Історія пані Софії, яка чотири дні прожила з окупантами в одному будинку, - ФОТО

Софії Феофанівні - 85. За її життя це вже друга війна. Вона застала її у Святогірську, пише Тетяна Ігнатченко у своєму блозі.

Жила у підвалі разом із чоловіком і сусідкою, якій окупанти спалили хату. 

- Все палили, все гриміло і казалось, що конєц жизні, - розповідає пані Софія. 

Попри пережите - голос бадьорий і дзвінкий. Говорить про окупацію і - жартує!

- Продукти у нас попервах були, бо ми вже бачили, до чого йде і запаслися. Але небагато - бо ті ж казали "спєцопєрація" три дні у них буде - сміється.

- А на початку червня, - продовжує, -  до нас у двері почали грюкати, кажуть, не відчините - будемо стріляти. Відчиняємо - двоє руzzких стоять: здорових, перепуганих. Зайшли до нас у підвал, позганяли нас з наших ліжок. Самі вляглися. Ми з сусідкою пересіли на розкладушку до мого  чоловіка - він вже хворів, лежачим був.  Руzzкі ті такі перелякані - страшне, ще гірше нашого.

Один представився як танкіст Алєксєй, другий - Васілій, здороовий такий мужик.

Алєксей все до мене говорив "мнє, мамаша, твоїй дом нравіцца".

Як він до мене в хату вперше увійшов - ото була історія! Заходе - і давай нишпорить. А я, хай мене Бог простить, кагор люблю. У мене в хаті було дві пляшки кагора, шампанське, дві Хортиці і літрів два настоянки на спирту - горіхова і чорна рябіна (чоловік таблєток не визнавав - настоянки пив, як ліки - по 20 грамів щодня). І от я заходжу в хату, дивлюся: танкіст Алєксєй отак усю випивку в кульок поскладав, і каже до мене: бистро-бистро - в подвал, а то будут стрєлять. 

Кульок той йому нести незручно, воно все випадає, але він вчепився - не кидає. 

Я слідом біжу, сміюся, кажу, ти шо, пакетом тим од бомб закриватимешся?!

А ще позабирав усі ліки, які у нас в хаті були. Я кажу, а як же ми? А я могу с вамі подєліцца - відповідає, - і віддав мені пів упаковки Омезу. 

Ну, такий він був, цей Алєксєй, що з ним хоч можна було поговорити й домовитися. 

Якось спитала у нього: скільки ж ви будете нас палить? А він мені -  так укрАінци вас тоже палят. Та, кажу, ми ж свою землю од вас защіщаємо. Сусідську хату ви нашо спалили? А він мені: там міліціонєр жил, в доме много оружія било.

Цей Алєксєй -  професійний воєнний, 19 років в армії. Каже до мене:

- Знаєш, мамаша, я - бродяга. Я 19 лєт на войнє. Служу. Для чєго служу? Я богатий. У мєня в Подмосковьє нєдвіжимость і (ще десь там - називав). Я воєвал в Сірії, в Луганскє в 14-м...я всю жизнь на войнє. Мнє всьо надоєло, но мєня нє увольняют.  

Ну і тобі це подобається? - питаю його.

- Та шо там подобається? Жена там сама по сєбє гуляєт. Я сам по сєбє. Син у нас нікудишній - вообщє нас нє воспрінімаєт. 

- А як же тебе можна воспрінімать, якщо ти весь час воюєш? - я йому. 

- Да, ти, мамаша, права: жизні нєт нікакой.

Десь 4 дні вони у нас побули, потім їх розбомбили, і я їх більше не бачила, - завершує свою розповідь пані Софія. 

... зараз на вулицях Святогірська багато спаленої роzzійської техніки. І я сподіваюся, що в якійсь із них - танкіст Алєксєй і Васілій - здооороовий такий мужик. Разом з віджатим ними бухлом, таблетками і хамською звичкою тикати старшій жінці "мамаша". А їхнім "жонам" і "непутьовим дєтям" глибоко на це на@рати.

...а Софія Феофанівна поховала чоловіка (не пережив окупації), дочекалася звільнення Святогірська і їде зараз на велику Україну, до доньки. Зателефонувала мені вже з Павлограду. Дякувала Володимиру Рибалкіну за те, що вивіз, і усім добрим людям, які допомагають у дорозі. Каже: їду, дивлюся у вікно - і радію життю. Наче війни - не було й немає.

Більше блогів читайте за посиланням