Про мародерство, зелені коридори і комунікацію з владою. Інтерв'ю з головним патрульним Маріуполя Михайлом Вершиніним

Михайло Вершинін, очільник патрульної поліції Маріуполя і Донецької області напередодні повномасштабного наступу росії навіть і уявити собі не міг, що війна перетворить Маріуполь на справжнє пекло, випалене поле, мертву долину.

«Звісно, ми очікували, що буде якась конфронтація. Ми це чітко розуміли. За два тижні до того ми вже проводили тренування разом з військовими. Відпрацьовували евакуацію цивільних, тренувались супроводжувати вхід військових у місто. Але ми вважали, що війна буде зосереджена тільки на території Донеччини та Луганщини. Ну зустрінемося на окремих ділянках з росіянами, поміряємось силами і все. Те, що трапилось далі – не вкладається в голові», - каже Вершинін.

Фото Євгена Сосновського

Його підрозділ одним з перших в Маріуполі почав робити захисні укріплення навколо управління поліції.

«З мене ще сміялись колеги з Головного управління Нацполіції, мовляв, що ви лякаєте людей, нащо ви це робите… Такі були розмови. Але ми зробили укріплення. У нас був наказ, і ми його виконували.Крім того, ми проводили навчання зі зброєю. Тобто ми максимально готувались. Але чесно скажу – до такого розвитку подій не був готовий ніхто».

24 лютого Михайло Вершинін спав в своєму робочому кабінеті. Ще за тиждень до цього він переїхавжити на роботу, бо посилений варіант несення служби не залишав часу для відпочинку.

«Приблизно з 17 лютого я не був дома. Жив в управлінні. Там я побачив виступ путіна 22 лютого. Ну і фізично відчув його ненависть. Було абсолютно зрозуміло, що тварина буде намагатися знищити країну, яка як кістка в горлі для нього. Але я все ж таки сподівався, що замес буде тільки на території Луганської та Донецької областей. І не тільки я так думав. Тому ми власне і відпрацьовували, як будемо виводити цивільних, заводити військових.

Після цього виступуя зібрав всіх і сказав, що може статисьщось страшне, і ви маєте бути готовими.

24 лютого ми отримали команду збір по тривозі. І коли пішла інформація, що росія вдарила практично з усіх боків, по всьому периметру країни, стало зрозуміло – це не те, що ми очікували, це – капець, серйозна заваруха.

Ну а потім все було як уві сні. Бо перші два тижні я не їв, не спав, не знаю взагалі, за рахунок чого тримався.

Основна наша задача на той момент була – забезпечити зв’язок між різними підрозділами. Дуже важливо було забезпечити комунікацію, щоб уникнути ситуації friendly fire. В цілому нам вдалося вирішити цю задачу. Завдяки поліцейській хвилі нам вдалось максимально зкоординувати всі підрозділи, які знаходились в місті.

А замикалась комунікація на нас, на патрульній поліції. Тобто мені телефонували і казали, що ось там-то рухається група, є підозра, що ДРГ, ми з військовими аналізували, що відбувається, робили висновки. І так 24 години на добу. Тому так і виходило, що я майже не спав.

Моя ідеальна картина війни, коли військові дії відбуваються десь на лінії фронту, ми виводимо мирних, сутички виключно між військовими,- вона дуже швидко розсипалась. Росіяни почали стріляти аби куди. Хоча насправді вони гатили спочатку туди, куди потрібно. У них були точні координати, і ми це розуміли. Але між цими точними пострілами вони гатили куди завгодно.

Я так думаю, що була частина артилерії, яка працювала точково, а інша частина мала команду гатити по площинам. Майже впевнений, що мета була, з одного боку, знищити об’єкти критичної інфраструктури, паралізувати місто, а з іншого – ось цими масовими вбивствами психологічно зламати людей. Бо росіяни не випадково в перші дні почали нищити лікарні, гуманітарні об’єкти, школи. Потім вдарили по житловим масивам. В місті почалась паніка. І на цьому фоні росіяни стали закидувати в маси, мовляв, все це відбувається через ваших військових, ось виженіть їх з міста, і у вас настане мир і спокій. Ця пропаганда діяла».

