Як Москва краде дітей в Маріуполі і перетворює їх на росіян. Розслідування The Associated Press

Ольга Лопаткіна ходила по своєму підвалу колами, як тварина в пастці. Більше тижня українська мати нічого не чула про своїх шістьох прийомних дітей , які опинились у Маріуполі , і сходила з розуму від хвилювання, пише в своєму розслідуванні The  Associated Press.

Діти, як завжди, відпочивали в санаторії  в портовому місті. Але цього разу почалася війна з Росією, і її діти, які завжди боялися темряви, були покинуті в обложеному місті без світла та надії. З ними залишався лише її старший син Тимофій, якому самому було лише 17.

Питання нескінченно крутилися в її голові: чи варто їй самій намагатися врятувати дітей — і ризикувати бути вбитою, робити їх знову сиротами? Або вона повинна проводити кампанії, щоб витягти їх здалеку — і ризикувати, що вони будуть убиті або попадуть до рук росіян?

Вона навіть не підозрювала, що її дилема приведе її прямо до битви проти Росії з найвищими ставками її життя.

___

Розслідування Associated Press показує, що відкриті спроби Росії усиновити українських дітей і виховувати їх як російських вже активно розвиваються.  І це є одним із найбільш вибухонебезпечних моментів війни.

Тисячі дітей були знайдені в підвалах зруйнованих війною міст, таких як Маріуполь , і в дитячих будинках на підтримуваних Росією сепаратистських територіях Донбасу. Серед них ті, чиї батьки загинули під час російського обстрілу, а також інші особи, які перебувають у закладах чи прийомних сім’ях, відомі як «діти держави».

Росія стверджує, що ці діти не мають батьків чи опікунів, які б за ними доглядали, або що з ними неможливо зв’язатися. Але AP виявила, що чиновники депортували українських дітей до Росії або на контрольовані Росією території без згоди, брехали їм, що вони не потрібні своїм батькам,  використовували їх для пропаганди та надавали їм російські сім’ї та громадянство.

Розслідування є наймасштабнішим на сьогоднішній день щодо захоплення українських дітей і першим, яке простежує процес аж до тих, хто вже росте в Росії. AP використала десятки інтерв’ю з батьками, дітьми та офіційними особами як в Україні, так і в Росії; електронні та паперові листи; російські документи та російські державні ЗМІ.

Незалежно від того, є у дітей батьки чи ні, виховання дітей війни в іншій країні чи культурі може бути ознакою геноциду, спробою стерти саму ідентичність ворожої нації. Прокурори кажуть, що це також може бути безпосередньо пов'язано з президентом Росії Володимиром Путіним, який прямо підтримав усиновлення.

«Це не те, що відбувається спонтанно на полі бою, — сказав Стівен Репп, колишній посол США з особливих доручень з питань воєнних злочинів, який консультує Україну щодо кримінального переслідування.  - І тому ваша здатність покладати відповідальність на найвищий рівень тут набагато більша».

Рапп сказав, що навіть якщо батьки померли, їхні діти мають бути прихистними, вихованими чи усиновленими в Україні, а не депортованими до Росії.

Російське законодавство забороняє усиновлення дітей-іноземців. Але в травні Путін підписав указ, який спрощує для Росії усиновлення та надання громадянства українським дітям, позбавленим батьківського піклування, а для України та родичів, які вижили, ускладнює їх повернення.

Росія також підготувала реєстр російських сімей, які готові приймати українських дітей, і платить їм за кожну дитину, яка отримує громадянство — до 1000 доларів для інвалідів. Він проводить літні табори для українських дітей-сиріт, проводить заняття з «патріотичного виховання» і навіть проводить «гарячу лінію» для поєднання російських сімей з дітьми з Донбасу.

«Це абсолютно жахлива історія, – сказав радник мера Маріуполя Петро Андрющенко, який стверджує, що лише з цього міста вивезли сотні дітей.  - Ми не знаємо, чи є у наших дітей офіційні батьки чи вітчими, чи щось інше, тому що вони насильно вивезені російськими військами».

