Жага помсти

Я вивчала історію в школі в період перебудови і гласності. В моєму підручнику вже було і про пакт Молотова-Ріббентропа, і про фінську Зимову війну, і про сталінські репресії і про все, що зараз в російських школах знову заборонили згадувати.

Пам’ятаю як зараз. Данілова Ніна Даніловна на прізвисько ДНД розповідає про фінське місто Віїпурі, яке росіяни захопили згідно до мирних угод, що Фінляндія змушена була підписати з Москвою після програшу у Зимової війні в 1939 році.

Вона показувала нам старі фотографії цього міста, фотографії людей, які збирали все своє життя в валізи, вантажили на старенькі «Форди» - дивна дивина для нас в той час. Багато людей просто йшли пішки. Дехто все залишав в своїх будинках, не маючи на чому вивозити майно, і просто спалював свої дома. Віїпурі, який росіяни перетворили на Виборг, палав. Люди ненавиділи росію і палили все, аби це не дісталося росіянам.

Звісно згоріло не все. І мешканці росії, Беларусі можливо і України, яких примусово Сталін переселяв у Виборг, селилися в чужі дома.

Мене ця історія вразила неймовірно. Два питання не давали мені спокою багато років. По-перше, як можна заселитися в будинок, який тобі не належить, який безсоромно вкрадений у щасливої родини? Як можна жити в стінах, які сумують за справжніми власниками? (Після Маріуполя я більше таких питань собі на ставлю, бо вже знаю  - як).

Друге питання у мене було до фінів. Як вони змогли пробачити? Як після цього вони могли приїжджати в Пітер напитися дешевої російської горілки? Як влада Фінляндії могла вибудовувати економічні стосунки, торгувати з росією?

І ось нещодавно дізнались, що нічого фіни не пробачили.

В Україні с початку війни діє цікавий проєкт. За донати для ЗСУ хлопці продають написи на снарядах, які полетять вбивати російського загарбника. Так от, координатор проєкту Антон Соколенко в інтерв’ю виданню Yle розповів, що найбільшими замовниками, після американців, є саме фіни. Причому тексти, які замовляють громадяни Фінляндії, дуже відрізняють від текстів представників інших країн.

Вони донатять на Збройні Сили України і посилають ракети помсти за втрачені міста та загублені росіянами життя. Журналіст видання передивився багато фотографій і всі вони – про одне  те саме. Про Зимову війну.

Так, на одному із снарядів вказана дата 20 січня 1940 року, а місце – Тампере. Повідомлення, ймовірно, відноситься до великого бомбардування міста, коли 32 радянських літаки бомбили міські райони Піспала, Петсамо і Фінлейсон.

На іншій фотографії згадується село Локка в Соданкюля в Лапландії і дата 14 липня 1944 року. Цього дня радянський партизанський загін напав на село і вбив 21 мирного жителя, 20 з яких були жінки і діти.

На фото - снаряд, на якому написано "Локка 14.7.1944 – Ми не забудемо, хоча ви так думали, нещасні".

"Верніть Сортавала". Це містечко, яке також захопив Кремль. Зараз містечко в Карело-фінський республіці росії, яка утворилась саме після анексії.

Більше 80 років минуло, а біль не вщухає. І жага помсти – не вщухає. Попри спори щодо етичності цього проєкту, снаряди в росію посилають лідери думок в Фінляндії, представники уряду, творча інтелігенція. Вони платять по 200 євро, щоб помститись після стількох років… 

Вчора журналістська із Швеції спитала мене, що я думаю про стосунки з росією в майбутньому, наскільки вони можливі.

Для мене це важке питання.  Настільки важке, що, мабуть, відповідь на нього занадто емоційна зараз, а тому не об’єктивна. Але іншої я поки не маю.

Я буду ненавидіти росію і всіх росіян все своє життя. І точно знаю, мої діти будуть їх ненавидіти, а онуки, можливо, вже не так сильно, но точно будуть знати – це країна-вбивця, і живуть там люди, для яких не існує ані совісті, ані честі, ані свободи. І самої потреби у свободі не існує.

Я думаю, що найближчі 60 років це буде ненависть. І єдиним способом трошки притушити це полум’я може бути публічне колективне  каяття всього російського суспільства. Як це було в Німеччині вже в 50-ті – 60-ті роки.

Росія жодного разу не проходила через каяття. А тому я боюсь, що жага помсти до росіян ніколи не вщухне.

Анна Романенко