Маріупольці за кордоном. Як Марина Хританкова опинилась у Чехії, чому волонтерить у центрі для біженців та чи хоче повернутись в Україну, - ФОТО

Про все це й не тільки 0629 дізнався під час розмови з Мариною, яка, до речі, відбулась 28 вересня — у День державності в Чехії або День Святого Вацлава. 

Марині Хританковій 44 роки. 4 роки тому вона та її донька Настя переїхали з рідного Маріуполя до Києва, де вона працювала в б'юті-індустрії, а донька вивчала право в університеті. 

26 лютого Марина мала їхати до Маріуполя, взяла квиток на потяг, але просто не встигла, бо 24 прокинулась у квартирі в Києві від звуків ракет. Їх район, Позняки сильно обстрілювали. У перший же день прилетіла ракета в будинок поруч.

«До мене одразу повернулось те відчуття страху та нерозуміння, яке я відчувала у 2014 в Маріуполі. Я одразу, як тільки прокинулась, зателефонувала мамі та чоловіку в Маріуполь спитати, як вони», — згадує Марина перші години повномасштабного вторгнення. 

Коли Марина читала новини про рідне місто в перші тижні війни, у неї було відчуття того, що це мине, як і в 2014, швидко та все налагодиться. Однак, на жаль, цього не сталося. Після 10 днів у підвалі та ракетного обстрілу площі Свободи в Харкові Марина зрозуміла, що Росія не зупиниться.

«Страшно, холодно, незрозуміло. Ти сидиш у підвалі та постійно перевіряєш новини, боїшся піднятися до квартири, бо завжди може початися тривога, нормально не їси, не спиш, не живеш…» Тому вони з донькою вирішили їхати за кордон.

Їм запропонували виїхати разом із компанією «ДТЕК» до Львова, і 5 березня вони автобусом залишили Київ. Вони їхали до родичів у Чехію, розглядали ще варіант Західної України, але достатньо грошей на оренду житла не було, тому наважились їхати за кордон та розбиратися на місці. Доїхавши до Львова, Марина з донькою вистояли чергу десь 6 годин на вокзалі, аби сісти на евакуаційний потяг до Пшемишля, яким, замість двох годин, їхали 17, бо просто сиділи зачинені у вагоні. 

«У мене не було страху перед життям у новій країні, я просто хотіла вивезти доньку, аби вона була в безпеці, тому я видихнула, коли ми перетнули кордон та були в Пшемислі» 

Потім безкоштовними для українців потягами через Краков і Катовице добігли до Праги.  

«У родичів у Празі ми жили тільки перші 3 тижні. Вони мали проросійські погляди, тому знаходитись там було неможливо».

Коли Марина оформлювала документи в уряді праці в Празі, вона познайомилась із дівчатами, які працювали у волонтерському центрі «MRIYA UA». У центрі не вистачало людей, тому вони з Настею вирішили піти туди допомагати. Перші два місяці вони працювали як волонтери, а з травня їх перевели на мінімальну зарплату. Саме завдяки постійному знаходженню в центрі з 8.00 до 20.00 вони протрималися перші тижні в проросійських родичів, поки в центрі їм не допомогли знайти квартиру, де господар дозволив жити безкоштовно.

«Оренда квартири коштує десь 20.000 крон (десь 1000 доларів), і зрозуміло, що в мене такої можливості немає. У центрі, де я працюю, є база, за допомогою якої волонтери розселяють людей по всій Чехії. І саме так нам вдалося знайти квартиру, поки ще були варіанти, яких вже немає в самій Празі, бо з 16 липня вона закрита на розселення. Спочатку в нас був договір на 2 місяці, потім у нас кожний місяць — сюрприз: ми зустрічаємося із власником квартири, і він або дозволяє залишитися, або ні».

Центр «MRIYA UA» був створений волонтерами, які мають на меті допомагати біженцям з України в Празі. Після Конгресу в Празі це найбільший центр допомоги українцям, який є приватним і датується підприємцями із різних країн. Основні напрями роботу — це склад з одягом й усіма необхідними речами для дітей, кухня, консультації українських лікарів і психологів, розселення та із жовтня курси чеської. Спочатку волонтерили як українці, так і чехи, зараз залишились тільки українці, і людей не вистачає, бо ніхто не хоче йти за невеликі гроші на важку роботу.