Картина ускладнюється тим, що багато дітей у так званих дитячих будинках України зовсім не є сиротами. Уряд України перед війною визнав в ООН, що більшість дітей держави «не є сиротами, не мають важких хвороб чи захворювань і перебувають у закладі, оскільки їхні родини перебувають у складних життєвих обставинах».

Тим не менш, Росія зображує своє усиновлення українських дітей як акт щедрості, який дає нові домівки та медичні ресурси безпорадним неповнолітнім. Російські державні ЗМІ показують, як місцеві чиновники обіймають і цілують їх і вручають їм російські паспорти.

Точну кількість українських дітей, депортованих до Росії, назвати дуже важко — українські чиновники стверджують  - близько 8 тисяч . Росія не назвала загальну кількість, але офіційні особи регулярно повідомляють про прибуття українських дітей-сиріт на російських військових літаках.

У березні російський уповноважений з прав дитини Марія Львова-Бєлова заявила, що в Росії перебувають понад 1000 дітей з України. За її словами, протягом літа 120 російських сімей звернулися за опікуном, понад 130 українських дітей отримали російське громадянство. Відтоді надійшло набагато більше, включаючи групу  з 234 дітей на початку жовтня.

Львова-Бєлова сказала, що цим дітям потрібна допомога Росії, щоб подолати травму, через яку вони погано спали, плакали вночі та малювали підвали та бомбосховища. Вона зізналася, що спочатку група з 30 дітей, яких привезли до Росії з підвалів Маріуполя, зухвало співала гімн України та вигукувала «Слава Україні!». Але тепер, за її словами, їхня критика «переросла в любов до Росії», і вона сама прийняла одного підлітка.

«Сьогодні він отримав паспорт громадянина РФ і не випускає його з рук!» вона опублікувала в Telegram 21 вересня разом із фотографією. «(Він) чекав цього дня в нашій родині більше, ніж будь-хто інший».

Львова-Бєлова потрапила під санкції США , Європи, Великобританії, Канади та Австралії. Її офіс послав AP на її відповідь у державному інформаційному агентстві про те, що Росія «допомагає дітям зберегти своє право жити під мирним небом і бути щасливими».

У серпні в дописі високопоставленого чиновника Департаменту праці та соціального захисту населення Москви з подякою російським прийомним сім’ям говорилося: «Наші діти... Тепер вони наші».

___

Поки Лопаткіна мучилася, що робити, дитинство її сина-підлітка в Маріуполі раптово обірвалося.

Несподівано Тимофій став батьком для всіх своїх братів і сестер. Троє мали хронічні захворювання чи інвалідність, а наймолодшому було лише 7 років.

Коли інтенсивний обстріл розбив скло навколо них, вони укрились в підвалі. Коли менші лякалися, Тимофій ніс їх на руках. Після одного авіаудару вони присунули свої ліжка ближче до найтовстішої стіни.

Але жодна стіна не могла вберегти від війни. Щодня Тимофій прокидався о шостій ранку в лютий мороз і рубав дрова для багаття, щоб варити їжу. Єдине, чого він хотів зробити, це закінчити свою роботу і заснути — тільки щоб прокинутися і зробити це знову.

На руках утворилися мозолі. Коли над головою загуркотіли літаки, він більше не біг шукати укриття.

«Коли ти йдеш і бачиш мізки людей на дорозі, прямо на тротуарі, ніщо не має значення», — згадував він.

Він пообіцяв своїй матері, що буде доглядати за молодшими дітьми. Але потім зникла електрика, і він повністю втратив з нею зв'язок.

Друг, який брав участь у бойових діях, запропонував вивезти його з Маріуполя. Він відмовився. Він знав, що ніколи не пробачить собі, якщо залишить своїх братів і сестер.