БАГАТО ХТО НЕ ХОТІВ ЕВАКУЮВАТИСЬ. Навіть сидячи під обстрілами, люди часто відмовлялись залишати домівки, розповідає Михайло Вершинін.

«Часто бувало, ми отримували виклик, що ось в тому районі родина з дітьми під обстрілами. Ми їхали туди, починали говорити про необхідність виїжджати, а люди відмовлялись. Думаю, вони просто вірили в російську пропаганду, думали, що швидко все минеться. Ніхто не знав, що буде далі.

Але воно не миналось. А потім почалось страшне. Бомбардування, обстріли з усіх видів зброї. І тоді люди починали вже розуміти і хотіти їхати, проте час був втрачений, і виїхати з Маріуполя було вже неможливо. 28 лютого місто було повністю оточене».

В ЦІЙ СИТУАЦІЇ КОМУНІКАЦІЯ З ВЛАДОЮ ставала важливою, бо доводилось вирішувати десятки гуманітарних проблем.

Фото - Аліни Смутко, Суспільне

«Ми спілкувались. Була певна взаємодія. Але основа задача патрульної поліції на той момент- це була допомога цивільним і забезпечення координації з різними підрозділами,- пояснює Михайло Вершинін.

– Я не буду давати оцінку міському голові Маріуполя. Для того, щоб когось судити, треба одіти чоботи тієї людини і пройти його життя. Я не суддя. Але ось що я думаю з приводу всієї цієї ситуації.

25 лютого міський голова Маріуполя Вадим Бойченко поїхав з міста.

Я не знаю, який був план у нього, що він мав робити, але у мене особисто до мера дві претензії.

По-перше, в такій ситуації, яка склалась в Маріуполі, треба було брати відповідальність на себе і не заспокоювати людей, як він це робив, казати, що все під контролем, а говоритичесно – є загроза для міста, треба терміново евакуюватись. До 28 лютого можна було ще прорватись з міста. Два евакуаційні потяги пішли з Маріуполя майже порожніми. Навіть якщо люди не готові були їхати, треба було переконувати.Треба було закликати людей їхати цими потягами. Вивозити людей автобусами хоча б до Запоріжжя. Краще б ми надривались два-три дні, супроводжуючи евакуацію, ніж потім два місяці рахували трупи.

Друга претензія – це укриття. Нічого не було готове. Багато підвалів були зачинені. Багато непристосованих для перебування людей приміщень.

Напередодні війни неодноразово підіймалось питання підготовки бомбосховищ. Але чомусь нічого в цьому напрямку не було зроблено.

Впевнений, кількість жертв могла б бути набагато меншою, якщо б укриття були підготовлені.

А у нас до війни вийшло так, що був створений департамент цивільного захисту (здається, так він називався). Він постійно збирав людей, проводив наради, навчання, сирени вмикали. Але по факту виявилось, що була тільки говорільня. І нічого підготовлено не було. Я особисто не побачив тієї підготовки, коли почався наступ.

В Маріуполі залишались заступник міського голови Михайло Когут, там був Олександр Царьок, Олександр Ярошенко, інші люди. І ми працювали разом.

Через деякий час почали проводитись наради для координації дій військових і муніципалітету. Я потрапив на них декілька пізніше, тому що був завантажений питаннями комунікації.

На нарадах ставились проблеми і нарізались задачі. Наприклад, треба було терміново чистити дороги від уламків. Бо неможливо було проїхати ані швидким, ані патрульним, колеса леліти тільки так. Шиномонтажи не працювали.

Пам’ятаю, Когут казав, що люди відмовляються працювати під обстрілами. Тоді став Царьок і каже – ми зробимо. Він взяв людей і чистив дороги машинами з щітками спеціальними. Це допомогло нам утримати оборону Маріуполя ще на тиждень точно. Звісно, це суб’єктивна оцінка.

