«Коли в Новоазовську чують обіцянки окупантів відновити Маріуполь, вони сміються». Історія хлопця з Новоазовська, який 8 років прожив у Маріуполі, потім потрапив до дому і жахнувся

Андрій Пристайко народився і виріс в Новоазовську. Роботу знайшов в Маріуполі, тож переїхав туди задовго до війни. В Новоазовську у нього залишились знайомі, друзі, родичі. 

Після того, як в 2014 році росія окупувала Новоазовськ, Андрій жодного разу не бував у місті. Доля привела його на малу батьківщину тепер, в травні 2022 року, коли він вимушений був евакуювати свою дружину и дитину із розбомленого і вщент зруйнованого Маріуполя.

Те, що побачив Андрій у рідному місті, не те щоб налякало, але якось занурило у смуток. «У мені навіть філософ прокинувся від побаченого», - каже хлопець. 

Новоазовськ, звісно, не Прип’ять, але місто, як і в зоні відчуження Чорнобиля, - просто завмерло у розвитку. Немов якийсь злий чарівник  зупинив там час.

В місті немає доріг, все обшарпане, застаріле, несучасне. 8 років люди живуть без змін, без покращення, без ремонтів, без нормального транспорту, без нормальної лікарні. 

«Зараз, коли новоазовці чують, як денеерівці обіцяють маріупольцям, що відновлять місто, вони просто сміються вголос і пропонують для початку виконати хоча б одну обіцянку, яку дали мешканцям Новоазовська свого часу. Наприклад, ями на дорогах залатати», - розповідає Андрій.

Його довгий путь додому розпочався 24 лютого 2022 року, коли армія російської федерації розпочала наступ на Україну. 

Початок

Андрій разом з дружиною та чотирирічною дитиною  мешкав на другому поверсі 9-поверхівки що по вулиці Московській. Ось такий жарт долі – московіти почали обстрілювати вулицю власного імені.

Московська – це центр Лівобережжя Маріуполя, район, який першим потрапив під ворожі обстріли. 

Вже 1 березня в їх будинку зник газ. В центрі Маріуполя газопостачання ще було, а на Московській – зникло, бо десь дуже близько розірвалась ракета, пошкодила газогін, - і все.

В цей день лівобережці побачили перший винищувач в небі над своїми будинками.

«Я вискочив в аптеку. Було так тихо, що я навіть дозволив своїм вийти ненадовго з дому на дитячий майданчик. Після чотирьох днів сидіння дома, вони вже просто рвались на вулицю.

Але тільки ми вийшли, над нашими головами пролетів літак. Він скинув чи то бомбу, чи то ракету, я не знаю. Вона влучила у дитячий інтернат. І після цього ми вже з дитиною на прогулянки не виходили.

Вже 2 березня в нашому районі розпочались справжні «веселощі». Обстріли не припинялись. Горіли сусідні багатоповерхівки. Ми з родиною переховувались в коридорі і майже не виходили з дому. В підвал зрідка спускались, тому що під нашим будинком він був дуже маленьким. Туди набилося людей стільки, що важко було сидіти там. Майже впритул один до одного. Було брудно та пильно. Тож ми, поки була можливість, залишались в квартирі.

Здається, 4 березня я побачив першу смерть. На вулиці Азовстальській був магазин «Тріумф». І ось мужик один заліз туди, можливо хотів щось вкрасти. Але саме в цей час в «Тріумф» прилетіло. Цього чоловіка важко поранило, відірвало руку. Він весь був в крові, ще деякий час благав про допомогу, але йому вже не можна було допомогти. Він помер».

6 березня родичі забрали родину Андрія до себе, в Кальміуський район Маріуполя, на Курчатово. Коли він поїхав, квартира була ще цілою. Але через декілька днів від неї залишився тільки попіл. 

«Україна», Курчатова

Тільки добу Андрій з родиною спали спокійно на новому місці. З 7 березня війна докотилась і до мікрорайона Україна в Кальміуському районі Маріуполя. 

В невеликому будинку під одним дахом опинились одразу 12 чоловік – 8 дорослих і четверо дітей. На заборі понаписували слово «Діти» - мали надію, що війна обійде стороною. 

В будинку був підвал з двома виходами. Звісно, від авіаційної бомби не вбереже, але від ракети або міни врятує. Тож переховувались там.

Кальмиуський район, Україна довше інших районів залишались у зоні комфорту. Коли вже по всьому місту не було газу, там ще був. І зв’язок там довше тримався. І навіть магазин.