Нарешті місцевий лікар із Маріуполя організував евакуацію в іншу точку України. Але проросійські сили на блокпосту відмовилися визнати документи дітей, фотокопії офіційних документів, що посвідчують їх особу та їхніх батьків. Благання Тимофія не були почуті.

Натомість діти опинилися в лікарні в «Донецькій народній республіці», контрольованій Росією території України. Тимофію залишалися лічені місяці до 18 років — віку, коли його призвали б в армію «ДНР» проти батьківщини.

«За «ДНР» я б ніколи в житті не пішов воювати, — сказав він.  - Я розумів, що мені так чи інакше потрібно звідти вибратися».

Принаймні, подумав Тимофій, він міг би сказати матері, що зберіг дітей. Він був близьким зі своєю матір’ю, і вони були схожі, він і вона . Принаймні так він думав, поки не додзвонився до неї.

 «Чудово, що ви живі, – відповіла вона.  - Але ми зараз за кордоном».

Тимофій був вщент спустошений. Його батьки втекли з України без нього. Так він подумав. «Дякую, що залишили мене», — розлючено написав він.

___

Діти Маріуполя не перші, хто звинувачує Росію у крадіжці в України.

У 2014 році, після анексії Росією Кримського півострова, понад 80 дітей з Луганська були зупинені на блокпостах і викрадені. Україна подала до суду, і Європейський суд з прав людини визнав, що дітей вивезли до Росії «без медичного супроводу та необхідних документів». Дітей повернули в Україну до остаточного рішення.

Правозахисниця Катерина Рашевська розповіла, що їй відомо про близько 30 українських дітей із Криму, усиновлених росіянами за програмою «Поїзд надії». Тепер, за її словами, деякі з цих дітей цілком можуть бути російськими солдатами. Національний рух «Кадети молодої армії» з 2015 року проводить підготовку молоді в Криму та Росії для потенційного призову на військову службу.

Цього разу з березня після переговорів в Україну повернули щонайменше 96 дітей. Але українські чиновники відстежили особи ще тисяч людей у Росії, а імена багатьох інших просто не публікуються.

«Ми не можемо просити Російську Федерацію повернути дітей, тому що ми не знаємо, кого вони повинні повернути», — сказала Рашевська з Української регіональної організації з прав людини.

12-річну Кіру, яка бачила, як її батька вбили, евакуювали з Маріуполя до Донецька з осколковими пораненнями вуха, ноги, шиї та руки. Кіра возз’єдналася з дідусем і бабусею лише після того, як до справи втрутився офіс віце-прем’єр-міністра України.

Її бабуся Світлана Обединська розповіла, що Кіра замкнулася і втратила інтерес до всього, а переговори йшли «дуже важко».

"Це вирішувалося не на нашому рівні, - сказала вона.  - Вона хоче бути зі своєю родиною. Адже в неї більше нікого немає».

У відповідь на розслідування AP речник Державного департаменту США Нед Прайс назвав історію викрадених дітей «абсолютно жахливою, але, на жаль, не дивною».

Росія виправдовує депортацію дітей тим, що вона анексувала чотири території в Україні, але ООН і решта світу наприкінці вересня назвали цей крок фальсифікацією. Губернатор однієї з таких територій Луганський Сергій Гайдай звинуватив російських чиновників у складанні документів, які позбавляють прав українських батьків. Він також боїться, що українських дітей зараховуватимуть до російської армії.

Інші чиновники на окупованих територіях, лояльні до Москви, мають більш доброзичливий погляд на те, що робить Росія. Ольга Волкова, яка очолює дитячий заклад у Донецьку, евакуювала 225 дітей до району поблизу російського приморського міста Таганрог, а 10 дітей забрали російські родини у квітні. Після того, як офіційні особи ДНР і Росії складають список відповідних кандидатів, її інтернат забезпечує їм громадянство та відправляє до нових сімей у Росії.