Тобто ці наради допомагали знаходити спільну мову між різними підрозділами, поліцією, рятувальниками, міською владою».

Практично одразу після 24 лютого патрульна поліція перестала виконувати одну з основних своїх функцій – контролювати ситуацію на дорогах.

ПОЛІЦІЯ ПРАЦЮВАЛА В НАДЗВИЧАЙНИХ УМОВАХ, і половина звичних функцій патрульних втратила свою пріоритетність, бо спочатку – порятунок життів, а потім все інше. Тому вже в перші дні повномасштабного наступу патрульні не виїжджали на ДТП, хоча викликів було дуже багато.

«Кожного дня були обстріли. Ми мали бути там, а не на ДТП. Працювали так. Десь – обстріл. Рацією передаємо інформацію про це. На місце виїжджає швидка допомога, ДСНС, поліція. Кожен виконує свою роботу, ми- допомагаємо їм і ще доставляємо людей в лікарні. Тільки відпрацювали- і знову обстріл, і знову та ж сама схема.

З медпрацівниками у нас був постійний зв’язок, з військовим шпиталем. Лікарі телефонували, казали: у нас проблема, закінчується вода, або закінчується дизель для генератора. Я казав своїм: парні, вперед, треба привезти воду в лікарню. Ось так ми працювали.

Неможна було сказати, що ми прямо все контролюємо, і в місті порядок. Звісно ні. Але той масив роботи, який ми виконували, він був дуже великим, і ми його тягнули, поки повністю в місті не зник зв’язок. Саме з цього часу ситуація дуже швидко стала скатуватись в хаос».

МАРОДЕРСТВО стало частиною загального хаосу, який розпочався в місті.

«Бомжи, асоціальні люди були просто як безумні. Прийшли першими, розбили вітрину, влізли в магазин і все розтягли. За ними тягнулись всі інші. Ми приїжджали,в’язали маародерів,стріляли в повітря – лякали. А толку ніякого. Привозили їх в поліцію, але нема кому було ними займатися – у поліції були більш пріоритетні завдання. У нас була тисяча задач. Підозрілі люди, вогники у вікнах, мітки на стінах будинків, на асфальті… Все це треба було перевіряти. Зараз я розумію, що серед всіх цих повідомлень, які ми отримували, багато було російських вкидів. Треба було аналізувати, відфільтровувати. А ми натомість знімали людей, кидали їх на перевірку повідомлень і оголювали інші напрямки роботи.

Нам дуже багато доводилось комунікувати з місцевим бізнесом, власниками магазинів. Переважно всі допомагали з генераторами, матеріалами, обладнанням для оборони міста. Але ситуації були не завжди приємні. Адже після того, як військові залишали магазин, там починалося справжнє мародерство. Бо ми ж не могли зачинити магазин, якщо у нас немає ключів, або двері з вікнами розбиті. І виставити охорону до кожного магазину ми теж не могли. Бо у нас людей не було.

І ось це- нестача людей, відсутність ресурсів для притягування до відповідальності - і призвело до масового мародерства, яке буквально охопило місто.

І тому ми потім вже працювали так. Бачимо, мародерять в магазині. Хтось зламав, всі ломанулись. Наш патруль ставав біля виходу і дивився, що саме виносять. Якщо виносять їжу – ми нічого не казали. Якщо хтось тягнув алкоголь, то ми його просто знищували. Потім зв’язувались з волонтерами які займались забезпеченням людей продуктами, і ті забирали ті продукти, що залишались, і розвозили по укриттям.

При цьому ми жодного разу не вистрілили в людину через мародерство – жодного! В повітря стріляли багато разів. В людину – ніколи. Хоча я знаю, що в деяких містах ухвалювались рішення на рівні міських рад – стріляти в мародерів за законом воєнного стану.

Зараз люди можуть розповідати різне, але впевнений, ніхто з тих, хто переказує фейки, не був свідком того, що вони переповідають.