В центрі  та на Лівобережжі вже на початку березня розграбували всі магазини. Жодного вцілілого не було.

А на Україні – до останнього товару працювала «Грація». До 20-х чисел березня, уявляєте?

«У нашій «Грації» був власний величезний генератор, і директор магазину його постійно заправляв. І в магазині весь час було світло. Охоронці магазину слідкували за порядком, тож ніякого мародерства. Люди приходили підзаряджати акумулятори, купували продукти. Я 16 березня купив там 5 кг свинячої лопатки по 100 грн за кг. Уявіть! Так ми це м’ясо їли майже до кінця квітня.

Магазин працював навіть після того, як в його дах влучила ракета «Града». С порваним дахом все одно там працювали каси і холодильники, і людям відпускали продукти.

Коли значна частина продуктів в магазині закінчилась, приїхав директор. Вилучив касу. Заплатив касирам. А потім сказав, щоб робили із залишками, що хочуть. І ці продавці, святі люди, розфасували всі залишки по пакунках і стали просто безкоштовно роздавати людям. Ось такий у нас був магазин на Україні».

10 березня лінія фронту пересунулась акурат до будинку, де мешкала родина. Почались дуже інтенсивні обстріли.

«Міномет ЗСУ встановили неподалік від нашого будинку. Ми просили хлопців трохи пересунутись, але вони відповіли, що не можуть. І попросили нас краще перейти в інше укриття. 

Ми дослухались і пішли за квартал, до тітки, вирішили пересидіти там. Через 2 дні лінія боїв змістилася, і ми змогли повернутись.

Будинок наш вже був без вікон. В 10 м від будинку прилетіла ракета. Але пошкодження були не дуже сильні. Ми стали різати килим на смуги і закривати ними розбиті вікна, бу було дуже холодно, затяжна видалась весна цього року.

А тим часом бої тривали приблизно в 200 метрах від нас. І треба ж було нам виявити цікавіть! Ми вирішили подивитись, що там відбувається, зазирнули за ріг сусідньої вулиці, і снаряд розірвався прямо поруч за нами. На короткий час ми повністю втратили слух. Контузило нас. Але самі винні…»

Бої в цій частині Маріуполя тривали до 20-х чисел березня.

«Весь цей час ми мали якось добувати воду. На вулиці Цвєточній був колодязь. Але до нього вибудовувались такі великі черги, що вже через декілька днів колодязь став повністю сухим. Вода закінчилась. 

Тоді ми пішли на Волонтерівку. Там приватний сектор, і напевно колодязів було більше.

Ми йшли пішки – і не вірили своїм очам. Ми на своєму мікрорайоні Курчатова взагалі війни не бачили, якщо порівняти з тим, що ми побачили на Волонтерівці.

Там просто було поле битви – трупи і руїни, трупи і руїни. Замість останків тіл – фарш. 

24 березня в наш район увійшли росіяни».

Фільтрація – евакуація. Новоазовськ

«Росіяни з перших днів стали ходити по дворах, селитися в ті будинки, які їм сподобались. Вони вимагали від нас, щоб ми вивісили білі ганчір’я на забор. Не зрозуміли, навіщо, але зробили.

Ми нічого не знали, що відбувається в країні, де наші війська, що відбувається в Маріуполі. Але в цей момент вирішили: треба евакуюватись. Куди? У нас не було вибору. Тільки в бік росії можна було якось просуватись. Машини вціліли і у нас, у і наших родичів. Спочатку пішки з чоловіками відправились шукати шлях, по якому можна проїхати. Ситуація виявилась гірше, ніж ми собі уявляли, сидячи в своєму підвалі. З трьох доріг, які були, проїхатись можна було тільки по одній. Там нещодавно проїхав бронетранспортер, то укатав трохи. На інших дорогах путь перекривали трупи, дроти, залізо, уламки споруд.

Росіяни оселились майже в кожному третьому будинку, і всюди від нас вимагали показати документи. Не знаю, що вони там сподівались побачити, може, позначку «нацист», - але ми поки виїхали за місто, раз 100 показували документи.

Поїхали через Талаківку – на Павлопіль. Туди за нами приїхали родичі. Посадили в машину і довезли до Новоазовська.

Чесно кажучи, думав залишитись з родиною там. Це моя батьківщина, там є де жити, не стріляють. Ми провели там місяць, і цього мені вистачило, щоб зрозуміти, що там немає і не буде життя, і що залишатися там неможна.

Ніколи не мав схильності до філософії, а тут прямо прокинувся в мені філософ.