Якщо є українські родичі, вони можуть підтримувати зв'язок, телефонувати і, можливо, з часом зустрітися, сказала Волкова. Тим часом, поки триває війна, зазначила вона, діти зараз ще мають своєрідні сім'ї.

«Кожен хоче мати маму, розумієте?» – сказала Волкова.

___

Ольга Лопаткіна була викладачем музики та мистецтва, яка прожила важке життя. Але цей кошмар із дітьми, думала вона, був найважчим. Хоча Маріуполь був менш ніж за 100 кілометрів (60 миль) від її дому у Вугледарі, безпечно дістатися до нього було неможливо через бомбардування. 

Лопаткіна переслідувала українських чиновників, місцевого губернатора, соціальні служби, усіх, хто міг евакуювати її дітей. Під час дзвінків Тимофій розповідав матері, що доглядає за молодшими братами та сестрами. Вона була горда і трохи заспокоєна.

Потім, 1 березня, їх зв'язок обірвався . Вона думала, що її дітей евакуювали в Запоріжжя, тому вони з чоловіком поїхали туди, з книжками казок та іншими гостинцями. Але через два дні після їхнього прибуття держава наказала евакуювати саме Запоріжжя.

Лопаткіній довелося прийняти ще одне болюче рішення. Чи чекати евакуації з Маріуполя, яка може й не відбутися? Або їй варто піти за старшою дочкою, перш ніж втратити з нею зв’язок?

«Ходімо», – сказала вона чоловікові Денису.

Лопаткіна поїхала  з Радою до Франції. В останньому благанні вона написала донецькому губернатору: «Не забувайте моїх сиріт».

Коли вона отримала повідомлення від Тимофія, який звинувачував її в тому, що вона покинула їх, вона була вражена, але не здивована.

«Я можу це зрозуміти, — сказала вона, її голос зламався, коли вона почала плакати. - На його місці я б відреагував так само, а може, навіть гірше».

Лопаткіна продовжувала безперервно тиснути на російських і українських чиновників. Вона надіслала їм фотокопії українських документів, що підтверджують її опіку. Вона сказала їм, що деякі діти хворі, і хвилювалася, що ніхто навіть не запитав про їхні ліки.

Дітей показували на російському телебаченні і казали, що вона їх не любить. Це розбило її серце.

«Кожен день вони налаштовували дітей проти нас, — сказала вона.- Ваші батьки відмовилися від вас… Ми передамо вас у найкращі родини. Тут тобі буде краще жити».

Вона влаштувалася на швейну фабрику у Франції і купувала меблі, одяг та іграшки для дітей, які могли повернутися або не повернутися. Вона обрала їхні спальні у своєму маленькому дуплексі на північному заході, у Луе. Вона запланувала святкування пропущених днів народження.

Потім, на своє розчарування, вона дізналася, що іншим українським сиротам, які були з її дітьми, видали нові документи для ДНР. Вона могла б повернути своїх дітей — якби приїхала через Росію до Донецька за ними особисто.

Лопаткіна боялася пастки. Якби вона поїхала до Росії, їй могли б ніколи не дозволити виїхати.

«Я подам на вас до суду», — погрожувала вона донецьким чиновникам в електронному листі 18 травня. «Ви забрали моїх дітей. Це злочин».

___

У ДНР Тимофій не хотів нового життя — він хотів повернути старе. Злий і нещасний, він сперечався з чиновниками і майже нічого не їв.

Його єдиним порятунком було прочитання книги, яку він так і не закінчив, і крадькома побачитися з дівчиною. Одного разу він повернувся з татуюванням трьох кинджалів на ногах, які могли символізувати захист, хоробрість або силу.

Нова дійсність на новому місці налякала Тимофія, затьмаривши злість на матір. Під час дзвінка вона пояснила, що сталося. Він відчув глибоке полегшення.

«Я сумував за батьками, — сказав він. «Мені було дуже важко без підтримки мами і тата… Я постійно плакав, як дівчинка: «Мамо, мені важко, я втомився».

