ірина Ісааківна навіть вирішила переїхати у привітне містечко: через проблеми зі здоров’ям лікарі порадили їй змінити клімат. 

Не почуватися мародером

Місяць, який пані Тетяні з чоловіком довелося пережити у Маріуполі, вона називає нереальним. Каже, коли засинала, кожного разу сподівалася, що після пробудження нічого з цих жахіть не залишиться. 

“Бомбили стільки, що збивалася з рахунка. Якось нарахувала за 5 хвилин 30 розривів. Розум таке сприймати відмовлявся. Дивишся, стоїть будинок тільки з однією стіною. Все інше у руїнах. Розум каже - це не може бути реальним! А скільки людей загинуло, думаю, досі невідомо. Ми бачили, як закопувати людей просто на футбольному полі перед нашими вікнами та біля паркану дитячого садочка”, - зі сльозами згадує пані Тетяна.  

Коли зникло світло та вода, майстровитий сусід з 7 поверху під дахом облаштував імпровізовану кухню. На чердаку хтось залишив багато дерев’яних ящиків, які дуже згодилися як дрова. 

“Якось у дворі подруги, якій я несла ліки для серця, побачила будинок, де снаряд потрапив в сходинки та завалило підвал. Чудово розуміла, що відкопувати ніхто не буде. То ми з чоловіком вирішили -  вже вік такий, що як буде, так буде. У підвали не ходили, бо там сиро, холодно. Сусіди потім там навіть жили. А так і були на своєму 9 поверсі”, - розповідає пані Тетяна про важкий побут в оточеному Маріуполі. 

Коли закінчилася їжа, сусід запропонував піти на продуктові склади, котрі були розбомблені. Там можна було ще знайти овочі, крупи, рибу. Люди брали, хоча багато що вже почало гнити. Пішли брати. У місті 24 лютого майже всюди зачинили аптеки та магазини. 

“Я не розумію, як можна було просто не дозволити продавати, наприклад, ліки? Чи того, що залишалося у гастрономах? У нас були гроші, в магазинах був товар! Підприємці втратили свій прибуток, а нас примусили стати мародерами... Я довго не наважувала йти брати з розбитого магазина, відчуття страшне, але їсти було треба. Мені дуже важко було відчувати себе грабіжницею”, - з сумом та розпачем зізнається пані Тетяна. 

Після окупації в район приїздили так звані “днр-івці” — видавати гуманітарку. Але сусіди бачили, що й для іншого: вони стріляли в інші будівлі, щоб потім казати — це Азовці бігають містом та вбивають людей.

Якось сама пані Тетяна бачила, як останній з колони з 17 танків з літерою Z, розгорнув дуло і просто стрельнув кудись. Вона потім стала на то місце та побачили діру в будинку по вулиці, куди він вистрелив. 

“Ох, це було важко — вказувати на правду. Дехто казав: якби азовці здалися, то нас би не стріляли, А одна сусідка просто зізнавалася: я так давно чекала, коли наші прийдуть. У неї вибухом вибило усі вікна, а вона раділа. З’ясувалося, що з десяток років тому вона приїхала з росії. Зрозуміло, чого вона так сильно чекала”, - каже пані Тетяна. 

Ці розмови пані Тетяні ледь не вийшли боком. Їх тричі приїздили евакуйовувати волонтери, котрих просив син з Києва. І сусіди казали, що вони виїхали! 

Там, де чекають 

На четвертий раз пощастило: хлопець зустрівся саме з пані Тетяною. На збір він їм дав 15 хвилин. 

“Схопила документи, але шкодую, що не взяла комп’ютер з різними розробками для дітей, - згадує пані Тетяна. -  Дорога була складна, всюди вимагали хабарі та “подарунки”. Поки їхали по окупованій зоні, на блокпостах весь час казали: Запоріжжя через пару днів візьмемо, куди ви їдете! З нами був ще хлопець — його, бідного, роздягали на кожному блокпосту, шукали татуїровки. Знущалися, бо інколи між тими постами не більше 40 метрів — ти ж, кажу, бачив, як його роздягали. А ці “захисники” — “а вдруг там плохо посмотрєлі!” А старе авто, на якому хлопці вивозили, просто врятувало нас від пограбування: його вигляд не давав їм надії на великий хабар”.  

Вже 5 квітня вони приїхали до Києва. Вирішили їхати в Нетішин -  пані Тетяна хотіла працювати з дітьми, а у столиці нікого не знала. Друзі їм знайшли квартиру для оренди. 

Директор, з яким потоваришувала пані Тетяна, вже був на пенсії та працював в місцевому краєзнавчому музею. Запропонував вести гурток вести: раз на тиждень для дітей, раз — для дорослих. Пані Тетяна з радістю зголосилася. Оскільки не взяла ніяких посібників, почала малювати зразки для поетапного малювання. Каже, для дорослих як релаксація, зняти напругу та стрес. А діти  усі талановиті та завзяті.

“Дуже гарно все пішло, особливо сподобалися вправи на тренування зорової пам’яті. Так усе літо і працювала. А потім запросили в Художню школу, де звільнилася вчителька, викладати скульптуру і композицію. Але у музеї залишилися гуртки — бо, виявилося, людям дуже потрібно. Сьогодні, наприклад, був тато з донечкою, мама с сином, інколи отакі групи, цікаво, навіть різний вік. Приємно працювати”, - каже пані Тетяна. 

Вона не втомлюється дякувати людям, які допомагають їм облаштовуватися на новому місці. У Києві друзі назбирали речей трохи, бо вони виїхали з маленькою валізою А у Нетішині, розповідає, жіночка-сусідка пакунок картоплі подарувала — своєї, з городини, на “входини”. 

“Багато випадків, коли люди дізнавалися, що ми з Маріуполя, хотіли допомогти. Тепер маю тут багато знайомих та подружок. У одній є дача, на яку вона нас постійно запрошувала — по ягоди, овочі. Каже, добре, що ми познайомилися — так приємно спілкуватися”, - з посмішкою розповідає пані Тетяна. 

Пані Тетяна сподівається, що рідний Маріуполь відбудують. Можливо, не вийде повернути туди промислові гіганти, і у людей не буде можливості знайти роботу. Але, врешті решт, потенціал міста не тільки в них. 

“У нас чудове тепле, лікувальне море, гарний клімат. Після Азовського моря у Чорному купатися складно, бо звикаєш до теплої води. Якщо не буде промисловості, яка погіршує екологію, тут можна зробити курортний регіон, набудувати санаторіїв, зон відпочинку, дітей можна оздоровлювати. Я якось читала, що лікувальне повітря діє на 30 метрів, треба, щоб вони стояли прямо по усьому узбережжю. І, звісно, культурний центр, туризм розвивати. Треба талановиті люди у владі”, - каже пані Тетяна.