Самий страшний рік

Самий страшний рік. Це єдині слова, які приходять на думку, коли ти намагаєшся підбити підсумки 2022-го.

Багато років поспіль 31 грудня ми аналізували досягнення, підкреслювали проблеми, обговорювали, що заважає нам рушити вперед і розвиватись. І ось в 2022-му  ми всі опинились в ситуації, коли нема що обговорювати, бо все рухнуло. 

І головний підсумок року – порахувати, що саме ми втратили.

Найцінніше і найстрашніше – ми втратили 100 тисяч життів. Ніколи – НІКОЛИ, ось що найстрашніше,  - ми не зможемо повернути їх до життя. Відомі і невідомі, старі і зовсім малеча – всіх їх вбила російська федерація, яка 24 лютого оголосила нам війну і порушила державні кордони України. І немає такої причини, яка б виправдала цей злочин чи навіть пом’якшила його

Але частково відповідальність за це є і на нас з вами.

Країна погано готувалась до війни. Президент розповідав про шашлики у травні. Місцева влада не вірила у війну і не готувала резерви харчів, не ремонтувала підвали і бомбосховища. 

Але хто обирав цю владу? Хто разом з президентом вважав,  що достатньо просто перестати стріляти? Ми з вами не вимагали систему протиповітряної оборони для Маріуполя, не звертали увагу на відсутність бомбосховищ, толерували проросійські настрої серед колег, сусідів, знайомих.

Більшість з нас так само не вірила у війну, як і влада, яку ми обирали. А тому ми виявились не готовими до того, щоб захищатись, швидко діяти, рятуватись і рятувати своїх дітей.

Ми, журналісті, винні також, бо не були переконливими, не зуміли довести, що загроза реальна, і вона насувається. Ми жили в своїй інформаційній капсулі, за кордонами якої існував світ без війни. І ми так і не змогли розірвати цю капсулу і достукатись до людей.

Маємо зробити висновки на майбутнє. Бо росія нікуди не дінеться з наших кордонів, на жаль. А наші помилки вартують дуже дорого.

Ми втратили місто. Хтось, напевно, захоче виправити і сказати, що це – тимчасово, але все ж таки треба бути чесними з собою – втратили. Бо ніколи – ось знову це страшне НІКОЛИ – воно не буде таким, яким було. Навіть люди, які складають дух і сутність кожного міста, вже не будуть такими, як до війни. Бо багато хто не зможе повернутись. Натомість приїдуть якісь інші люди – будівельники, волонтери, які, можливо, захочуть залишитися тут назавжди. І новий Маріуполь, який неодмінно повстане з попелу та руїн, буде новим для всіх, і з середини, і ззовні.

Ми втратили власне підґрунтя. Будинок, майно, родинні фото, улюблене крісло, якісь дрібниці. Все це насправді створює тил, який дозволяє людині відчувати позаду себе надійну стіну, прихисток, «мій дім – моя фортеця», якщо хочете.

І раптом сотні тисяч людей опинились без всього цього. Немов листя, які зірвались з дерева і парять в повітрі, як неприкаяні. Але листям, для того щоб парити, нічого не потрібно, лише легкий вітерець. А людина не може літати в хмарах. Їй треба мати під ногами твердий ґрунт, дах над головою, їжу, гроші.

Тільки найсильніші змогли швидко пустити нове коріння. Більшість ще парить, кочує, з міста у місто, з країни в країну в пошуках місця, яке може замінити втрачений кров. 

Чим довше буде тривати окупація міста, тим далі від дому буде відносити нас  - маріупольські листячка.

Вже зараз, за даними опитування, яке проводив маріупольський муніципалітет, лише 40% маріупольців мають намір повернутись у місто. Хто знає, скільки нас залишиться, якщо окупація буде тривати ще рік або більше.

Ми втратили довіру один до одного. Війна не робить людей кращими або гіршими, ніж вони є. Війна просто підсвічує людей краще за будь-який прожектор. І ось вже твій сусід, якого ти вважав цілком порядною людиною, лізе до тебе в будинок і тягне до себе твій телевізор, а колишня колега потрошить «ПортСіті» так, немов би робила це все життя.

«Танечка, а можно мы отдерем от вашей стены на кухне обшивку? У вас же все равно все уже вынесли. И вы, наверное, не вернетесь. А мы так аккуратно все сделаем…» Знайомий діалог?

Або коли твій колишній колега, з яким ти часто сперечався через ставлення до України, вирішує помститися і йде здавати тебе окупантам як українського патріота. І таке існує.

Що з цим робити, як жити поруч один з одним далі після всього – ось питання. 

Але 2022-й – це не тільки про втрати. Ми багато чому навчились за ці страшні часи.

Навчились виживати. Не дай Боже, щоб такий досвід ще коли-небудь знадобився. Але він точно зробив нас всіх міцнішими і сміливішими. 

Не пробачати ворогам. Ми всі дуже радикалізувалися за останні 10 місяців. Ми не уявляємо більше компромісів щодо своєї країни. Тому що тепер точно знаємо, що ціна таким компромісам – тисячі загиблих, закатованих в російських тюрмах, померлих від голоду, хвороб та зневоднення.

Тепер ми точно знаємо, що люди, які попри все продовжують вірити в росію і ненавидіти рідну країну, - ніякі нам не співгромадяни. Вони – вороги. Усвідомлюємо, що хороших руських не буває. І абсолютно впевнені, що у війні винний не лише путін, а весь російський народ. 

Ми навчились дуже швидко змінюватись і приймати зміни. Подивіться, як ми з легкістю підтримуємо найрадикальніші рішення влади. Уявіть, що б було з суспільством, якщо б рік тому зайшла мова про заборону російської церкви в Україні? Зараз це сприймається природньо. Забрати  Київську лавру? Будь ласка. Відмовитись від 7 січня – навіть чекати не будемо, поки рішення ухвалять. Самі почнемо перехід. Російська мова в школах? До побачення. Батьки самі відмовляються, навіть факультативів не хочуть. Дєд Мороз? Не треба нам цієї радянщини. Пам’ятники Пушкіну, Ломоносову, Горькому, Толстому… У напрямку російського корабля. І тільки на болотах з цього приводу ми чуємо якийсь писк. Але нам це вже абсолютно байдуже – що вони там собі пищать. Ми самі знаємо, що ми робимо, навіщо і головне – ЧОМУ.

Бо тільки зараз до нас доходить розуміння, що таке насправді – імперія, як вона на нас впливає, якими інструментами тримає  наші мізки. І позбавлення цього впливу – це питання нашого виживання.

Нажаль, все це усвідомлення дається нам через велику кров. 

А тому головний урок, який нам дав цей страшний 2022 рік – це неймовірна цінність життя. Немає нічого ціннішого, ніж воно. І саме з цим розумінням ми прийдемо в 2023 рік. На жаль, не всі. Але ті, кому пощастить вижити в цій страшній війні, мають добре засвоїти всі уроки. І зробити все, щоб 2024, 2025 і всі інші роки на сторіччя вперед наші діти вирішували не питання виживання, а те, як комфортніше і щасливіше прожити своє життя.

З прийдешнім вас 2023 роком, друзі! Дякуємо, що залишаєтесь з нами попри обставини, втрати, горе, сум. Ми існуємо, поки Маріуполь має значення для вас. Наближаємо перемогу разом!

Анна Романенко,

головний редактор