Окрім роботи в центрі, Марина ще має 2 роботи — у готелі та на catering. 

«Я хотіла піти з центру, бо дуже важко одночасно на декількох роботах, але, так як я головна на кухні, то без мене просто руйнувалась уся робота їдальні. Мій основний фронт роботи — кухня: приготувати, рознести й прибрати. Я просто працюю, аби не думати, не дивитись новини й не засмучуватись. Я могла піти працювати в салон, але не можу сидіти й працювати спокійно, бо відчуваю, що маю робити більше й допомагати Україні»

Марина залишається в центрі іноді й в другу зміну, бо бачить, що її допомога необхідна. І їй так легше переживати всі події. Стан «боротьби» всередині неї не дозволяє робити щось інше, принаймні не зараз, коли зменшується фінансування центру та потрібні нові ідеї, хоча робота важка й не завжди люди ставляться із розумінням. 

«Дуже багато людей, дуже багато болю, люди часто не витримують, сваряться, а деякі поводять себе некрасиво, вимагаючи від центру занадто, особливо в плані харчування. Ми й так намагаємося шукати різні варіанти, аби закупити продукти, бо грошей не вистачає та готувати немає з чого. Ось, наприклад, нещодавно придумали нову ідею. На набережній Naplavka в Празі продаємо українські страви й таким чином збираємо гроші на протези та продукти для центру».

Для українців у Чехії надається безкоштовне медичне страхування на перші 150 днів, потім потрібно оплачувати його самостійно — 2200 крон (десь 3150 грн) на місяць. Також, якщо ти не працюєш, маєш право отримувати щомісячну виплату розміром 5000 крон (десь 7200 грн). Це і є основною допомогою біженцям у Чехії. Наразі Марина оформила візу strpění, яка прирівнюється до мультивізи та видається на рік українцям, які приїхали після 24 лютого, медичну страховку от VZP, глобальної медичної кампанії в Чехії, та дозвіл на роботу на кухні. Оформлювати всі документи було дуже складно через великі черги, а особливо важко під час оформлення грошових виплат, але, на щастя, є можливість зробити це онлайн, чим зараз і користується Марина.

У Чехії немає запропонованих урядом курсів для вивчення мови, тому доводиться викручуватись самостійно. Марина розповідає, що чеська схожа на українську, тому якесь слова англійською, якесь — українською, інше — чеською. Головне, щоб тебе зрозуміли. Також вона дивується, чому чехи не прив’язані до жодних стереотипів. Для них не має значення, у чому ти одягнений, чи є в тебе манікюр, макіяж або зачіска, товстий ти чи худий. Для них важливо, яка ти людина всередині, яка в тебе енергія та посил.

Незважаючи на всі складнощі, Марина оцінює допомогу в Чехії на 10 з 10. На її думку, у Чехії найкраще після Польщі приймають українців у Європейському Союзі. 

«Коли я трішки познайомилась із менталітетом чехів, які насправді дуже закриті, то зрозуміла, що вони переступили через себе, аби відкритись для українців. Із ким би я не розмовляла з чехів, усі розуміють, що ми відчуваємо, бо пам’ятають події «Празької весни» 1968 року, тому вони й допомагають нам, і я дуже вдячна їм за це. Однак наразі відчувається, що вони вже втомились, бо з їх податків щомісяця виплачується грошова допомога. Також 23 та 24 вересня в Чехії відбулися муніципальні вибори, результати яких вплинуть на подальше ставлення до біженців з України», — розповідає Марина

Донька Марини Настя цього року онлайн закінчила четвертий курс бакалаврату та вступила до магістратури. Вона хоче поки залишитись у Празі, але це дорого, а в Марини немає матеріальної можливості допомагати, тому дивитимуться за обставинами, а Марина через місяць планує повертатися в Україну.

«Я поки не хочу загадувати, подивлюсь на ситуацію в країні, але просто хочеться додому та побачити чоловіка. І більше хочу саме в Маріуполь, а не в Київ. І як сильно він не був би зруйнований, там усе рідне, там мама й родичі. Я ніколи не хотіла жити в Європі, бо вважаю, що ми живемо в прекрасній країні, і в нас чудове майбутнє. І якби за кордоном не було гарно, ти завжди будеш тут почуватися чужим. Але ми мали спробувати, бо краще зробити й шкодувати».

Катерина Півненко