Спочатку у мене виникли асоціації, що Новазовськ – це свіча, яка ось-ось згасне. Це згасання відчувалось у всьому: в будівлях, магазинах, в обличчях людей.

Потім пригадав фільм «Назад у минуле». Новоазовськ спочатку застряг в 2014-му, а потім поступово став відкочуватись назад і десь на 2000-м призупинився у своєму падінні. Але, здається, що у Новоазовську ні у кого немає сумніву, що це падіння в минуле не зупиниться, місто буде деградувати і надалі, якщо нічого принципово не зміниться для нього.

В Новоазовську зараз сміються вголос, коли чують обіцянку денеерівців відбудувати Маріуполь. Все це в Новоазовську чують останні 8 років, але нічого там так і не зроблене. І на фоні Маріуполя, який просто розцвітав останні роки, це виглядає просто кричуще».

Тож Андрій з дружиною вирішили їхати за кордон. Але для цього вони мали пройти фільтрацію.

«Звісно дуже хвилювались. Мої друзі проходили фільтрацію в Безіменном. Вони на власному авто виїжджали з Лівобережного району. Приїхали в Безіменне, а там черга в декілька кілометрів на фільтрацію. Вони простояли там 9 днів. Ви уявляєте як це? 

Поки стояли, надивились  жахів. Там були палатки, в яких допитували людей, і звідти періодично лунали крики «Не треба!», «Не чіпайте!»

Коли черга фільтрації нарешті підійшла, спочатку покликали на перевірку чоловіка. Спитали у нього адрес. Той відповів: бульвар Меотіди. Вони як почнуть орати, матом на нього. «Повтори, с...а, адрес, где живешь!!!» Чоловік нічого не розуміє, повторює, і знов наривається. Не одразу зрозумів, що їх так бісять нові назви вулиць і проспектів Маріуполя. Коли на допит зайшла дружина, мій приятель не встиг її попередити, і вона потрапила у ту ж пастку з тим бульваром. І росіянин просто взбісився. І на молоду 20-річну дівчину вивалив весь свій матерний словниковий запас. Вона була налякана, шокована…

Звісно, нам не хотілося проходити через таке приниження. Була і ще одна причина у мене хвилюватись. Я мав новоазовську реєстрацію, і мене попереджали, що можуть мобілізувати. В Новоазовську зараз хапають в армію всіх підряд без розбору. Ми з дружиною морально готувались до цього і домовились, що якщо це трапиться, щоб вона їхала до Німеччини, а я приєднаюсь до неї, коли звільнюсь з тюрми. Я планував у такому випадку відмовитись від мобілізації і краще відсидіти 2-3 роки, на скільки б там мене засудили.

Але все нормально було. Взяли відбитки пальців, сфотографували, як злочинця, в анфас і профіль. Питали про друзів, знайомих, родичів тих, хто служив в ЗСУ. Сказав, що нікого не знаю, і мене пропустили. 

Набагато більше проблем ми мали вже на території росії.

По-перше, нам не продали квітки через білорусь, сказали, що за українським паспортом в біларусь квітки не продають. Нам довелось їхати до Москви, а звідти – в Естонію.

На кордоні з Естонію українців зараз чекає ще одна фільтрація. Її проводять вже не якісь там денеерівці, а співробітники ФСБ. Я намагався їм пояснити, що вже здавав відбитки, довідку показував, але їм було все одно. Мене тримали біля 5 годин! Це було дійсно неприємно. Ті ж самі питання про ЗСУ, про українських активістів. Все по колу.

Коли ми нарешті опинились на прикордонному пункті Естонії, нас там зустріли як рідних. Коли почули, що ми з Маріуполя, не знали, чим допомогти. Взяли у нас паспорти на оформлення, повертаються, нам з дружиною дають паспорти, а дитині – м’яку іграшку. Як же це приємно.

Ця допомога, яку ми зустрічаємо в Європі, - це те, що дивує, і те, що підтримує…»

Наразі родина Андрія обживається в Німеччині. Що далі? Такі питання маріупольці поки що собі не ставлять. 

ЧИТАЙТЕ НАС В ТЕЛЕГРАМ-КАНАЛІ МАРІУПОЛЬ 0629. ОБГОВОРЮЙТЕ НОВИНИ В НАШІЙ ГРУПІ В ФЕЙСБУЦІ МАРУПОЛЬ МІСТО-ГЕРОЙ.

Читайте також: Що таке "Азов", і чому азовці - не нацисти. Вся правда про захисників Маріуполя, які зараз у полоні, - ФОТО