Маленькі діти неодноразово запитували, коли їм можна поїхати додому до мами. Їх погано годували, били, лаяли, – розповів Тимофій.

Потім вони почули, що керівництво лікарні взагалі не відпускає їх додому. 13-річний прийомний брат Тимофія, Саша, був настільки розлючений, що вдарив рукою по гірці і зламав палець.

«Я дуже сумував за батьками, — сказав Саша.  - Мені нічого не було потрібно, крім батьків».

Двоє чиновників відтягли Тимофія вбік і сказали, що суд у ДНР позбавить Лопаткіну та її чоловіка опіки. Його молодші брати і сестри поїдуть спочатку в дитячий будинок, потім в нові сім'ї в Росії. Тимофій ходив би в школу в Донецьку.

Він був розлючений. «Цього не можна зробити, — сказав він.  - Це незаконно».

Чиновники відповіли, що батьки, які не приїхали за дітьми, їх не хочуть. — вирвався Тимофій.

«Я був настільки розчарований, я ні в що не вірив, — сказав він. - Я був наляканий».

Він був сповнений рішучості зберегти разом єдину сім’ю, яку він знав, і він хвилювався, що його брати й сестри опиниться в російських сім’ях, які хотіли отримати їх лише за державну допомогу. Він сказав своїй матері, що зможе одружитися на своїй новій дівчині та усиновити своїх братів і сестер, коли йому виповниться 18 років.

Тоді зусилля Лопаткіної нарешті принесли свої плоди.

Вона працювала з Дар’єю Касьяновою, директором некомерційної організації «Дитячі містечка SOS», яка вже допомогла домовитися про звільнення 25 українських дітей з Росії. Відправлення дітей насамперед на територію Росії замість України було «порушенням прав дитини», заявила Касьянова.

Після двох місяців переговорів і початкових заперечень високопоставленого російського чиновника влада ДНР нарешті погодилася дозволити волонтеру з довіреністю від Лопаткіної забрати дітей. Вони запитали Тимофія, чи хочуть він з братом і сестрою повернутися до прийомної сім’ї чи залишитися в Донецьку.

«Тепер, коли у мене є можливість, я, звичайно, поїду додому до батьків», — сказав він їм.

Був складений і підписаний документ. Нарешті вони збиралися до Франції.

___

Після затримки через обстріли вони нарешті вирушили в триденну подорож автобусом через Росію та Латвію до Берліна.

Тимофій зустрів батька на автобусній зупинці в Берліні. Він не міг у це повірити. Вони поїхали до Франції, куди Тимофій несподівано поїхав за мамою зі швейної фабрики.

Лопаткіна шалено шила, десяток разів відтворюючи в голові момент, коли її дітей зупинили на кордоні. Вона вже почала думати, який новий план вона могла б виробити, щоб повернути їх.

Коли Тимофій приїхав, вона була в шоці. Для нього ейфорія була дикою, такою, як нічого, чого він ніколи не відчував.

Удома чекали інші діти. Вони побігли до матері, втративши черевики, і стрибнули їй на руки. Вона скуйовдила їм волосся й тримала обличчя. Усе це відбувалося швидше, ніж міг сприйняти її мозок.

"Дозвольте мені побачити вас!" — скрикнула вона. «Ааааа!» Два собаки приєдналися до вечірки, гавкаючи.

Минуло кілька днів, перш ніж Тимофій повірив, що справді повернувся до батьків. Образи не залишилося, сказав він. Він стер гнівне повідомлення, яке надіслав матері, зі свого телефону та з пам’яті.

«Я стримав свою обіцянку», — сказав він. «Тягар відповідальності зник. Я сказав: «Мамо керуй знову... Я тепер дитина».

Над розслідуванням працювали САРА ЕЛЬ ДІБ, АНАСТАСІЯ ШВЕЦЬ та ЄЛИЗАВЕТА ТІЛЬНА

Їм допомагали Лорі Хіннант, Кара Анна та Еріка Кінец