Ось наведу один приклад, як народжуються чутки. Ми приїжджаємо в магазин, де мародерять, тягнуть алкоголь. Ми вимагаєм зупиниться, кажемо: їжу беріть, воду – а спиртне ні! Але це натовп. Люди як стадо. Вони не чують «стоп». Тоді ми починаємо стріляти вгору, розбиваємо пляшки з горілкою. Що в цей час думають люди, які знаходяться за межами магазину, на вулиці? Ну правильно, що всередині стріляють в мародерів.

Але це неправда. Краще нехай мовчать, ніж казати всіляку маячню».

Не менше маячні розповідали і про евакуацію через зелений коридор.

ЗЕЛЕНИЙ КОРИДОР насправді в Маріуполі не працював жодного дня. «Ви же самі не пускали людей» - мабуть, цю фразу про українських військових, які начебто не випускали мирних з міста, кожен в Маріуполі чув.Але це всього лише фейк.

«Що таке зелений коридор? Це коли сторони домовляються, припиняють вогонь і пропускають людей. Жодного разу в Маріуполі росіяни такого коридору не надавали.

Ну як ми можемо випустити людей, коли знаємо що попереду триває бій? Я не знаю, що треба мати в голові, щоб цю маячню повторювати.

Дехто каже, що, мовляв, азовці не випускали з міста цивільних. Але в цьомуне маєжодного сенсу. Навпаки, військові були, як ніхто, зацікавлені в тому, щоб люди виїжджали. Бо чим менше цивільних, тим легше захищати місто.

А ось росіяни дійсно не випускали маріупольців.

Ми змогли вийти до людей і сказати, що можна їхати, тільки коли пройшла інформація, що в Ялті і Мелекіно немає нікого.

Я думаю, що це росіяни спеціально зробили. Справа в тому, що в Мелекіно, Ялті осіло багато людей, хто виїхав з Маріуполя, але не наважився їхати далі. Мелекіно перетворилось на такий собі мішок, де осідали люди. Тобто, на мою думку, росіяни спеціально створили вільну зону, дали можливість виїхати всім, хто хотів, а потім нагрянули туди і провели чистки.

Щодо справжнього зеленого коридору, то він не працював.

Коли був оголошений перший погоджений з росіянами зелений коридор і названі три точки збору в Маріуполі, там утворився жах. Люди зібрались, а росіяни відкрили вогонь.

Я був на бульварі Шевченко, де вишукалась довжелезна черга з машин на виїзд. Ми ці машини затримали буквально на 10-15 хвилин, тому що отримали неперевірену інформацію, що з того боку, куди хотіла виїхати цивільна колона, назустріч рухається військова техніка. Через деякий час інформація підтвердилась. Російські війська почали наступ тією дорогою, по якій виходили цивільні. Я думаю, у росіян був план випустити цивільних, а далі у нас було б тільки два варіанта – або відкрити вогонь по росіянам і перебити ще й машини цивільних, або не відкривати вогонь і просто впустити танки в місто. Ось такі були в Маріуполі зелені коридори.

Ці 10 хвилин затримки врятували і людей, і місто в той момент.

На жаль, росіяни блокували будь які спроби евакуації і гуманітарної допомоги.

Ми дуже чекали на гуманітарну колону весь час. І вже коли в порту були – чекали. Потрібні були медикаменти, їжа, вода. В місті починався голод. Військовим теж нема чого було їсти. Але росіяни так і не пустили гуманітарні вантажі».

Але місту не вистачало не тільки їжі.

ЛЮДЕЙ НЕ ВИСТАЧАЛО ДЛЯ ЗАХИСТУ МАРІУПОЛЯ. В перші дні війни в місті було багато підрозділів. Місцеві вступали в ряди тероборони, колишні поліцейські, які вийшли на пенсію, повернулись і встали в стрій. Але вже з середини березня ситуація змінилась.

