«Якщо одразу не вбили, то рано чи пізно мали обміняти». Історія маріупольця, який захищав “Азовсталь”, потрапив у полон та повернувся в Україну

Маріупольця Павла Щепку з 56-ї окремої мотопіхотної бригади обміняли 16 лютого. У полон він потрапив з “Азовсталі”, мав поранення – відкритий перелом правої ноги.

Про 9 місяців полону та повернення Павла Щепки в Україну повідомив Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими 

«Поранення отримав 1 квітня у Маріуполі під час авіаудару. Ракета прилетіла зовсім близько. Була сильна контузія, пошкодило барабанні перетинки, – згадує Павло. – Мене евакуювали на завод “Азовсталь”. Там перебував до 15 травня – до самого виходу. На “Азовсталі” було більш-менш нормально. Сиділи в підвальному приміщенні. Не скажу, що то був бункер – ще три-чотири поверхи адмінбудівлі над нами. Якби там залишилися, нас би привалило». 

Фото: Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими/Telegram

Після Азовсталі перші 3,5 місяці чоловік лежав у Донецьку, у госпіталі №15. 

«Там мене чотири рази перев’язали за весь час. Йодом припекли кілька ран. У госпіталі були різні працівники – як адекватні, так і не дуже. Образи були словесні. Такого, щоб хтось підходив і бив, не пригадую», - говорить військовий.

З госпіталя Павла на місяць відправили до горезвісного табору в Оленівці. Найбільшою проблемою для нього було пересування, адже милиць йому не видали. 

Читайте також: Вбивство полонених в Оленівці стане одним із звинувачень на трибуналі над росією

«Хлопці приносили пораненим їжу. Проблемою був похід у туалет. Доводилось стрибати 200 метрів до вбиральні. Звідти мене перевели у слідчий ізолятор у Камишині Волгоградської області. Тримали в камері на 16 місць. Усі були наші. Офіцерський склад утримували в окремих камерах, - згадує маріуполець. - Цілодобово за нами стежили вертухаї: одне вічко у дверях і ще два в стіні. Постійно зазирали й починали вчити, як треба жити. Крім того, у камері й коридорі – відеоспостереження. «Найцікавіше» – прийомка шокерами. Казали до поранених: «Ізвінітє, обычно мы інвалідов і старіков нє трогаєм, но сегодня прекрасний день…». Наступного дня закріпили пройдений матеріал… Потім стало легше”. 

За словами Павла, Їжу розносили й прибирали на поверсі російські в’язні. завданням українських полонених було “сидіти на дупі рівно” з шостої ранку до десяти вечора. Українці не працювали. Спілкування заборонене – тільки пошепки. 

«Казали нам, що рашики вже під Києвом. Що України скоро не буде. Жодна інформація з Батьківщини не доходила. Кілька разів показували фільми, як, мовляв, наші ставляться до військовополонених – якісь кадри ще з 2014 року. А також відеоурок про те, хто такі Мазепа і Бандера. Пропаганда, словом. Казали, що коли ми повернемося, СБУшники будуть і нас убивати», - розповідає Павло.

У таборі чоловіку допомагала триматися віра у свою країну. Полон, за його словами, – це продовження війни: «Якщо одразу не вбили, то рано чи пізно мали обміняти».

16 лютого відчинилися двері камери. Назвали прізвища трьох. 

«Коли ми переодягалися в лазні, привели ще одну людину. Обмін був великою радістю! 

Є державні структури, які займаються переговорами. У полоні багато хлопців. Про них не забувають. Хтось потребує лікування, хтось операції. Рідним треба вірити й чекати. Все вийде! Хлопці в полоні завжди думають про близьких… Це допомагає, - впевнений маріуполець. Було таке: приходить санітарка в госпіталі в Донецьку, де мене тримали влітку, і плаче. Показує відео, як хлопець, якого обміняли, каже, що його не годували. А ця санітарка була хороша – цукерку могла принести, хліба шматочок. Після такого ставлення погіршується. У таборі починають жорстокіше поводитися після того, як надивляться новин. Росіяни з телевізором сплять в обнімку. Усе, що показують по зомбоящику, вони вважають правдою».