«Спочатку людей було більше, але коли почалась дуже гаряча фаза вуличних боїв, кількість людей в підрозділах значно знизилась.

Серед поліцейських особливо хотілось б відзначити Дьячка (ім’я зараз не пригадаю), Костю Телепайло це колишній патрульний поліцейський, який перейшов в КОРД, Лакозу Андрія, теж КОРДОвець. Ось вони подвіжували так, що азовці потім їм аплодували за ті двіжи. А Кості азовці навіть вручили бойовий шеврон «Азову» в самий розпал бою.

Але ж були і інші поліцейські...

Людей багато було в місті – а захисників- не дуже.

ВІЙНА ВЗАГАЛІ ДИВНИМ ЧИНОМ РОЗКРИВАЄ ЛЮДЕЙ. До війни у мене була суперечка з людиною, яку колись оформлював за порушення по 130 ст. – водіння в нетверезому стані. І дуже тривалий час він намагався вийти на мене, щоб закрити це питання, домовитись, поки я дуже жорстко не обірвав ці спроби. Ну і все, ми розійшлись. А коли ми вже були заблоковані на «Азовсталі», раптом саме ця людина на мене вийшла. І він допомагав нам дуже сильно в той час. Контактами допомагав, човни діставав для нас. Планами «Азовсталі» - теж, бо ми просили схеми катакомб і ніяк не могли їх знайти, нам відповідали, вибачте, комп’ютерів немає, креслення загубились».

Фото -  Євгена Сосновського

В СЕРЕДИНІ БЕРЕЗНЯ В МАРІУПОЛІ ОБРУШИВСЯ ФРОНТ. 16 березня росіяни скинули бомбу на драматичний театр. І приблизно в той же період вони скинули і бомбу на управління патрульної поліції. А потім ще одну – на школу №20, що була розташована поруч.

«Основні сили патрульної поліції до того часу вже були переведені в приміщення Академії поліції. Там були хороші сховища. Тому в Академії поліції переховувались не тільки патрульні поліцейські, а й їхні родини, а також мешканці будинків поблизу.

Після 16 березняці люди стали виходити з міста. Хтось з поліцейских намагався самотужки залишити місто, дехто потрапив у полон.

Нас залишилось фактично троє патрульних, які примкнули до військових.

Були варіанти рушити або на ММК ім. Ілліча, або в порт. Ми вирішили йти в порт. Зібрали зброю, яка залишалась, і рушили туди.

Нажаль приміщення патрульної поліції не було знищено, тому ми і бачим зараз відео, як росіяни роблять там своє «ГАИ».

В ПОРТУ теж було багато хаосу. Але ж через деякий час там спромоглись створити зведені загони, в тому числі швидкого реагування. І ми виконували різні задачі з охорони узбережжя від можливої висадки десанту.

До речі, десант росіяни так і не висадили. Хоча ми цього очікували. Мабуть, просто побоялись. Були спроби. Але влучний постріл азовців з ПТУРа потопив російський «Раптор».

Після цього росіяни вже не намагались висаджуватись.

Думаю, зіграло і те, що ми по рації запускали движухи, немов би ставимо ПТУРи на березі в різних містах. Нас прослуховували, то ми для «слухачів» це і розповідали. Насправді, ПТУРов у нас не було в достатньої кількості. Але ця хитрість спрацювала».

Під час однієї такої спецоперації Михайло Вершинін(Кот) отримав поранення. На початку квітня в селище Моряків увійшли танки. І він зі свою групою пішов ті танки трошки поганяти.

«Я був поранений 2 квітня, а 5 квітня був евакуцований на Азовсталь», - каже Кот.

15 квітня командування оборони Маріуполя ухвалило рішення відвести сили та засоби з території порта і правого берега на територію комбінату «Азовсталь».

Що було далі, як Михайло Вершинін потрапив у полон, і що відбувалось потім, читайте в матеріалі, який ми публікували раніше -  "Ми не знали, куди нас везуть". Михайло Вершинін розповів про обмін та полон